Лелека – птах, що дарує життя

автор Юрій Сущ |

Лелека – це молодий берлінський гурт, який поєднує в своїй музиці українські народні пісні з сучасним джазом. Несподіване нове звучання українського мелосу, шалена експресія вокалістки, на обличчі якої, ніби в дзеркалі, відображалось все, про що вона співає, неймовірно ніжний, але в той же час сповнений прихованої сили, вибухової енергії, голос, і натхненна гра джазових музикантів, які не соромлячись імпровізували і абсолютно очевидно отримували масу задоволення від своєї гри – усе це не могло не заворожувати.

Особливу увагу привертав мультинаціональний склад гурту – українкою була лише вокалістка Вікторія Антон. Музиканти ж мали мало спільного з українською народною піснею. На барабанах і клавішних грали німці Якоб Хеґнер і Роберт Вінрьодер, а на контрабасі – поляк Томас Коларчик. Це додавало якоїсь такої родзинки до загального враження. Те, що українка в Німеччині переконала іноземців грати українську музику. Хоча, як я дізнався пізніше, все насправді було трохи не так.
Мені вдалось поспілкуватись з Вікою в середині жовтня, напередодні їхнього першого туру Україною, що відбувся в листопаді. Віка була в Дрездені, де вона вчиться в консерваторії, я – в Берліні, тому ми зідзвонились в Фейсбуці. Розмовляючи з нею, я відчував те саме, що й на їхніх концертах. Вона просто випромінює любов, любов до всіх оточуючих, до всього світу, і робить це настільки невимушено, ніби інакше просто й не можна. 
(стилістика мовлення Вікторії Антон збрежена) 

– Розкажи мені для початку як ви взагалі зустрілись, як це все почалось, звідки з’явилась ідея.
Ох, значить так... З моїм барабанщиком (Якоб Хеґнер - ЮС) і піаністом (Роберт Вінрьодер - ЮС) я просто колись раніше була разом в школі музичній в Берліні, де готувалася до вступу. От, ну і всьо. Ну, але в мене вже дуже давно звичайно була мрія зробити бенд, але я б ніколи не наважилась зробити перший крок, щоб це все організувати, бо я думала, що я ще не готова і теде і тепе, в мене було дуже сильне бажання, але я нічого не робила і було дуже багато страху, от.
 

– А як ти взагалі потрапила в Берлін? Я просто прочитав в тебе на сторінці в Фейсбуку, що ти була актрисою в академічному театрі, вчилась в Карпенка-Карого, столиця, жизнь удалась, чого взагалі кудись їхати?
— Випадково я поступила на актрису, але хотіла завжди співати. Ну і так, через те, що я потрапила в Карпенка-Карого, поступила в університет на актрису, то я вирішила вже там вчитися, бо це була столиця... От, а потім вже на навчанні я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він народився в Києві, але виріс в Німеччиині. І він мене дуже надихнув, сказав, що я офігєнно класна співачка, перспективна, і сказав, що він би дуже хотів, щоб я навчалась в консерваторії в Німеччині. І мене ця ідея просто дуже-дуже захопила і ми прийняли рішення якось просто після навчання в Києві переїхати в Берлін, щоб я почала вивчати тут джаз, от. Все дуже просто.

– А в Києві він що робив, якщо він виріс в Німеччині?
— Ми навчались разом, він теж актор. Ми – одногрупники.

 – Тобто він виріс в Німеччині і приїхав до Києва вчитися? Таке буває?
Він ніколи не відчував себе в Німеччині як вдома і йому було цікаво звідки він приїхав. Взагалі звідки його коріння. І тому він припинив своє навчання в Німеччині, де він теж почав вчити акторську майстерність, і вирішив поїхати в Київ, щоб подивитись як тут, що тут.

