Євгенія Лопата: „Мова – це не кінцева точка, – це інструмент“.

Created by Ілона Ушеніна |

Головна редакторка видавництва MERIDIAN CZERNOWITZ та директорка однойменного поетичного фестивалю розповідає про плани на майбутню, Бундестаг та німецьку мову.

З Євгенією Лопатою ми познайомились на Лейпцизькому книжковому ярмарку в 2018-му році. Роман Сергія Жадана „Інтернат‟ отримав нагороду за найкращий переклад, Андрій Любка читав з одного з подіумів, а в суботу ввечері обидва автори провели літературну зустріч із українською громадою. Це були дуже насичені на події дні для Євгенії Лопати, головної редакторки видавництва міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz та директорки однойменного поетичного фестивалю. Завдяки цьогорічному ярмарку світ побачив не тільки роботи сучасних українських авторів, в яких Євгенія виступила у якості головної редакторки, а й її переклад книги Педро Ленца — „Мій друг машиніст крана“, над яким вона працювала із Сергієм Жаданом. Наразі літературна діячка проходить шестимісячне стажування в німецькому Бундестазі.

Цього року ми знову зустрілись на Лейпцизькому книжковому ярмарку, щоб за пляшкою ранкового смузі поговорити про німецьку мову, Бундестаг та плани на майбутнє.

Женю, ти вільно володієш німецькою мовою. Чому ти вирішила вивчати саме її?

На це питання відповідає місто, в якому я народилась і в якому живу — Чернівці, історично пов’язані з німецькою мовою. До початку Першої світової війни місто було багатокультурним, німецькомовним. Кожного дня із Відня потягом “Відень — Чернівці” приїжджала віденська преса, яку читали у кав’ярнях та книгарнях міста. Відповідно й міська інтелігенція розмовляла німецькою мовою. Війна змінила хід історії, вона, а пізніше й радянська влада, надовго змусили нас забути про багату культурну спадщину нашого міста і регіону. Особливих умов для вивчення іноземних мов, а тим паче німецької, не було. Тим не менш, вже наприкінці 60-их років в Чернівцях існувала школа із вивченням німецької мови. І в цій школі свого часу вчився мій батько та його старший брат. Мене також віддали сюди, вже в гімназію у незалежній Україні, й уроків німецької мови в мене було більше, ніж української.

З 8-го класу в нас викладали носії мови з Австрії й з Німеччини. Вони вчили нас не тільки мови, але й німецького менталітету, культурної компетенції. Це були єдині уроки, на яких вчителі питали нашу думку, навчали нас тому, що сьогодні називають “критичним мисленням”, змушували ставити під сумнів будь-яку інформацію і запитувати себе “Чому?”, аналізувати... На жодному іншому предметі такого не було. Тому все це мене дуже приваблювало, і я активно вивчала німецьку мову, а пізніше вступила до університету на германістику. Слід зауважити, що мій батько також був германістом. То ж я вирішила продовжити сімейну традицію і вивчала німецьку.

Як на мене, то було досить правильне рішення. Чи могла ти собі уявити, що німецька так знадобиться тобі в житті?

Ні! Коли я ходила в гімназію, мене вчили, що мова — це не кінцева точка, це інструмент.
Я розуміла, що коли приїду в Німеччину, нікого тут не здивую володінням німецької мови. Тому коли я вчилась на германістиці, я паралельно навчалась на економічному факультеті. Головні менеджментські техніки, які я вчила, я можу застосувати у призмі культури.

Вчити німецьку було для мене своєрідним хобі, яким я займалась у вільний від економіки час. А до „Меридіану“ мене, власне, німецька і привела. Я була німецькомовним волонтером, асистентом-перекладачем австрійського поета. З початком моєї роботи наш фестивальний менеджмент став майже повністю німецькомовним. Відбулась трансформація в бік німецькомовної парадигми, і це природно, і мало бути так із самого початку. Тому що цільові країни фестивалю є німецькомовними. Німецькомовний менеджмент робить фестиваль як структуру унікальним. Ми є частинкою німецькомовного культурного середовища, яка фактично функціонує у Чернівцях.

Давай підведемо підсумки: ти навчалась на германістиці, паралельно вивчала бізнес, а
з першого березня проходиш практику у Бундестазі. Складається враження, що ти вирішила поглибити знання та отримати досвід у сфері міжнародних відносин та поринути в світ політології...

Вже під час роботи в “Мерідіані” в мене були дві піврічні стипендії в Австрії. І склалось так, що це стало традицією: кожні два роки я їду кудись на порівняно короткий термін, тому що це дозволяє мені подивитись на багато речей під іншим кутом. Якщо варитися в одному соці, рано чи пізно все перекипить і зіпсується. Але якщо мати можливість ізолювати себе на певний час і проаналізувати свої дії зі сторони — можна отримати нові поштовхи розвитку. В мене так і виходить: кожні такі півроку сприяють новому стрибочку. Плюс — я розумію, що саме зараз в моєму віці можу так вільно подорожувати, і це може змінитися потім з часом. Для мене справді важливо мати змогу бути мобільною та змінювати перспективи.

