Євген Дикий: «Антарктида або відлякує, або в неї закохуються, іншого не дано»

Created by Яна Сотник |

Поки ми зустрічаємо зиму, в Антарктиду приходить літо, а це значить, що туди поїдуть і туристичні кораблі, і нові команди дослідників, щоб замінити своїх колег після річної вахти. Про Україну в Антарктиці ми поговорили з керівником Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким.

 

– Чим станція Академік Вернадський відрізняється від інших наукових станцій, що проводять дослідження в Антарктиді?

– В першу чергу, своєю історією. Початково це була британська станція Фарадей - одна з найперших станцій в Антарктиді,  заснована в кінці 40 рр. Оскільки жодне з досліджень, розпочатих нашими британськими колегами ми не перервали, тепер ми маємо найдовші ряди спостережень  з клімату, з фізики атмосфери, з магнітосфери Землі у всій Антарктиці. Ми реперна станція, на який можна відстежувати всі тривалі тренди зокрема, зміну клімату. Саме на станції Фарадей, ще за британців, було відкрито таке явище як озонова дірка, про яку тепер чув кожен школяр і на ліквідацію якої витрачаються мільярдні кошти.  Ми перейняли від британців озонову вахту і озонометрія є одним з ключових моментів роботи вже нашої станції Академік Вернадський. Звісно, ще рано судити остаточно, але процес ніби пішов в правильний бік і якщо так триватиме і надалі, то років за 50-80 озонова діра може затягнутися.

Станція Академік Вернадський має одну з найкращих в світі і, тим більше, в Антарктиді магнітометричних обсерваторій. Справа в тому, що Арктика і Антарктика – це два пульси планети. Магнітосферу  Землі набагато краще досліджувати біля двох полярних шапок, аніж десь в помірних широтах чи на екваторі, бо там ми просто не дістанемо до магнітних ліній, які сходяться ближче до поверхні планети саме в районі полюсів. Власне там, в Антарктиді, ми відстежуємо космічну погоду для планети в цілому за допомогою кращих в світі магнітометрів які виробляють у Львові. Ми, мабуть, єдині хто виробляє дуже тонкі надчутливі магнітометри, які працюють в діапазоні зовнішніх температур від мінус 100 до плюс 100. Ці ж магнітометри закуповують і американці для своєї станції Амундсена-Скотта.

Серед менш оптимістичних фактів той, що саме в районі нашої станції виявлені найвищі на всій планеті темпи глобального потепління: +3 градуси за 10 років. Це дуже багато, відповідно стрімко тане крига. Наскільки стрімко - ми зараз намагаємося відстежувати за допомогою супутникового зондування. Глобальне потепління у всіх зараз на слуху, але насправді його не так легко виміряти, як здається. Метеостанції міряють приземну температуру на суходолі, а 70% поверхні нашої планети - океан. Тому дані, якими ми оперуємо, доволі неповні. Але можна використати дані непрямі. Чим більше нагрівається поверхня океану, тим більше вона випаровує води, чим більше випаровує води, тим більше над океаном хмарність, а грозова активність  в хмарах прямо пропорційна до щільності хмар. Наша станція бере участь в експерименті харківського Радіоастрономічного інституту, який вимірює грозову активність планети за допомогою трьох однакових антен. Одна з них розташована під Харковом, інша на норвезькому Шпіцбергені, а третя у нас на Вернадського. Вони утворюють своєрідний трикутник - Арктика- помірні широти - Антарктика. Тобто, якщо зараз, скажімо, десь над Німеччиною пройде велика гроза, то ми на Вернадського знатимемо про це набагато повнішу інформацію, ніж ті, хто ховатиметься від цієї грози десь в Мюнхенському кафе. Таким чином наші харківські колеги отримали фактично глобальний термометр, який дозволяє в онлайн-режимі опосередковано через випаровування в океані відстежувати глобальне потепління.

