Чужі. Серед своїх і серед чужих

Created by Taisiya Nakonechna |

Рівно чотири роки тому я вирушила з України до Бельгії із закордонним паспортом, у якому красувалась така вистраждана бельгійська республіканська довготермінова віза. Віза, з якою я нарешті могла залишитись зі своїм чоловіком, не на 90 днів, як це було попередніх півтора року зі звичайною Шенгенкою (то були ще добезвізові часи), а на скільки дозволить нам його робочий контракт. Простіше кажучи, три роки тому я стала експатом, емігранткою, як би дивно це слово не звучало мені. Пам’ятаю, як уперше усвідомила, що не повернуся до України за три місяці, як завжди до цього. Дивне відчуття. Щемне. 

Серед усього, живучи за кордоном, доводиться час від часу чути одні й ті ж міфологічні твердження про експатів-емігрантів. Натрапляючи на них хочеться просто поблажливо посміхнутись у відповідь. Спробую спростувати 5 найпоширеніших міфів щодо українських емігрантів. 

Міф 1. Емігранти не люблять Україну.

Емігранти, як і будь-яке збірне поняття, не є чимось «неподільним». Тому серед них є такі, які люблять Україну. Деякі емігранти навіть у третьому чи четвертому поколінні, які виросли серед зовсім іншої культури, люблять Україну настільки, що готові безоплатно працювати задля її добра, жертвувати кошти, час та сили на її користь. Але є й такі, кому Україна байдужа. І не тільки вона, але й будь-яка інша країна. Часом, це так звані громадяни світу, які однаково добре себе почувають в будь-якій його точці, часом, просто люди, які шукають теплішого місця чи зеленішої трави й дбають лише про свої інтереси. Дуже часто вони навіть українцями себе не ідентифікують. І «наші» для них - це всі вихідці з пострадянського простору. А є емігранти, які відверто ненавидять Україну (Так. Такі теж є. Вихідців з України, які з різних причин її ненавидять, або просто не люблять, також вистачає). Але ніщо з озвученого не дає нікому права стверджувати, що „от прямо всі не люблять Україну“. Щобільше, є люди, які якраз опинившись далеко, переосмислили своє ставлення до України. Якщо раніше їм і було все одно, то з відстані вони побачили ціліснішу картину і зрозуміли, що не у всіх їхніх проблемах винною була саме країна. Зараз вони її тихо люблять, жертвують волонтерам, відправляють гуманітарні вантажі й нічого від неї не хочуть в замін. 

Міф 2. Емігранти втікають від проблем і шукають легшого шляху.

Для людини, яка хоч раз у житті сама відкривала собі візу кудись в країни більш-менш цивілізованого світу, це твердження – очевидна маячня. Знову ж таки, я страшенно не люблю узагальнень, тому не заперечуватиму, що якась частина емігрантів таки обирає цей шлях в надії на те, що їм вдасться втекти від якихось проблем. Спойлер: не вдасться, бо проблеми, від яких ти утікаєш, чомусь мандрують разом з тобою. Проте навіть наважитися ступити на шлях емігранта – вже непросто. Сумніви точать, відро з крабами здається таким зручним і теплим. Якби емігрувати було настільки просто, як про це говорять, то відсоток експатів був би значно вищим. Більшість емігрантів шукають не легшого шляху, а Свого шляху, який певною мірою задовольняє їхні очікування і запити. Я б, навіть, сказала по-сковородинськи, „сродного“ шляху. 

Міф 3. Всі емігранти – це заробітчани, які їдуть закордон від бідності.