– Як круто! (Мені навіть на якийсь час відняло мову. Таке буває виявляється! Я знаю багато людей, які дітьми виїхали за кордон разом батьками – в жодного з них навіть думка така не проскочила в голові приїхати вчитися в Україні. А вона каже, що все дуже просто. Хоча може й дійсно просто. - ЮС)
 Ось так. І тому отак я потрапила в Німеччину. В якийсь момент ми переїхали і я почала готуватись до вступу, тому що я дуже багато років не співала, не грала на піаніно і мені треба було починати з нуля. Там я познайомилась з моїм барабанщиком. В школі, де я вчилась. І це мій такий найкращий друг тут в Німеччині тепер. І одного разу, з учнями школи, в нас був такий маленький концерт, в готелі, оплачуваний, типу халтура, і там люди сказали, слухай, ти ж з України, ти ж напевно точно знаєш якісь українські пісні, ану заспівай шось, ми підберемо, пограємо. Боже, це була така, знаєш, перша пропозиція того, що я дійсно хочу робити, але я ніколи б цього нікому не запропонувала. І я така, та нє, та ви шо, та це не дуже красиво напевно, вам не сподобається, ми там так дивно співаємо (сміється). От, але мене всі дуже просили і я заспівала і люди тоді сказали, блін, це дуже круто, це ж можна зробити проект, це буде дуже класно, всім буде подобатись. От. Це був такий перший імпульс. Потім другий імпульс був, що я дуже хотіла щось корисне зробити для України і я хотіла організувати благодійний концерт. От, і для цього концерту я вирішила ОДНОРАЗОВО зібрати маленьку групу і просто зробити там, не знаю, три-чотири пісні.

А для чого був цей благодійний концерт?
Є такий режисер Георг Жено (німецький режисер, разом з драматургом Наталею Ворожбит є автором театральних проектів «Миколаївка» і «Театр переселенця» - ЮС), я дуже хотіла підтримати його, тому що він працює з переселенцями, працює з дітьми з шкіл, де були воєнні дії на сході України і він робить з ними театральні проекти, проводить з ними воркшопи і всяке таке. І я з ним тоді спілкувалась і дуже хотіла для них зібрати трохи грошей, щоб вони більше проектів могли зробити. От, і я організувала цей концерт, разом з директором школи, де я навчалася. Я там зібрала свій хор, де я співала, біґ бенд, де я теж співала, там було таке ніби то був мій сольний концерт (сміється). І ще додатково за один день зібрала просто музикантів і якісь пару пісень українських зробила. І то були звичайно не музиканти з мого бенду, це просто були люди якісь. Але там вже був мій барабанщик. От, і це був такий перший виступ, де я співала українські пісні з німцями. А після концерту мій барабанщик мені сказав, нє, Вікторія, реально, слухай, це дуже класна річ, давай роби бенд. От. А мій піаніст, з яким ми тоді теж разом в школі навчалися, він не зміг прийняти участь в концерті, але написав мені, що дуже-дуже-дуже хоче бути в цьому проекті, якщо я буду його робити! Ну я не збиралася якби (смієтсья). А після цього благодійного концерту він почав мені постійно писати і казати, слухай, давай зустрінемось, пограєм українські пісні, давай, давай, давай. Я кажу, та в нас же немає ні нормальних нот, ні ідей, ні басиста. Але він мене просто тиждень за тижнем, знаєш, просто атакував і казав давай-давай. І отак ми почали збиратися та джемити в Jazz Institute Berlin (http://www.jazz-institut-berlin.de/ - ЮС), бо він вже на той момент став студентом там. От, ми там збиралися без басиста, просто з піаніно і з барабанами, пробували різні пісні. Потім з нами був там ще один француз, тромбонист, фанат групи «Дахабраха».

І де ж він пропав?
— А він не пропав, просто я в якийсь момент зрозуміла, що я ще не готова для якихось великих складів інструментальних писати аранжування. Бо в мене ще дуже мало досвіду, і я вирішила, що просто хочу почати з мінімальним таким квартетом, класичний джазовий склад, от, а тромбони, труби і всяке таке я дуже хочу, але трошки пізніше. Але він був дуже розстроєний, коли я написала, що напевно буду рухатись без нього. От, а початково в нас було навіть два тромбони, які дуже хотіли грати. Але куди мені два тромбони (сміється)?