Ну і нарешті цікавинка, яка вже не стосуються науки, але точно сподобається вашим читачам –  на станції Академік Вернадський є антарктичний бар. Його було створено ще британцями в 60-ті роки в стилі класичного англійського паба і ми його не перейменовували, він лишився під назвою «Фарадей».  

Це єдиний бар в Антарктиді?

Ні, не єдиний. На більших станціях, таких, як Макмердо, Амундсен-Скотт, де працюють сотні людей в літній період, є свої бари, але «Фарадей» однозначно всіх «кладе» за атмосферою, при тому, що він крихітний, там лише 3 столика. Від британців у нас лишилася традиція, за якою чоловіки в барі зобов’язані платити, а от жінки мають вибір - або платити за випивку, або залишити полярникам на пам’ять свій бюстгальтер, повісивши його над стійкою бару. В результаті там зібралася колекція жіночої білизни починаючи з 60-х років і до ХХІ століття. Ще один цікавий факт – українці ще в одну з перших зимівель змонтували на станції самогонний апарат і тому бар Фарадей – це єдиний бар в Антарктиці в якому можна скуштувати місцеву антарктичну горілку-вернадівку, як ми її називаємо. Тому наш бар дуже популярний у туристів.

До речі, з туристичних цікавостей крім бара є ще одна дуже важлива - так званий «Вурді-Хаус» - перша будівля станції Фарадей, яка була побудована ще в кінці 40-х. Там повністю збережений весь побут, всі речі якими користувалися полярники у ту легендарну героїчну епоху освоєння Антарктиди.

– Як стають полярниками? Що для цього треба?

В першу чергу треба мати якусь із тих професій, які там потрібні. З вчених-дослідників є потреба в біологах, геофізиках, метеорологах. Якщо ти не вчений, ти теж можеш там знадобитися, якщо ти лікар, кухар, дизеліст, механік, або сисадмін. Це ті допоміжні ролі, які там дуже потрібні і без яких науковці нічого б не могли робити. Також потрібне нормальне здоров’я, саме нормальне, не таке, як у космонавтів. Станція розташована в м’якій частині Антарктики, тому достатньо не мати хронічних захворювань і бути загалом у добрій формі.

Життя на станції поділяється чітко на три місяці, коли відкрита вода і можуть заходити судна, і на 9 місяців, коли стоїть крига і станція повністю ізольована. Якщо в цей час вилазять якісь хронічні хвороби, тебе ніхто не зможе доправити на велику землю, це фізично неможливо. Лікуванням займатиметься один лікар в тих умовах які є на станції. Тому всі проходять медкомісію.  Ну і нарешті третя вимога - це психологічні риси. 9 місяців полярники ізольовані в дуже маленькому колективі. На зиму на станції залишається 12 людей, які не бачать нікого крім одне одного, це насправді доволі складно психологічно. Плюс, на частину з цих 9 місяців припадає полярна зима. Звичайно, це не для всіх. І тут найважче визначити, яка людина це витримає, яка ні. На стадії відбору ми співпрацюємо з психологами, які проводять тести та спостереження під час попереднього тренінга.

– Чи багато з тих, хто побували в Антарктиді, хочуть поїхати туди повторно?

– Кажуть що люди які потрапляють до Антарктиди чітко діляться на 2 категорії - одні кажуть що «більше ніколи в житті», а інших, навпаки, «за вуха не відтягнеш».  Антарктида або відлякує, або в неї закохуються, іншого не дано.

До розмови приєднується Антон Омельченко – системний механік, один із «зимовників» попередніх років.

– ОООО, заходьте будь-ласка! Ви дуже вчасно!

