Ірена Карпа про карантин, мистецтво та життя між Парижем та Києвом

Created by Остап Микитюк |

Відома українська письменниця Ірена Карпа у розмові з Остапом Микитюком поділилась досвідом карантину у Парижі, а також думками про те, яким буде світ після нього.

Привіт, Ірено! Для багатьох пандемія стала чимось жахливим. І навіть не в плані здоров'я. Соціально активні люди, люди творчих професій, просто екстраверти, всі зависли. Якою пандемія була для тебе?

Ковід застав мене в Парижі, це моя зона інтроверта. В Парижі я живу тихим родинним життям, пишу, працюю дистанційно і гуляю з псом. Тобто, мало що змінилося, окрім, звісно, можливості за першої ж нагоди перескакувати у свою зону екстраверта. Головне – це Київ, але також і ряд інших європейських місць, в яких мене чекали (і досі чекають) із презентацією книги та лекціями. Так само бісила неможливість просто податися на природу – навіть на якусь ближню і французьку, тож доводилось підглядати за рибами в Сені, поки гуляла собаку. А так нічого: писала життєствердні історії про маніяків у спальних районах і дошліфовувала книжку про „Заміж“. Ну і з горя опанувала духовку. Тепер я майстер „павлових“, наполеонів, пирогів із капустою й кумином тощо. В старості знадобиться.

За останні два роки в тебе вийшло 2 книжки. Художній роман і іронічний нон-фікшн. Звідки така продуктивність після семирічної перерви?

Ну, між романом на 600 сторінок і легким нон-фікшном на 200 є велика різниця. Коли я пишу нон-фікшн чи есеї, не можу позбутися відчуття читерства. Ну типу, це ж як статтю писати – кожен зможе. І потім ще й стається дивина – перші 3000 екземплярів цього смішного нон-фікшна розкуповують менш ніж за два тижні, і у відгуках читачі кричать „геніально!“ Отут якось образливо стає за мій роман із карколомним сюжетом і переплетіннями персонажів, над яким я корпіла три роки, знаєте. Це так, наче Бог бере і з тебе рже.

В минулому номері в книжковому огляді новинок я вже згадував про тебе як письменницю і музикантку. Тому гріх не запитати про гурт Qarpa. Цей гурт пережив за роки існування купу метаморфоз. І в назвах, і у звучанні. Між „Саша-х*й“ і „Баби круті чуваки“ ціла безодня. А які Qarpa зараз? Що чекати?

Зараз режисерка Діана Рудиченко домонтовує в Парижі відео на згаданих тобою „Баб крутих чуваків“. А я спробую прорватися до Києва, щоб засісти в студії з Артуром і попрацювати над новими піснями. Є частина доробку, що осіла в комп'ютері Артура – там чимало класних треків, які я вже й не знаю, чи колись побачать світ. Інколи простіше написати нові, ніж просити когось завершити роботу над старими. Принаймні, моя надія почути ці пісні готовими зараз у стані клінічної смерті. Музика є, вона жива і твориться в різних формах і країнах, але прогнозувати точний вихід нового альбому я не беруся.

Ти вже давненько живеш у Парижі. Чи з'явилося вже після міграції з України відчуття, що ти більше парижанка?

Ну, звісно ж, парижанка – коли ти не турист, а постійний мешканець якогось міста, можеш спокійно носити похідний топонім. Звісно ж, хтось дискутуватиме, що треба там народитися і жити в третьому коліні, інакше всі „понаєхавші“. Мій чоловік от, знаючи про скандальний імідж хамовитих снобів-парижан, завжди відхрещується від свого парижанства, наполягаючи на бургундському походженні. Тому залежить від контексту. Я – людина світу, сьогодні парижанка, завтра барселонка чи катмандянка (чи як би то слід назвати жителів Катманду?) Ну і, звісно ж, найбільшу частину свого життя я прожила в Києві, люблю це місто всім серцем. А от містечко й менталітет людей, з якими я провела дитинство, завжди залишиться для мене страшним сном, з якого вдалося втекти.

Як виглядає твоє французьке життя?