І коли ви це все починали?
Це все було в кінці 2015. Отак ми пару разів просто джемили можна сказати. Я приходила, щось співала, вони находу підбирали акорди, ну отак-от, всі отримували задоволення від краси української музики, так би мовити. А потім вже, такий другий і найголовніший етап – це був вже мій чоловік, по суті він винен, що бенд створився. На початку 2016 він працював в Маґдебурзі на театральному фестивалі як перекладач. Це був фестиваль української драматургії, туди були запрошені українські режисери, ставилися українські проекти і їм на відкриття фестивалю необхідні були якісь українські групи хороші. От, і вони планували запросити два бенди, це були Дах Дотерс і Дахабраха. Але на жаль Дахабраха їм відмовила, тому що вони були в турі, і тоді вони почали шукати ще когось. І вони просто випадково, так як Себастьян (чоловік) там був під боком, українець, спитали його чи він не знає якийсь гарний гурт. І він сказав, ну, в мене жінка співає (сміється).

То ви замінили Дахубраху! Нічого собі. Це серйозно!
Ну, по суті замінили, виходить так (сміється). Себастьян надіслав записи з того першого благодійного концерту, де я маленьку українську програму співала і на наступний день мені прийшов офіційний мейл з театру, що от мене порадили, чи може мій гурт в такий-то день грати, який ми хочемо гонорар за концерт, розумієш, отаке анфраґе (Anfrage – з німецької «запит». - ЮС) на мене. І я кажу, Себастьян, ну що ти наробив? І, розумієш, я через кілька днів вже підписала договір. На щастя це було так, що концерт мав відбутися через два місяці. Тобто спочатку був підписаний контракт з нами, і вже після того я почала шукати контрабасиста (сміється). І от так я... В мене, розумієш, досвіду нема, я тільки колись щось співала і всьо, а тут мені треба ноти підготувати, програму підготувати, на півтори години, пісні знайти, обробити, підібрати нові акорди, зрозуміти, шо музиканти повинні грати, я цього всього не вміла. І от так бігом, тому шо вже все, вороття назад нема, життя якби само зрозуміло, що блін, Віка, тобі вже всі навколо кажуть роби бенд, нє, ти всьо сумніваєшся і всьо шось стісняєшся, тому на тобі, ось вже контракт заключили – всьо, давай дєлай наканєцта (сміється). Ну от реально так було, тому я не можу сказати, що то була моя ідея – створити бенд. 

Просто, розумієш, для мене не було наприклад дивним саме поєднання джазу з українською народною музикою, тому що ну зараз всякі такі фольк-речі поєднують буквально з будь-якою музикою, але от несподіванкою було те, що ти одна українка в гурті, і ще два німці і поляк, і вони всі погодились грати це.
Ну так, це можливо незвично трохи. Але вони просто всі закохались в цю музику чогось, не знаю чого. Я ніколи нікого не змушувала грати українську музику (сміється). Мені здається це просто заслуга української музики, тому що вона дійсно дуже красива. Та й Берлін сам по собі таке місто, яке любить всякі інтернаціональні штуки і дуже відкритий до всякого такого, тому це просто ідеальне місто щоб створювати такі проекти.

А як прийшла ідея назвати гурт «Лелека»?
Це було взагалі смішно. В процесі переписки вони мені пишуть, ми забули спитати, а як ви називаєтесь? Ой, а в нас же ім’я повинно бути, боже (сміється), і я тоді сказала, ой, слухайте, ми тут насправді не дуже давно існуємо, якби над іменем ми ще не думали, але ми вже в процесі, я вам через два дні напишу. І тоді я брейнстормила, ну просто сиділа декілька годин підряд і писала, писала, писала і просто якось «Лелека», не знаю, вона була одним з варіантів. Я подумала, хм, взагалі дуже таке коротке слово, два «л» два «е», гарно, лаконічно виглядає. Лелека, шо він робить, він приносить діток (сміється), приносить нове життя і це підходить до концепту, це те, що ми хочемо дати музиці – нове життя, нову красу. І ще в мене з дитинства дуже багато спогадів з лелеками, тому що в нас як з міста їдеш на дачу, то дуже багато таких стовпів і на них лелеки щовесни прилітають і оце стоять на своїх червоних ніжках і з ними маленькі лелеченята. І мені дуже це подобалось постійно їхати в автобусі і дивитись на цих лелек. І вони для мене символ весни.

