Митець має розповідати про місце і час

Created by Viktoria Zagorodnikh |

Якщо йти вулицею Reuterweg, у центрі Франкфурта, а потім звернути у тихі дворики Emil-Claar-Straße, натрапляєш на скляну вітрину з надписом Dora Ostrovsky Gallery. Вже як два роки молода і рішуча дівчина з Івано-Франківська популяризує українське мистецтво у німецькому артпросторі. Dora Ostrovsky — творчий псевдонім Тетяни Войтович — художниці, режисерки, а також абсолютної чемпіонки Європи з таеквондо. Яскрава, різностороння, подекуди епатажна у своїх ідеях та перформансах, ця дівчина водночас відкрита і легка у спілкуванні.

Розкажи, як ти все тут відкривала?

У мене все просто: коли зрозуміла, що переїжджаю до Німеччини, вже точно знала, що хочу відкрити галерею. Одразу почала шукати приміщення, і це місце підвернулося. Все.

Як саме ти стала професійною художницею?

Певний час я вважала, що бути художником, то якось соромно: чомусь це у мене асоціювалося
із носінням безглуздого берета. Малювала з дитинства, але з художньою школою не склалося. Прийшла туди, понудилася на заняттях, змальовуючи зів’ялі квіти з “бабусиної” вази й сказала мамі, що більше туди не повернусь. Мене взялась вчити одна жінка. Вона давала свободу мислити й вільно виражати себе — „пиши, що хочеш!“ І я із задоволенням писала те, що відчувала, її чудовими акриловими фарбами, привезеними з Америки, що на той час було великою рідкістю. Далі мене чекала вища освіта в галузі спортивної медицини та реабілітації, і на останніх курсах мене затягнуло писати картини, а оскільки я людина товариська, то десь у компанії сказала, що пишу картини, а потім уяви собі: людина приїжджає з Америки й купує мої роботи! В той час, на початку 2000-х, почали з’являтись програми 
підтримки талановитої молоді. Я подала заявку і виграла грант на навчання в Парижі. Навчалася два роки в школі при Академії Beaux- Arts.

З художньою освітою зрозуміло. А от ти ще й режисеркою була, так?

Так, мене завжди цікавив відео-арт. Одного дня я сказала своїм друзям-операторам: „Грошей є тільки на дорогу в моє село, але гайда знімати!“ І ми поїхали на Західну Україну, де стояла глиняна хатина моєї прабабусі. Побудував її й змайстрував усі меблі прадід. Я завжди любила це місце, ми приїжджали на 3-4 дні допомогти прабабусі з прибиранням. Цього разу я зробила так само. Відчувала сильний зв’язок із цією землею і хотіла віддячити, дати будинку наче “ще один шанс на життя“. Ми не мали ані ключів від дверей, ані конкретного плану. Була лише ко- манда: оператори, я, мої брати та газонокосарка, яку я купила, щоб покосити височенні бур’яни. Ми розпилили замок і, як зайшли в середину, були вражені тим, що всі речі — і старезна скриня, і навіть зубні щітки — все лишилося на тих самих місцях, де їх покинули багато років тому. Весь день ми відчищали хату від бруду, пилу, павутиння і все це знімали. Я робила максимально все, що можу, віддаючи данину цьому місцю. Готовий матеріал показала куратору, Володимиру Кадигробу. А він мені: „Знаєш, подай його краще на кінофестиваль «Молодість». Три місяці потому — дзвінок: „Ваш фільм пройшов у міжнародну програму“. Цю роботу потім показували у Німеччині, Франції, я їздила з цим фільмом в Бристоль, про нього багато писали в пресі. Це було для мене щось неймовірне.

І після цього ти планувала зняти другий фільм?

Так, і ми це зробили. Це робота про інсталяцію „Determination“ під час Майдану. Це вже артробота. Цей фільм важливий тим, що події у ньому відбуваються за шість днів до Небесної Сотні, коли було розстріляно людей. В кадри потрапили певні речі — як-от новорічна ялинка, яку так і не встановили того року на Майдані. Інсталяція являла собою сотню манекенів дітей, яких я власноруч пофарбувала в золотий колір і разом з друзями художниками склала до підніжжя колишньому пам’ятнику Леніну. Я нікому не пояснювала концепт інсталяції — мені хотілося, щоб глядачі самі розтлумачили її для себе. І це спрацювало: перехожі зупинялися, починали діалоги між собою. Це були дні затишшя перед трагічними подіями на Майдані. Я відчувала, що маю зробити інсталяцію саме в цей час й в цьому місці, навіть не припускаючи, які події трапляться потім. Митці, так само як письменники-фантасти, досить часто передбачають певні події, на інтуїтивному рівні відчувають, коли й що мають створити, до чого привернути увагу. Інсталяція протрималася до вечора, а потім приїхали комунальники й почали її розбирати. Досі я не знаю, куди поділися ті золоті діти, навіть телефонувала по ЖЕКах. Один манекен випадково знайшовся просто серед міста на газоні.