На багато питань пан Антон відповість набагато краще, ніж я. Я призначений лише з лютого місяця, а Антон – один з тих, хто там зимував. Цікавий момент - Антон Омельченко є правнуком того самого Антона Омельченка який, як достовірно відомо, був першим українцем, чия нога ступила на землю Антарктиди в 1911 р. в складі легендарної експедиції Роберта Скотта. Антон Омельченко з Полтавщини був конюхом цієї експедиції і, на відміну від самого Роберта Скотта, на щастя, повернуся живим. Про все, що стосується щоденної роботи, побуту і різних цікавинок якраз Антон зможе розповісти.

– Розкажіть про типовий робочий день полярника

– АО: В кожного члена експедиції він відрізняється. Я механік. Окрім робіт, які можуть виникнути спонтанно, у цілому це виглядає так: прокинувся, обхід станції, всього обладнання за яке я відповідаю, виконання режимних робіт,  які потрібно виконувати щодня, далі – допомога іншим членам експедиції, бо неможна займатись тільки чимось своїм. Неділя менш навантажена, але базові роботи і дослідження все одно продовжуються щодня.

– Але ж у вас є і вільний час? Як ви його проводите?

– АО: Варіантів не багато. Якщо не дивитися вдалечінь, спостерігаючи красу, яка поруч, то лишаються спорт, книги, кіно і розмови з іншими членами експедиції.

На станції є спортзал – невеличка кімнатка з велотренажером, турніком, штангою, поручнями. Там комфортно займатися максимум двом людям одночасно, але оскільки експедиція невелика, то цілком зручно ділити час, хоча спортзал доволі популярний. В Антарктиді багато фізичних навантажень, особливо у біологів, які постійно в дорозі, досліджують територію острова і островів що поруч. Для цього необхідно підтримувати себе в гарному фізичному стані. Крім того, кожна експедиція намагається грати в футбол, бо це саме командна гра. Граємо взимку, на снігу, влітку футбольне поле тане і там утворюється маленьке озеро.

Є медіатека та бібліотека, які весь час поповнюються, кожен зимівник щось привозить. За всі роки що ми маємо цю станцію, зібралося багато книг і також багато лишилося від англійців.

– Чи пригадуєте якусь книгу, яку вам особливо цікаво було там читати?

– АО: Моя дружина постійно вихваляла Пауло Коельо, тому я на зимівлі прочитав кілька його творів, щоб бути на одній хвили з дружиною.

– Як харчуються полярники?

– АО: Все збалансовано, ведеться закупка продуктів на рік, з врахуванням потреб організма людини і однотипної їжі немає, раціон дуже широкий. Єдине обмеження в тому, що це має бути така їжа, яка може зберігатися рік. Є два рефрижератори, один - 22, другий+ 4. Раз на рік завозиться контейнер. Продукти сортуються і зберігаються відповідно.

– Чого найбільше не вистачає в Антарктиді?

- АО: Кожному чогось свого. Мені найбільше не вистачало спілкування з рідними, з друзями. Коли я зимував ще не було стабільного інтернет-зв’язку, ми тоді по телефону спілкувались, електронну пошту можна  було отримати лише раз на тиждень.

– Які ще труднощі там доводиться долати?

– АО: Складні погодні умови. Якщо щось трапляється з обладнанням, яке стоїть на вулиці і його треба перемонтувати, це доволі складно, особливо взимку. Мінусова температура не настільки низька, як всі думають, але дуже висока вологість, тому замерзнути там можна за 5 хвилин.

Якось ми з біологом нашої експедиції попливли на сусідні острови досліджувати флору і фауну. Пришвартувалися з однієї сторони острова і поки ходили, крига скувала наш човник і віднесла на інший бік. Там течії і крига рухається.  Ми зв’язалися зі станцією по рації, припливли наші колеги, і нам довелося руками переносити човен, добре, що він був маленький.

