Андрій Курков: "Більше подобається проводити майстер-класи з дітьми з написання казок, ніж самому їх писати."

Created by Світлана Балагула |

Коротке, але цікаве інтерв'ю з автором книг: «Бікфордів світ», «Географія одиночного пострілу» та «Шенгенська історія» – Андрієм Курковим

Андрій Курков, 57 років, письменник, кіносценарист, журналіст. викладач, редактор. Народився 23 квітня 1961-го року в Росії в селі Будогощ Ленінградської області. З двох років живе у Києві. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов (нині КНЛУ). Працював редактором видавництва «Дніпро». Пізніше два роки служив охоронцем в Одеській виправній колонії №51. Також працював на кіностудії імені Олександра Довженка, вів сценарні курси у британському Белл коледжі у Кембриджі та викладав на кінофакультеті Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Член Спілки кінематографістів України з 1993 року та Національної спілки письменників з 1994. Член Європейської кіноакадемії. Нагороджений Орденом Почесного Легіону Франції. З 1988 року член англійського ПЕН-клубу. 17 грудня 2018 року став президентом українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Андрій Курков — автор 24-х романів та більше десяти книг для дітей. Твори письменника перекладено 37 мовами. Вільно володіє англійською, німецькою, французькою, польською. Вивчав італійську, японську, румунську й литовську. Одружений, має трьох дітей.

– Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

– Різні були мрії. Спочатку пожежником, хоча мені більше подобалося підпалювати, ніж гасити. Потім археологом, пізніше ботаніком, а вже з 13 років, коли дізнався, що письменники не ходять на роботу, то письменником.

– Ви багато подорожуєте і спілкуєтеся з дуже різними цікавими людьми. Як, на Ваш погляд, зараз ставляться іноземці до України? Де Ваше улюблене місце у світі?

– До України скрізь ставляться позитивно. І в Індії, і навіть в Японії, де я виступав у 2015 році. Після наших двох майданів Україна посіла окреме місце в думках людей з різних країн і багато хто з них почав слідкувати за тим, що у нас відбувається. Щодо улюбленого місця, то це Київ, Пуща-Водиця, або ж старий Київ, де я живу. Полюбляю ще різні регіони Франції, Італії, Австрії та Норвегії. Дуже подобаються східні країни.

– Що для Вас означає словосполучення «зона комфорту»?

– Для мене комфорт — це психологічне поняття. Моя зона комфорту — це гармонія всередині, в думках, в настрої, це коли немає проблем, що відволікають мене від роботи, яка мені приносить радість. Тобто від написання романів.

– Знаю, що Ви поцінувач смачної їжі. Яка страва найулюбленіша у Вашої родини?

– Таких страв кілька, але останні пару років це «вок» — це швидко і не до кінця смажені овочі з грибами і китайською лапшою з гостро-солодким тайським соусом.

– Не можу не запитати про культурний рівень української літератури. Що впливає на характер і настрій нації?

– Історія нації впливає на її характер і настрій, а також те, як ця історія подається чи нав’язується. Можна за допомогою маніпуляцій з історією перетворити нормальну націю на депресивну. Але у кожної нації є імунітет, який закладений в фольклорі, в піснях, навіть в танцях.

Культурний рівень української літератури віддзеркалює культурний рівень одночасно і письменників, і читачів. Так, з цим існують деякі, але не дуже великі проблеми, пов’язані з тим, що для відокремлення від радянського сприйняття літератури потрібен час тривалістю в 2-3 покоління. Тобто сучасні письменники зараз більше пишуть для майбутніх читачів, ніж для сучасників, хоча для сучасників теж пишуть. Проблема в тому, що старше покоління сучасну українську літературу сприймає з трудом, а інколи воно вишукує в сучасній літературі твори чи письменників, у яких проглядають в творах нотки минулої «радянської» літератури. «Радянської» не за змістом, а за способом подання думок, сюжету, за способом програмування письменником ставлення читачів до героїв. Це все одно скінчиться швидше, ніж ми думаємо, бо покоління «радянських» читачів невпинно відходить. «Відходить» також і від читання книжок.

– Ваше ставлення до військових дій Росії на території України, анексії Криму, заборону Междлісу та гоніння на кримськотатарське населення півострова?

– Агресія Росії в Азовському морі та на Донбасі і в Криму може викликати тільки одне ставлення — обурення. Те ж саме стосується і трагічної долі кримських татар. Світ, незважаючи на мільйони доларів, витрачені Російською Федерацію на новинні фейки, на пропаганду, вже зрозумів, що відбувається. Але це розуміння ще не довело світ до сприйняття дій Росії, як загрози світовій демократії. На жаль.

– Ви позиціонуєте себе дитячим письменником?

– Перш за все я письменник-романіст, тобто для мене романи — це головне, а казки — це велике задоволення і одночасно відпочинок від серйозних тем і великих творів. Мені, навіть, більше подобається проводити майстер-класи з дітьми з написання казок, ніж самому їх писати. Тому я вигадую, але не записую (посміхається). Набагато більше казок разом з дітьми, ніж наодинці з собою в кабінеті.

– У Вашій творчості є прототипи з особистого життя чи тільки фантазія і вигадані герої?

– Є і прототипи, і фантазії. У «Львівській гастролі Джимі Хендрікса» шість головних героїв. Три видуманих і три реальних під своїми справжніми прізвищами: Юрко Винничук, львівський письменник, Алік Олісевич, засновник руху хіппі у Львові в 1970 роках, Оксана Прохорець — акторка і активістка руху допомоги безхатченкам.

– На Вашу думку, Ви вже написали «ту саму свою» книгу чи все ще попереду? Чим займаєтесь зараз?

– Думаю, що вже написав, але все може бути! Для мене мої головні книжки — це «Бікфордів світ», «Географія одиночного пострілу», «Шенгенська історія» і також найновіший роман «Сірі Бджоли».

Back