Цей дощ ніколи не скінчиться

Created by Поліна Мошенська |

„Цей дощ ніколи не скінчиться“ Аліни Горлової отримав багато нагород на різних міжнародних фестивалях. У цьому есе режисерка документального кіно Поліна Мошенська ділиться своїм враженням від перегляду фільму та пояснює, в чому його унікальність.

 „Цей дощ ніколи не скінчиться“ Аліни Горлової зроблено незвично та сміливо у контексті загальних правил та методів документального кіно, і хотілося б висловити свої враження та спостереження з точки зору глядачки та режисерки. Писати про документальний фільм часто означає писати про історію та героїв, і це вже закладено у звичну риторику щодо художнього фільму, але кіно як мистецтво більше за історію, і часом, взагалі не про неї. 

Фільм створює сильну емоційну та фізичну напругу, це відчувається від самого початку. Різкий монтаж рухомих зображень з повітря дарує візуальну радість та насолоду, щось на кшталт дитячого захвату. Пересувні зображення ландшафтів розчиняють у собі, і ти потрапляєш у космос, а потім на схід України, в Ірак та Німеччину, але відчуття безмежного простору землі та води залишається як досвід і вже не полишає. Звукове рішення та музичне аранжування відіграють дуже важливу роль у цьому, впливають на свідомому та підсвідомому рівні.  

Є відрізки часу, коли відчувається відстороненість, роз'єднаність, монументальність та дискомфорт, наприклад, спостерігаючи за виробництвом танків. Водночас інші індустріальні плани, гра світла і тіні, ракурси та рухи нагадують (все про ту ж візуальну насолоду) знімання „Дзиги“ Вертова та Михайла Кауфмана у тих же локаціях Донбасу. Військовий парад українських військ на честь дня Незалежності дає відчуття потужної сили, від якої також трохи ніяковієш, стає моторошно та, мабуть, все ж таки, неприємно... Очевид-ною є й антитеза людини й натовпу, а також груп людей зі зброєю, готовою до атаки будь-якої миті. 

Ще одна сцена, яка викликає у мене питання до самої себе, — це курдське весілля у Німеччині. Я намагаюся зрозуміти, що бачу та відчуваю, але ця сцена залишається сліпою плямою, можливо через свідому роз’єднаність звуку та зображення.  

За задумом авторів, музика не мала превалювати у фільмі, не мала бути відчутною. Після перегляду власне музика не запам'ятовується, але вона також створює цю згадану дистанцію в певних місцях, в яких, можливо, це не потрібно. Дистанцію, що долає тонку межу між розчиненням у фільмі та відчуттям маніпуляції з боку інтерпретації режисерки. Можливо, справа також у рішеннях двох композиторів, навантажених сенсами, заснованими на великій кількості образів і асоціацій („постапокаліптичні, постіндустріальні: звуки машин і навіть планет“, а також алегорії „полярного сяйва та ритуалів“, як вони самі зазначають в інтерв'ю).

Відчувається також присутність довіри та поваги до глядача, коли загальні та середні плани дають можливість вдивлятися без поспіху та поштовху щодо конкретного фокуса, а діалоги не превалюють. Фільм не має на меті бути очевидним та зрозумілим, натомість запрошує глядача слідувати потоку часу, людей та простору, поринути у сновидіння, яким непотрібні пояснення. У фільмі є герой, і є поступове знайомство з ним. Це — Андрій, волонтер місії Червоного хреста, трохи закритий та відсторонений, він важливий для руху фільму, але не головний. Його особисте життя та життя його сім'ї показані делікатно. Ми слідкуємо за ним, але і навколо нього, спостерігаємо більшу картину, інших людей. 

Особливо вражають красою та сумом розмови про курдів та Вавилонську башту, про можливість чи неможливість порозуміння людей з різних місць (знову ж таки асоціація з великим потопом-натовпом, великою стихією води та зливи); ніжність старого чоловіка з прифронтової зони до
його маленьких козенят (білих на білому снігу), образ вічного пастуха та його стада, незмінного на фоні стовпів електропередач; діти, що граються з пластиковими пакетами; краса арабських цифр, яка циклічно змінює відрізки вічної історії від нуля до нуля та пульсівний звук серцебиття.  

Цей фільм також про трансгресію — перехід за межу, прописаний у самому коді її природи. Рішення, що виражає неможливість людини зупинитися. Мовні засоби не можуть передати трансгресивний досвід, а кіно, вірогідно, може. 

На мою думку, у документальному кіно недостатньо самого лише спостереження або тонко розказаної історії. Потрібен усвідомлений інтуїтивний рівень, який є десь поруч із такими тонкими якостями, як емпатія та чутливість. Тож, окрім згаданого Аліною у різних інтерв'ю, тези Геракліта про потік, на думку також спадає Аристотель з його ідеєю фронесісу — назвемо це інтуїцією/внутрішнім досвідом, який рухає і допомагає приймати рішення, що так важливо для творців документального кіно.  

 

Back