Атмосферна поїздка в дєбрі на Поділля, або #ковідтур

Created by Victoria Zagorodnikh |

Англійське прислів’я каже, що кожна темна хмара все одно прикрашена сріблястою смугою. Навіть цьогорічна пандемія принесла для українців своєрідне благо – ми озирнулися навколо і зрозуміли, на якій красивій землі живемо. З’ясували, що подорожі Україною – це не тільки на вихідні до Львова, влітку в Одесу, а взимку – в Буковель. Шістсот три тисячі українських квадратних кілометрів ховають у собі стільки палаців, водоспадів, печер, фортець, що ми собі навіть не уявляли!

Але уявляв наш друг, львівський гід Ігор Хома. Саме завдяки його обізнаності та неповторному стилю розповідати цікаво про факти й події усі ці роки ми із захватом відкривали свою країну, повсякчас притримуючи щелепу, яка відпадала щоразу ми приїжджали з Ігорем в чергову «місцинку неподалік». 

Цього літа, після тримісячного домашнього ув’язнення в Німеччині, ми особливо хотіли на Батьківщину. Відтак, щойно обмеження на подорожі трохи послабили, ми купили квитки та попросили Ігоря показати нам щось «нетуристичне». Це стало початком нашої тижневої пригоди, яку ми охрестили «ковідтуром». Саме цей хештег ми й ліпили до усіх своїх майбутніх дописів у фейсбуці, коли вдавалося знайти зв’язок у непролазних подільських нетрях.

#ковідтур день 1. Продезінфіковано. Київ-Львів

Виїжджали з Києва у понеділок зранку. А вже ввечері слухали музику просто неба на Площі Ринок. Все було як завжди окрім постійного обливання дезінфектором і протиранням ним усього навкруги. А ранком, нарешті, почалися справжні пригоди.

#ковідтур день 2. Сатанів, Меджибіж.

Встаємо в 7.00, п’ємо першу каву, і довго їдемо до Сатанова. Оглядаємо тут і руїни замку з шикарним видом на Збруч, і старі укріплення міста, і найстарішу в Україні синагогу, і фантастичний єврейський цвинтар (один з найстаріших і найгарніших в Європі).

#ковідтур день 3. Летичів-Сутківці-Зіньків-Миньківці-Отроків-Врублівці

У Летичеві ми пішли роздивлятися вежу замку та пам’ятник Кармалюку. А потім поїхали до Сутківців милуватися Покровською церквою-фортецею, що бозна-як збереглася з XIV століття. Весь цей час нестерпно хотілося їсти, але ми трималися, бо знали, що попереду – Зіньківці. Ми не були певні, чи подарувало це село світові якихось видатних співаків чи художників, але знали, що в ньому живе видатна пані Оксана, яка готує божественну ковбасу, а її сусіди – печуть райської смакоти хліб. Ми ледь дотягли всі ці скарби нагору до залишків замку в цьому ж таки селі, де повгризалися в ароматну смакоту. А потім попадали в траву з квітами й, здавалося, померли – так нам було добре серед цієї липневої краси, звуків, запахів і відчуття свободи. 

Далі нас чекало нове відкриття – село Маліївці. Саме тут розкинувся палацо-парковий ансамбль, який будувався як резиденція Польських поміщиків Орловських, за радянської влади став туберкульозним санаторієм, а за нинішньої – доживає свій вік, зачинений на амбарний замок. Прикрасою садиби є величезний парк, створений відомим того часу ірландським ботаніком і знавцем паркового будівництва Діонісієм Макклером. Стежкою між старезних дерев ми вийшли до скелі вапняку з 18-ти метровим штучним водоспадом та двоповерховим гротом. 

