Коли падають дерева - світова прем'єра на Berlinale

автор Юрко Сущ |

20-го лютого на Берлінале відбулась світова прем’єра кінострічки Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Я йшов на цей фільм з великими очікуваннями, але водночас і з глибоко захованим скептицизмом. Зрештою немає в цьому нічого дивного, якщо перший сучасний український фільм, який ти побачив, була «Штольня». Після перегляду «Коли падають дерева» я видихнув з полегшенням.

Як це приємно, виходячи з кінотеатру, обговорювати фільм як твір мистецтва, сперечатись щодо ідеї, яку він розкриває, дискутувати про художні засоби, які використав митець, щоб донести думку, просто ділитись враженнями й згадувати найвдаліші моменти.

Це історія дівчини-підлітка Лариси, яка не знаходить себе в середовищі консервативної й стереотипної української провінції. Вона не може й не хоче жити як від неї очікують, вона бачить наскільки це все нещире, несправжнє, обмежене, замкнуте. Тут навіть тости на поминках і на весіллях ті самі, і говорить їх одна й та ж людина. Але вона не знає нічого іншого, не знає як вирватись. Усе, про що вона мріє – це втекти до моря, бо біля моря має бути краще. Усе, що вона хоче – це не бути там, де її постійно осуджують. Та вона не може сама, їй страшно, вона не знає шляхів до свободи. Їй потрібна підтримка, але навколо неї все валиться. Батько помирає, коханий хлопець, бандит, з яким вона мріє про втечу, безслідно зникає, мама не розуміє, переконуючи змиритись і влаштовувати життя тут, бабці важливо лише, що скажуть люди. Єдина, хто в неї залишається, – це двоюрідна сестра Вітька, зовсім дитина, яка, ще не зіпсована суспільством, бачить все таким, як воно є, здатна відрізнити чорне від білого, добре від поганого. Але як можна покластись на дитину? Вона ж лише дитина і нічого не розуміє.

В першу чергу захоплює динаміка фільму. Події відбуваються настільки швидко, карколомно, несподівано, що це просто паралізує. Кожен наступний момент у фільмі може бути найважливішим. Сюжет не зупиняється надовго ні на чому, ти ще не встигаєш повністю зануритись в одну історію, як тебе вже бомбардують іншою, не менш сильною. Сцени змінюються як калейдоскоп, заворожуючи глядача насиченістю кольорів. Від дитячих ігор і фантазії до дорослої цинічності й жорстокості, від поминок до весілля, від води до полум’я. Окремої уваги, як на мене, заслуговують сцени сексу. Вони зняті надзвичайно правдиво, що дуже нечасто можна побачити в українському кінематографі. Та й не лише в кінематографі. Ця тема досі залишається надзвичайно табуйованою, що накладає додаткову відповідальність на митців. І можна лише уявляти як важко було режисерці працювати з молодими та абсолютно недосвідченими акторами. Кожному з них треба було переступити через себе, свої власні страхи, і через думку оточення, бо як сказала на прем’єрі акторка Анастасія Пустовіт: „В якийсь момент в цей зал прийдуть твої батьки і побачать ці сцени.“

З іншого боку, сценарій перенасичений історіями. Здається, що Марися намагалась показати в одному фільмі абсолютно усі «принади» життя в українській провінції. Тут є і бідність, і відчай, і осудження, і лицемірство, і релігія, і традиційні сімейні цінності, і розумово відсталий хлопчик, на якого ніхто не звертає увагу, і сексизм, і злочинність, і повна відсутність толерантності. Але незважаючи на це, на мою думку, Марисі вдалось головне – змусити глядача переживати ці історії разом з героями. Це кіно викликає емоції, які не зникають відразу ж після перегляду, а тримають тебе ще довго після закінчення титрів. Ці емоції змушують повертатись до певних моментів і знову прокручувати їх у своїй голові. Це кіно, яке, я захочу подивитись знову, подивитись вже без прихованого скептицизму, подивитись просто, щоб знову відчути, на цей раз можливо ще сильніше.

Назад