– ЄД: А я розкажу про ті труднощі, які мені доводиться долати тут. Для мене, як для керівника – найбільший виклик – намагатися, маючи таке маленьке фінансування – лише 2 млн. євро на рік, давати результати, які б зацікавили моїх колег, наприклад, з інституту Альфреда Вегенера в Німеччині, в якого бюджет приблизно в 140 разів більший. Ми хочемо, щоб робота нашого центра була, хай не дуже великим, але внеском України в світову науку. Намагаємося компенсувати тим, що у нас робота науковців практично безкоштовна за світовими мірками. Але якщо вже так є, то ми намагаємося і це використати, як сильну сторону. Тобто, якби науковий проект в Німеччині вимагав фінансування в мільйон євро,  900 тисяч з цих коштів пішло би на зарплати, а 100 тисяч на реактиви та витратні матеріали, а тут якщо я знаходжу тільки 100 тисяч на реактиви і витратні матеріали, то ще за 10 тисяч євро мені виконають той самий об’єм робіт, при чому не менш кваліфіковано. Але загалом для країни це проблема і проблема страшна, бо призводить до величезного «відтоку мізків». До речі, саме в Німеччині одна з найбільших наукових діаспор. З іншого боку, одним з завдань антарктичного центру ми бачимо те, що він є вікном можливостей для українських вчених, завдяки якому вони можуть не емігруючи з країни брати участь у міжнародних проектах, публікуватися у пристойних міжнародних журналах, а не робити щось таке «містечкове». Звісно ж, для того, щоб давати результати, співставні із західними колегами, нам треба бути дуже гнучкими та креативними.

Є й міжнародні наукові проекти з фінансуванням західних країн, і ми намагатимемося максимально розширювати це поле діяльності, шукаємо колаборацій. З німцями ми вже співпрацювали по суходільних екосистемах, досліджували антарктичні трави. Зараз зокрема також з німцями готуємося використовувати безпілотники для екологічного моніторингу в районі нашої станції. На двох італійських станціях будуть встановлені розроблені українцями  спеціальні автоматичні телескопи для контролю космічного сміття і низьких супутників. Ну а найбільше колаборацій поки було з американцями з сусідньої бази Палмер, бо близьке розташування дозволяє робити цілий ряд спільних експериментів.

– Яка ваша основна амбіція, як керівника НАНЦ?

– Як не дивно, вона не наукова. Я б хотів на прикладі однієї віддаленої на 15 тис. км. від України  полярної станції показати, як могла б виглядати наша країна, якщо перестати красти бюджетні кошти і почати використовувати їх за призначенням. Не знаю, наскільки мені це вдасться, але амбіція саме така. Ми хочемо бути пілотним проектом реформування української науки.

– Розкажіть про адміністративний устрій Антарктиди. Наприклад станція – чия це земля?

– 1959 р. було підписано міжнародний договір про Антарктику і вирішено, що вся територія та акваторія південніше 60-го градусу є нічийною, тому там в принципі немає національних юрисдикцій. Майно станції належить тій країні, під прапором якої вона стоїть, а от сама територія не належить нікому. Тому, на нашу станцію може направити свого спостерігача будь-яка країна-член договору про Антарктику, і ми не можемо йому відмовити. Так само і ми маємо право проінспектувати будь-чию станцію, якщо нам це заманеться. Це є гарантією від мілітарного використання Антарктики, бо договір передбачає виключно мирну діяльність. Це теж один з аспектів, чому Антарктида потрібна Україні. Справа в тому, що це найбільший шматок планети, який нікому не належить. Ми скоро зіткнемся з реальним освоєнням космосу, вже на нашій з вами пам’яті чи Ілон Маск, чи інші його конкуренти почнуть освоювати Марс, Місяць,  а це теж території за межами національних юрисдикцій. На сьогоднішній день саме в Антарктиці відпрацьовується модель того, як на території, де нема нічиєї держави, мають взаємодіяти між собою різні країни, приватні корпорації, та просто приватні особи. Саме тут відпрацьовується і правова модель і, реальна практика. Поки Антарктида показує переважно дуже позитивну практику, і дуже добре, що ми дотичні до цього процесу.

Back