– Ну власне я спочатку подумав, коли почув «Лелека», що це більше в тому сенсі, що лелеки постійно летять у вирій, але постійно повертаються назад додому.
А-а-а-а, о, це теж класно.

 Я просто видно на відміну від тебе знаю звідки беруться діти. 
(Сміється) В мене ще є такий дитячий спогад з нашої дачі, де я кожне літо була три місяці підряд. Я любила гуляти по полю, збирати квіточки, і от одного разу я так гуляла і побачила цього лелеку, знаєш, він просто прилетів тупо до мене і так сів ну метрів п’ять від мене і я така, ого, який він великий, а потім мені дуже захотілось до нього підійти і я дуже повільно так до нього підходила, підходила, і я вже була на відстані двох метрів від нього, реально дуже-дуже близько. Така зачарована, дивлюсь, який в нього дзьоб, крильця його, думаю, мама, боже, який красивий. І в цей момент він розправляє свої крила і я не могла повірити, що вони такі величезні, одне крило такого зросту було як я, от реально, і я подумала, що він зараз мене просто може вбити. Але він отак-от розправив крила, і я подумала, який же він величезний, ці крила, і після того мені було дуже приємно на них на небі дивитись, тому що я знала, що на небі вони такі маленькі здаються, а насправді в них тільки крила такі великі як я, і ще тільце і все. Ну не знаю, якийсь такий дуже приємний спогад. І тому ми – Лелека.

В вас крім українських пісень є також одна польська пісня...
— Так, одна польська пісня, тому що наш контрабасист має як німецьке так і польське коріння і він дуже любить власне польські традиційні пісні і він мені просто запропонував, тому що він ту пісню дуже любить. Думаю, в нас ще можливо з’явиться більше польських. Взагалі я думаю, ми починаємо з українських пісень, але можливо колись це перейде в те, що ми взагалі будемо просто спеціалізуватися на народних піснях різних народів.

А як ти робиш аранжування? Як це виглядає?
Ой, це я потихеньку ще вчуся. Ну по-різному буває, іноді я просто слухаю мелодію собі і уявляю. Ну, найперше, що мені приходить, чомусь це саме ритміка – який це повинен бути темп, який рух, чи якісь зміни в часі чи шось таке. Ну якось дуже конкретне уявлення приходить і ти тоді пісню дійсно відчуваєш. І тоді цей ритм мені з’являється і я його починаю джемити сама з собою. Особливо коли я вдома сама, то раптом знову приходить до мене пісня як спогади, я починаю щось собі бубніти під носом, включаю телефон і записую всякі різні ідеї до цієї пісні. Голосом. От, а потім роблю таку сесію, що я це все прослуховую, що поназаписувала, і потім використовую ідеї, які мені сподобалися і намагаюсь зрозуміти, що з інструментів це може заграти і що було б красиве і намагаюсь якось композиційно розбити тему, не знаю. Якось отак, не знаю як це пояснити.

А от коли ви починаєте вже джемити разом, коли ти збираєш музикантів і ви починаєте грати, там напевно теж з’являються якісь імпровізації, вони напевно теж щось своє додають?
Ну, спочатку ми граємо те, що я їм дала, потім обмінюємось думками, що було добре чи не добре, що можна змінити, а іноді просто спонтанно щось нове виходить. Ну це так ми останнім часом так почали працювати. А самі перші аранжування було так, що в мене було дуже мало досвіду, я приходила, приносила просто, знаєш, мелодії і над ними стоять акорди і все. І вони питають мене, ну, як будемо починати? Я кажу, не знаю. А як закінчувати будемо? Я кажу, не знаю. А який темп? Я кажу, не знаю (сміється). І самі-самі перші аранжування ми всі разом придумували, от. Ох, складно мені тоді було, але я от дуже рада, що я навчаюсь, що я вступила до вузу, і що я буду колись все дуже класно робити.