Розвиваючи тему цінностей: твій інший перформанс нази- вався „Погоня“ і він про гонитву за розкішним життям, так?

Саме так! Я працювала з дорогими речами — хустка Louis Vuitton, босоніжки Vivienne Westwood та шуба з хутра рисі — створювала з них статичні об’єкти та показувала їх з непривабливого боку. А в кінці перформансу розрізала шубу на клаптики та роздала тим, хто бажав. Безглуздо проводити час у гонитві за удаваними цінностями. Істина зовсім в інших речах. І ті часи, які зараз переживає наша країна, чітко це доводять. Щодо себе самої: я не хочу, аби мої таланти й здібності переоцінювали. Я і зараз ще зростаю, як художник. Вчуся сама, навчаю інших: і дітей, і дорослих. Викладаю сучасне мистецтво з використанням різного медіа. Галерея — це місце чистої енергії та сили.

Вірно, що галерея Dora Ostrovsky створена для популяризації українського мистецтва в Європі?

Так, це моя мета — завдяки своїм можливостям розповісти європейській публіці про українських скульпторів, фотографів, художників. Це теж свого роду данина. Звичайно, я так само люблю працювати в партнерстві з іноземними художниками.

Як німецька публіка розуміє, що робота українського митця варта уваги?

Це вдається завдяки широкому кругозору і багатій культурній освіті, якій в Німеччині з дитинства приділяють належну увагу. Тому відвідувач не приходить „подивитися і купити красиву картинку“.

Як ти обираєш авторів для своєї галереї?

Я вибираю тих, кого вважаю найкращими, і цілеспрямовано їх шукаю. У Франкфурті є ательє художників — величезна будівля, в якій більше сотні творчих майстерень. Раз на рік протягом трьох днів відбувається „день відкритих дверей“, і галеристи мають змогу вполювати когось особливо талановитого. По-друге, такі самі дні проводять випускники відомої академії мистецтв у Ляйпцигу, куди я так само їжджу 4 години потягом. Складаю список цікавих мені імен і найкращим пропоную виставку в галереї. Остання моя знахідка — концептуальна художниця українського походження Наталія Бугай. Сподіваюся, що навесні покажемо її роботи.

Як пояснити простими словами, що таке „сучасне мистецтво“?

„Чорний квадрат“ Малевича вважається своєрідним тупиком, коли епоха мистецтва немов досягла найвищої точки розвитку. Проте саме ця робота показала, що віднині художнику можна все: і не важливо, який вид, жанр, прийом у мистецтві він використає, аби донести свою думку до публіки — графіку, фото, ламіновані кольорові папірці. Важливо, щоб художник писав саме про місце і час, в якому він живе. І це є суть мистецтва. Якщо зараз ти напишеш голландський натюрморт з черепом чи зів’ялими квітами, це буде про минулу епоху, адже тема роздумів про неминучість смерті, яку передають ці натюрморти, не є злободенною. А філософія сьогоднішнього дня — політичне, соціальне мистецтво. Зараз у Dora Ostrovsky Gallery проходить виставка українських фотографів і художників Vertigo Time, яку курує Борис Михайлов — світова знаменитість, один з головних представників Харківської школи фотографії. Він є одним з тих небагатьох фотографів свого часу, який у своїх роботах зображав реальне життя Радянського Союзу. Виставка розповідає про війну на Донбасі, порушує теми правого популізму в Європі та ненависті в сучасному світі. Вважаю її дуже вартою для відвідування.

Що є неодмінним та обов’язковим в роботі митця?

Це якість того, про що він заявляє глядачу. Воно має бути чесним і відвертим, тоді завжди знайдеться людина, хай навіть і та, що не знається на мистецтві, яка зрозуміє його ідею.

Back