Я знала про конкурс (стажування в Бундестазі — прим. ред.). Треба подати документи в посольство Німеччини в Києві, потім відбувається процес відбору, який завершується запрошенням на розмову. Після цього приїжджають представники з Берліна, особисто спілкуються з кандидатами і запрошують до себе переможців.

Конкурс дуже великий, а я конкурси люблю (сміється). Хіба це не престижно — стати однією із чотирьох представників нашої величезної України в самому Бундестазі. До речі, така нагода випадаєа лише раз на рік! Для мене це велика честь та відповідальність.

Не дивлячись на те, що я працюю в культурі і обмежена своєю сферою діяльності, мені цікаво й багато інших речей, зокрема як загально функціонує держава. Перед Україною стоїть дуже важливе завдання — реформувати систему управління державою у різних сферах, до яких належить і культура. І до цього повинен бути комплексний підхід. Мені здається дуже важливим вивчити, як це функціонує у Німеччині, яка фактично після руїни змогла відбудувати і створити щось абсолютно нове, щось, що функціонує успішно. Німеччина — теж різношарова країна, страшенно. Тут свої виклики та проблеми, але їх вирішують. Мені було цікаво, як вона справляється з проблемами, які пов’язани з різноманітністю культур. Думаю, що ці знання можуть бути корисні в Україні.

Через мою діяльність — проекти культурної дипломатії — я показую, що в Україні культура, зокрема література, — це достойний продукт європейського рівня.

Прикладом своєї компетенції водночас, я допомогаю світові зрозуміти і побачити, що в нас є й кваліфіковані спеціалісти, які приїжджають до передових країн подивитись на їх досвід, повчитись у них та імплементувати ці знання на Батьківщині. Тому мені було важливо працювати в Бундестазі.

Це звучить дуже переконливо! Дякуємо за таку відверту відповідь. Ми щиро бажаємо тобі успіхів в цій складній справі. Наостанок хочеться дізнатися про твої літературні плани. Ти — редактор, ти — перекладач. А як щодо власної книги?

Для багатьох підґрунтям до сюжету стають саме власні життєві історії, оточення та події. Якщо я писатиму про своїх друзів, колег і ситуації, що з нами стаються, таку книжку ніхто не видасть, страшно (сміється). Добре, якщо облишити жарти, то мені банально не вистачає часу. Щоб писати, мені треба не в Бундестаг, а кудись на Гоа.

Відверто кажучи, в мене була навіть ідея, яку я проробила і почала писати. Важливу роль в сюжеті відігравала б історична складова. Мої читачі змогли б познайомитись із історією Чернівців через події в книзі. Ця ідея здавалась мені цікавою, я інтенсивно працювала над нею два роки, доки вона сама себе не вижила. Зараз мені хотілося би написати щось таке, що б здивувало. Але поки що я не знайшла свій сюжет. Думаю, він прийде з часом, завдяки прочитаному, побаченому та пережитому.

А якщо не писатимеш сама, то якою буде твоя наступна сходинка в літературній кар’єрі?

Мені в моїй роботі дуже подобається те, що я відносно незалежна одиниця. Я не держслужбовець, не працюю з 9 до 6 в офісі, в мене немає списку дозволеного та забороненого. Наразі працюючи в Бундестазі, я дуже ціную свою роботу в Чернівцях. Цю свободу: хочу займатись турами — займаюсь, хочу робити певний проект — роблю, хочу взяти книжку на редагування і підготовку до друку — беру. Чи хочу щось змінити? Не знаю. Впевнено хочу бачити себе експертом з культурної дипломатії з німецькомовними країнами. Мій досвід і проекти, над якими я працюю, мають великі масштаби. Тому мені здається, що якщо я й далі буду так працювати і розвиватися, то зможу вийти на бажаний рівень.

Моя велика мета полягає в тому, щоб в німецькомовних і не лише країнах в Європі пізнали українську культуру та літературу. Вона дійсно багата і наразі презентована лише окремими людьми. Беззаперечно, це великі літератори — топ-автори, які видаються в Німеччині і в Європі. Але в Україні є набагато більше наприклад письменників гідних міжнародної уваги. І я хочу, щоб в Німеччині як мінімум знали не топ-6, а топ-30 сучаcних українських письменників. Так, це складна робота, але коли є мета, мотивація та підтримка — можна сміливо рухатися в бажаному напрямку

Back
Evgenia Lopata