Далі Ігор дав команду прокласти курс на село Миньківці, де люди жили ще з часів Трипільської культури, а у 18 столітті подільський шляхтич Ігнацій Сцибор-Мархоцький проголосив Миньковецьку державу. Її кордони були позначені стовпами із написом «Границя Миньковецької держави від Російського царства», а селяни задовго до побратимів у царській Росії були освічені та письменні латиною і звільнені від кріпацтва. Дорогою Ігор розповідав історії про життя і витівки тутешнього правителя, особливо про його захоплення римськими богами, носіння тоги й вшанування давньоримських свят. І якби не побачені на власні очі залишки замку і тріумфальної арки, ми б нізащо не повірили, що все це існувало насправді. Наразі Миньковецьку «резиденцію» силами місцевих небайдужих людей відбудовують та проводять тут музичні вечори. У «палаці» навіть можна заночувати на старовинних ліжках в оточені картин і килимів «тих часів», яких назбирали по усьому селу. Сповнені емоцій та вражень від прожитого дня, доїхали черговими рештками асфальтної дороги до Врублівців у готель «Ксенія» на березі Дністра, де повечеряли Зіньковецькою хлібиною і щасливі звалилися з ніг.

#ковідтур день 4. Бакота

Про це місце краси і тиші писали в Ukraїner. Ми насолодилися ним сповна. Дорогою підгодовували песиків, яких місцеві називають «бандерасами» за їхню лагідність і привітність.

#ковідтур день 5. Чернівці та Кам’янець-Подільський

Несподівана знахідка Кам’янця – кав’ярня «Кружало» і пень бажань біля неї. За легендою, з якого удару заб’єш у нього цвях, так швидко здійсниться твоя мрія. Мені особисто той пень прийшовся до душі, адже він успішно транслює важливий життєвий принцип «мрія без дії нічого не варта».

Далі були Чернівці. Як сказав хтось із місцевих, таке враження, що Чернівчани обожнюють своє місто, але не знають, що з ним робити. Місто красиве та привітне, але сильно пошарпане, і незрозуміло, чи його реставрувати чи лишати як є, щоб не розвалилось. Як сказав Грегор Гайцен, „Чернівці – це місто, де недільний день розпочинався з Шуберта, а закінчувався дуеллю. Це місто було негласною столицею Європи, де співали найкращі сопрано, а фірмани фіакрів сперечалися про Карла Клауса, де тротуари підмітали букетами троянд, і де книгарень було більше, ніж кав’ярень”. 

#ковідтур день 6. «Великий День всяких THE MUST!»

Все почалося із Хрещатика з приголомшливим видом на Дністер, потім ми поїхали до водоспаду у Ниркові, де колективно купалися під потужним потоком, від якого перехоплює подих. А надвечір на нас чекали нереальні пейзажі біля Язловецького замку і ночівля у монастирі, де привітні черниці провели нам екскурсію та нагодували домашньою вечерею із пирогами на десерт.

#ковідтур день 7 і, на жаль, останній. Бучач, Підзамочок, Збараж, Тернопіль.

Зранку знову йшов дощ, але настрій все одно був чудовим. В Бучачі нам пощастило потрапити всередину Ратуші і оглянути містечко з висоти. В Збаразькому замку – подивитись на дерев’яні скульптури Лупійчука. А в Тернополі ми навідалися до легендарного “Млина”, де і завершилася наша подорож.

Післямова.

Дехто, почувши про нашу поїздку, тактовно знизав плечима, тому я написала на своїй сторінці так:

#ковідтур – це не про безвідповідальні мандри осередками епідемії. Ми страшенно скучили за Україною. За мовою, повітрям і роздовбаними дорогами. Ми хотіли лазити чигирями і бур’янами, видиратись на стіни старих фортець, милуватися пейзажами Миньковецької держави, слухати розповіді про Бетку Любомирську та заїдати те все зіньківецькою ковбасою і борщами із придорожніх їдалень 24/7. Нам страшенно кортіло дихати полем, рвати черешню просто з нічийного дерева на трасі і всю ніч сушити кросівки після походів. А ще страх як треба було звалити туди, де немає 3G, 4G, мобільного і асфальтного покриття. І тут, трясучись покинутими шляхами, за межами цивілізації під нескінченні легенди Ігоря Хоми, нарешті відчути себе реально живими і справжніми. І поділитись цим настроєм із вами. 
 

Back