А ти навчаєшся в Дрездені так? 
— Так, я навчаюсь в дрезденській консерваторії на відділенні джазового вокалу. Ось так.

І як це в тебе виходить менеджити групу в Берліні і навчатись в Дрездені одночасно?
Ну, просто от я туди сюди їжджу постійно. В мене чоловік в Берліні живе, а я от їжджу на навчання на п’ять днів сюди і на два дні приїжджаю в Берлін і ми намагаємось так планувати репетиції, щоб вони завжди були на вихідні. І концерти намагаємося так робити, щоб все було теж в вихідні, якщо виходить, якщо в нас не канікули. Ну та, наше таке лелеківське життя по вихідних в Берліні відбувається.

А от коли ви поїдете в тур Україною, як з навчанням?
Ну, напевно тому що ми на джазовому відділенні навчаємося, у нас дуже вільна атмосфера в школі, тому що багато з наших вчителів звичайно теж музиканти і вони теж роз’їжджають в тури. Я просто кажу, що мене не буде, в мене тур – а я для цього і навчаюсь, щоб розвивати проект. От, і просто кажу, що нас не буде, що я потім все дожену, я вже всім сказала. В мене вже сплановані всі терміни, як я це буду здавати. Тому тут все дуже розслаблено. Якби я на класичному відділі навчалась, це було б неможливо, мабуть.

Повертаючись все таки до імпровізації, мені просто особисто здалося, що в вас на концертах дуже багато імпровізації. Це так є, чи це лише мені так здалося?
Так, ну це дійсно так. Ну просто, ну як функціонує джаз самий такий стандартний, люди спочатку грають тему, мелодію якусь записану, а потім кожен з інструменталістів, вокалістів починає грати довгі-довгі імпровізації. Піаніст пішов по тих акордах на яких мелодія стоїть, потім басист, потім барабани, там голос, і тому подібне. Якби по такому плану і у нас будуються пісні. От, і після імпровізації в кінці знову тема, якби ось так функціонує джаз в стандартному розумінні. Для мене джаз це не завжди щось, коли це такий свінг, ти-ди-дим-ти-дим (наспівує), просто це коли є імпровізація, це для мене вже джаз. От, і саме тому, що всі мої музиканти вийшли з джазу в нас дуже багато імпровізації і не тільки такої формальної, коли ми зіграли тему і потім всі по-черзі імпровізують, а іноді у нас є і колективні імпровізації або такі зовсім вільні, ну ти чув все, де ми просто якісь шуми робимо, атмосферу, хтось бере ініціативу і починає грати ритм або акорди або отой останній концерт на якому ти був, в Цукунфті (Zukunft, мистецький клуб в Берліні — ЮС) – там була пісня, боже, по-моєму це «Ой у лузі калина», я не знаю чого в мене виникло бажання, це спонтанно, ми взагалі ніколи так не робили, що коли ми граємо такий довгий і атмосферний вступ, я почала раптом монологи говорити від імені цієї дівчини про яку я співаю, це вийшло зовсім спонтанно, як такий український реп. Ну короче, відбувається дуже багато, всі відкриті, і якщо хтось відчуває, що він зараз має якусь ідею, він може її грати, і пісня від цього не страждає, тому що музиканти звикли приймати пропозиції під час гри і це інтегрувати вже в те існуюче аранжування, яке в нас є. Ось, та, тому в нас багато імпровізації, це правда.

– В вересні 2017 року «Лелека» стала одним з переможців фестивалю «6. Creole – Global Music Contest», який відбувався в БерлініРозкажи про фестиваль на якому ви перемогли. Що це за фестиваль, які відчуття, як це все відбувалось?
— Це був фестиваль землі Берлін і землі Бранденбург. Всі бенди, які там є, які грають саме world music, всякі змішують стилі, але найголовніше, щоб там була така етнічна нотка присутня, мали право подати заявку. Цього року було дуже багато заявок, а потім вибрали 18 чи 17 бендів з них і, чесно, я не очікувала, що нас виберуть як учасників-фіналістів. І коли я прочитала список тих, хто вибраний у фіналісти, я зрозуміла, та нє, всьо, ми не виграємо ніколи, тому що я декількох музикантів знала і це музиканти, творчістю яких я захоплююсь. І я не могла повірити, що я стоятиму на одній сцені з ними і якби ми конкуренти.