Більшість наших місцевих знайомих українців переїхали жити закордон далеко не від бідності. Насправді причини переїзду настільки різні в кожному окремому випадку, що узагальнити їх взагалі невижливо. Когось привів до життя за кордоном простий випадок, хтось їздив на навчання і йому запропонували роботу, хтось цілеспрямовано шукав вакансії закордоном, щоб мати змогу розвиватися професійно, хтось, знову ж таки, бо почуває себе космополітом. Зрештою, в багатьох галузях, аби досягти вершини, потрібно емігрувати туди, де це можливо. Для когось місцем, де він чи вона найкраще зможуть реалізуватися є Кремнієва долина, для когось – Голлівуд чи театр Ла Скала, а для когось – одна з наукових лабораторій, що спеціалізується на добуванні наночастинок, яка, зрозуміло, знаходиться не в Україні. І казати, що „от хай залишаються і будують це от все в Україні“ – це шлях в нікуди. Бо дещо в Україні побудувати в принципі не вийде з об’єктивних причин (як, наприклад, Ла Скала чи Голлівуд), а дещо, якщо і вийде колись то дуже і дуже нескоро. А всі ці люди просто вбиватимуть свій потенціал і замість того, аби стати всесвітньо відомими науковцями, музикантами, програмістами, чи й не всесвітньо відомими, але достатньо хорошими, аби бути за це шанованими у своїй галузі, вони залишатимуться на периферії, намагаючись збудувати щось дуже віддалено подібне в Україні. Користі від того ні їм, ні країні великої не буде. 

Міф 4.Всі емігранти повернуться, як тільки в Україні для них буде робота.

Напевне, частково, ця теза має право на існування, якась частина, може, й повернеться. Хоча, якщо бути суб’єктивною, я маю сумніви. Ті, хто мають повернутися, повернуться і так – незалежно від наявності роботи. А, вірогідніше, просто нікуди не поїдуть. Ті, хто не мають повернутися – не повернуться. Навіть ті з когорти емігрантів, кого ми звикли називати «заробітчанами» і які тільки й говорять, як би вони хотіли повернутись і як би хотіли працювати в Україні, цього не роблять, хоч роботи в їхньому сегменті вже давно – тьма. Бо робота і, навіть, зарплата це далеко не все, через що люди емігрують, як ми вже побачили. І навряд чи якийсь співак чи співачка кине свою роботу в Ла Скала, аби поїхати й співати в Чернівецькій обласній філармонії (при всій повазі до останньої). Так само як мало хто приїде з сучасної лабораторії десь в Бельгії працювати в будь-яку лабораторію України, щоб потім з зарплати скидатися на гумові рукавички. Та й прибиральниця звідкись з-під Неаполя, яка навіть не вважає себе емігранткою, а думає, що ці тимчасові 25 років скоро минуть, також не приїде. Тобто, може і приїде, але причиною цьому стане точно не вакансія чи конкурентна зарплата. Бо, зрештою, не все у цьому світі про зарплату. 

Міф 5. Емігрантам добре, бо вони можуть користуватися перевагами своєї мультикультурності. 

Частково так. Емігранти мають однозначно багатший і цікавіший досвід, аніж більшість корінних мешканців тих чи інших країн, але не всюди це їм сприяє. Бо крім досвіду, ще є звичайні людські стосунки, ще є знайомства, які всюди працюють однаково, ще є ось це почуття перебування у своїй тарілці або його відсутність. Частіше таки відсутність. Життя експата буває різним. Залежить від роду діяльності й країни проживання, але дуже часто за деякий час стаєш чужим серед своїх, а стати своїм серед чужих, я не впевнена, чи можливо взагалі. Бути експатом – це зависнути десь посередині. Це почуватися кораблем із двома якорями. В якісь моменти зручно, але емоційні мотузки, натягнуті в різні боки часом розривають. І періодично дуже хочеться обрубати то одну, то іншу. Але бережеш обидві, чіпляєшся за статус кво. Адже те, що знову вдасться стати своєю серед своїх, також малоймовірно. 

Back
Передача Вифлеємського вогню миру
Воркшоп з писанкарства в Генті (Бельгія)
Літературний вечір в Генті (Бельгія)
Читання з Катериною Бабкіною в Антверпені (Бельгія)