Доволі спокійно. Це місце, де я працюю (пишу, готую майстер-класи тощо), займаюся родиною і собакою. Це мій простір інтроверта: з усіма музеями, спокійними виставками, книжками, парками і кавярнями. Звісно ж, у мене є тут коло друзів та інших соціальних контактів, але це, як не дивно для Парижа з його вічним «егегей» імені movable feast, перш за все така собі comfortable oyster. Я дуже щаслива, що мені, тепер уже не дипломатці, а фрілансерці, не треба проводити час у загальному потоці людей, що поспішають на роботу і з роботи в транспорті. Я рада, що цим загальним ритуалам, що на кілька років ввірвалися в моє життя, тепер довелося так само з нього вийти. У слові «фрілансер» ключове «фрі». Французькою це «independent» з усіма його плюсами й мінусами. Може, ти менш захищений державою (хоч і платиш податки), але точно це тобі, а не «дяді» вирішувати, що робити зі своїм часом.

Ти також мама і дружина. Як під час пандемії справляєшся з сім'єю? Наскільки я пам'ятаю з наших минулих розмов, на початках було складно звикнути, що всі вдома водночас?

Так, це доволі тяжко: особливо, коли йдеться про домашнє навчання. В мене бракує терпіння. Кепський педагог із мене, що тут скажеш. Себе імпровізовано якось організовую, то що вже від інших хотіти? Зараз у нас такий локдаун, що школи залишаються відкритими. Подивимося, наскільки цього вистачить.

Розкажи про письменницькі курси які ти ведеш в Парижі. Їх особливість. Чи хотіла б такі зробити, наприклад, для німецьких колег та бажаючих?

Залюбки зробила б – англійська моя друга рідна, як і в більшості сучасних німців, а от німецькою, на жаль, володію дуже скромно. Мої курси – це такий імерсивний досвід у два дні паризького життя. Ми й вчимося писати, й пробуємо вина та місцеву гастрономію, слухаємо історії людей, ходимо в старі кінотеатри на культові фільми. Ті, хто приїздять – вони з усього світу. І що важливе, потім лишаються друзями й вже літають в гості одні до одних. Обов'язковий пункт програми в нас – у мене вдома, у типовій паризькій квартирі з розпаленим каміном, шампанським та устрицями. Мені важливо, щоби люди прожили кілька днів життя безтурботного (хоча це вже й рідкісний вид) парижанина, а не бігали зі списком визначних місць і бутербродом в руці. Ми пишемо в тих місцях, де писали у свій час Сартр, Камю, Гемінгвей та інші. А їмо і п'ємо там, де це робили героїні мого останнього роману «Добрі Новини з Аральського Моря».

Уявімо гіпотетично, що завтра закінчиться цей „лінивий апокаліпсис“. Як гадаєш, яким буде світ? Людство зробить висновки? Ну і, звісно ж, що чекати від Карпи в усіх її амплуа?

За людство важко щось прогнозувати, воно якось давно вже злетіло з рейок, ще до ковіду. Війни, активізації радикалів, глобальне потепління, перенаселення планети і виснаження ресурсів. Дуже хотілося би, щоби карантинні обмеження хоч трохи відтермінували екологічний апокаліпсис – менше літаків, менше переміщень авто, менше бездумного споживацтва можуть подарувати людям ще кілька років життя, яке вони сприймають як безплатну даність. Як активний інтроверт, можу потерти ручки, що компанії переходять на дистанційну роботу – не повністю, але бодай частково це вирішить проблему перевтоми від переміщень і заторів, проблему токсичних колективів і „романтичних побачень“ із осоружним начальником. Мені дуже шкода, що потерпають важливі складові культури – жоден take away не замінить гастрономічного досвіду, жодна онлайн-трансляція не передасть відчуття живої присутності на концерті як класичного піаніста, так і рок-музиканта. Маленькі країни, що здебільшого залежали від туристів – як їм буде зараз?.. Скільки нас виживе, і що нас чекає після ковіду? Якщо це все бодай на трохи втихомириться (бо я не вірю, що воно повністю отак закінчиться), особисто я поїду світ за очі в далекі гори, які зараз на локдауні. І буду далі жити це звичайне, рутинне, прекрасне й непередбачуване життя.

Back