 Ну пора звикати вже до такого. 
— Ну та, я напевно постійно сприймаю себе набагато гірше ніж я є. Але це ж неможливо, якщо ти постійно працюєш, постійно займаєшся, постійно слухаєш музику, і добами тільки тим і займаєшся, що вкладаєш енергію в майстерність, ну не може бути таке, що ти будеш не конкурентно-спроможний. Ну колись то вже напевно мусить. Ну не важливо (сміється). Так от, і був цей фестиваль, і це було якесь чудо, чесно. Кожному бенду давалось двадцять хвилин щоб представити свою програму, ми вибрали чотири композиції і я обов’язково хотіла заспівати «Пливе кача», щоб в нас був такий дуже різноманітний сет, щоб були і швидкі, і веселі композиції, і щось таке душевне, глибоке і серйозне, і взагалі це тема актуальна, мені хочеться про це співати і говорити, щоб люди, не знаю, задумувалися, хоча в мене нема відповіді, що треба робити, але якшо існує тема, яка мене турбує, то мені хочеться про це співати, а раціональних рішень я не можу запропонувати, це єдине, що я можу від себе внести мені здається. Там був великий зал, може п’ятсот людей. Хоча я не знаю, нє, не буду брехати, не знаю, мені завжди здається, що в залі більше людей ніж їх є, тому може там було людей двісті, я не знаю (сміється). Так от, там було дуже багато дітей, перед сценою сиділи, і вони і плакали, і сміялися, і бігали, ну вони заважали трішки. От, і коли ми почали грати, вони не стали тихіше, а коли почалася пісня «Пливе кача», спочатку вони були такі неспокійні, а потім якось зал все більше і більше заспокоювався і після закінчення цієї пісні просто було щось неймовірне, тому що... Ну от закінчується пісня, уявляєш собі, я опускаю голову, басист опускає голову, пауза починається. І ця пауза така довга і така глибока, що це дійсно глибока-глибока тиша, всі мовчать, така наелектризована тиша, найдивовижніше, що навіть діти замовчали, і я потім, там же записувалось все на камеру, і я потім цю лайф-трансляцію знайшла в інтернеті і мені було дуже цікаво наскільки довгою була ця пауза, бо вона мені здавалась просто нескінченною, я знайшла цей момент і засікла на телефон скільки це було секунд, і це виявилось 19 секунд! Я не знаю, але мені здається, що це нереально довго. Просто тиша, ніби люди в шоці і не розуміють, що після пісні треба аплодувати. І мені здається, що цей момент і був вирішальний для того, щоб ми перемогли, тому що, знаєш, якщо там дуже багато класних бендів і всі такі офігєнно круті і, ну дійсно круті, то чим я можу взяти? Тоді найгеніальніша ідея яка? Треба створити паузу! Тому що всі грають музику, а тишу ніхто не грає (сміється). Це була така дуже сильна емоційна реакція залу і на 19ій секунді, виявляєтсья там були українці, я не знала, хтось сказав «Слава Україні! – Героям слава!» і після того люди почали аплодувати. От. 

Це насправді звучить трохи фантастично, тому що, ну зрозуміло чому в нас, українців, ця пісня викликає такі емоції...
Власне, та, тут ти не розумієш чому, люди не розуміють навіть мову, ну але звичайно я зробила таку модерацію перед тим, сказала, що це пісня якби реквієм по загиблих, вона набула великого значення в Україні і що я зараз буду це співати і внутрішньо просити про мир на нашій землі і в Україні теж, тому що війна в нас досі триває, може про це ніхто й не чує, і нам дуже всім хочеться миру. Не знаю, можливо, всі відкрили свої серця, може це відчули, я не знаю як це відбулось. Це дійсно дивно, що в Німеччині така реакція була.

І що тепер після цього фестивалю? Що це вам дає? Можливо є якісь цікаві пропозиції? Можливо зробите тепер тур Німеччиною?
Значить на цьому фестивалі ми були не одні... А, боже, це ж так звучить ніби ми єдині виграли. Там були три переможці. Три однакові переможці. Якраз перемогли ті музиканти, якими я захоплювалась. Тобто ми всі якраз і перемогли. І от ця грошова премія дала зараз такий імпульс рухатися далі і якби фінансову підтримку, щоб зробити український тур. Я дуже-дуже щаслива, тому що цей тур ми хотіли зробити ще півтора роки тому, коли ми тільки починали. Я дуже мріяла, я починала зв’язуватись з клубами, і коли я розуміла про які суми йде мова, щоб просто туди прилетіти, я розуміла, що треба почекати і зараз це вже третя спроба, така яка вже реалізується нарешті. і ми збираємся зараз перед туром в Україну ось такий промо-диск якби випустити EP (extended play, музичний запис, який має більше композицій ніж сингл, але не кваліфікується як альбом. Цей диск вже можна послухати і купити ось тут: leleka.bandcamp.com - ЮС), я не знаю, це слово для мене дуже нове, типу такий демо-диск. Ми записали шість композицій для такого промо диску нашого, наш барабанщик це все зараз зводить і мікшує, бо він в цьому трошки розбирається. Ми дуже щасливі, що в нас знайшлась можливість усім разом зібратись, бо в мене музиканти насправді дуже зайняті. Особливо мій басист. Він я не знаю в скількох бендах грає, в нас іноді дуже багато проблем, щоб просто зібратись разом, зробити репетицію, дуже проблематично, от.

У вас плануються якісь концерти найближчим часом? 
Ми плануємо концерти на весну, поки ще нема конкретних дат, але я це завдання дала своєму піаністу. Важко відразу після туру буде робити концерт в Німеччині, бо треба буде доганяти все що ми пропустили на навчанні.

А в інших містах Німеччини?
— А поки що ми все робимо тільки в Берліні, тому що немає сенсу їхати в якесь місто з одним концертом, тому що це себе просто не окупить. Ми на дорогу більше витратимо ніж нам дадуть за концерт. Якщо ми хочемо поїздити по Німеччині, то треба зробити тур, щоб одно було за іншим і щоб ми могли вийти хоча б в нормальний нуль з невеличким плюсом. Але ми дуже хочемо ясно.

Думаю в вас ще все попереду. Мені здається ви приречені на успіх, тому що ви живі, справжні. Те, про що ти співаєш, відразу відбивається в тебе на обличчі і от власне цей момент заворожує. Є музиканти чи співаки, які дуже гарно співають, але коли ти приходиш до них на концерт, то картинка не чіпляє. Що вона є, що її немає – просто слухаєш спів. А в тебе оце поєднання коли ти співаєш, поєднання твого обличчя, того як ти рухаєшся і власне співу, воно просто дуже це все органічно виглядає. Мені достатньо було п’яти хвилин насправді, щоб просто в вас закохатись. І ще на останньому концерті, коли ми з дружиною сиділи відразу за першим столиком просто перед тобою, то моя дружина була настільки розчулена, що вона мені після концерту сказала, повернулась до мене і сказала, я не можу, я мушу її обійняти і пішла тебе обіймати.
Ах, це вона була, це вона твоя дружина? Ваув. Клас. Дуже хороша дівчина, мені дуже сподобалось її обіймати. Ох, ну спасибі, всьо-всьо-всьо, я зараз розплавлюся, розтечуся в столовій і будуть мене прибирати бідні змучені прибиральники.
Добре, давай пошкодуємо прибиральників. Просто щоб ти розуміла, які ти почуття взагалі прокидаєш в людях.
Ну всьо, тоді я щаслива, тоді це підтвердження, що ми робимо те, що повинні робити і просто треба рухатися і всьо, і всьо. Пасибі тобі за такі слова!

Назад