Назад у минуле: «Історія кіномеханіка, яка віддала покликанню 20 років»

Created by Lili Dali |

У час пандемії культура та мистецтво зазнало змін. Щось трансформувалось, а щось зупинилось. Будь-які події завжди вносили свої корективи. Так, у минулому одна із змін залишила без справи життя безліч людей, тих, хто знайомив з кіно жителів малих міст та селищ. Про забуту професію кіномеханіка нам розповіла Олена Золкіна з Луганської області. Приготуйте квиточки, ми розпочинаємо фільм життя.

Сюжет життєвої історії дівчини-кіномеханіка

Щоб стати кіномеханіком, раніше потрібно було навчитися цієї професії. Олена Золкіна розповідає, що раніше дівчата зазвичай йшли навчатися на педагогів або вихователів, але їй кортіло освоїти незвичайну професію, адже більшість  кіномеханіків тоді були чоловіки. Героїня нашої статті  навчалася у спеціальному училищі Сумської області 11 місяців. Навчальна програма складалась з вивчення кінотехніки, електротехніки, оформлення реклами, фінансової звітності. Потрібно було розбиратися якої категорії бувають фільми, розуміти пристрої апаратури, які бабіни та лампи. Закінчивши  заклад з відзнакою з 1976 року Олена Золкіна почала працювати кіномеханіком на два села у Луганській області – Нижню та Верхню Вільхову. Тоді кінотеатри  були у багатьох  селах. Адже у радянські часи – це був обов'язковий атрибут культурного зросту села. Кінотеатри находились у будинках культури.

«У глядацькій залі прямісінько на сцені був великий полотняний екран, а на другому поверсі навпроти - кінобудка, саме там я і працювала. Проте, до зали я могла потрапити тільки через вулицю. До моєї кінобудки вели залізні сходи, коли потрібно було швидко бігти до зали, я часто падала із цих сходинок.  Ранок кіномеханіка в селі розпочинався з того, що я отримавши бобіну (котушка зі стрічкою) з новим фільмом створювала рекламу».

Дирекція кіномережі району видавала селам листівки з підписом «кіно» та інформацію про фільм. На листівках кіномеханік зазначав назву кіно та о котрій годині буде сеанс. Афішу малювали звичайними фарбами, потім їх розміщували на стендах поблизу магазинів та сільського будинку культури. 

«Заходила з афішею та листівками до магазину і привертала увагу людей, запрошувала на кінопоказ. Одного разу люди на вулиці спитали мене, який же фільм сьогодні буде. Я відповіла, що «Мене це не стосується». Вони здивовано перепитують, послухай, ну це ж ти кіношник, кого ж це тоді стосується, як не тебе? Потім пояснила, що це така назва фільму. Цей випадок згадуємо ще і досі».

Полювання на «кіно»

Пані Олена розповідає, що тоді кіномережа району розвозила фільми по селах, але якщо кортіло показати новий фільм із шаленою популярністю, то потрібно було їхати на полювання за стрічкою. Екземплярів найновіших фільмів було замало, а охочих багато. Іноді доводилось вмовляти, або обмінюватись стрічками з іншими.

«Їздила до районної кіномережі і шукала касові фільми. Потім везла в село дві залізні коробки по 16 кг кожна. Обмінювалися і з сусідніми селами стрічками, ми передавали їх одну одному автобусом».

Про фільми минулого

Жінка згадує, що найпершим касовим фільмом був «Табір іде в небо». Цей фільм вона роздобула на один день, тому зробила два покази. На сеансах була повна зала людей, їздили, до речі, й з інших сіл, де не показували кіно. Пам'ятає, що молодь тоді дуже любила індійське кіно. Особливо, там де були битви, любов, барвисті наряди, пісні та запальні танці. Найулюбленішим фільмом молодих людей був «Танцюрист диско». Люди старшого віку ходили на життєві фільми про любов, наприклад, як «Любов і голуби». Якщо у фільмі була сцена з поцілунком, то дітям до 16 років не можна було його дивитися. Часто намагалися пробратися “зайцем”, приходили вчителі або навіть директор школи й виводив із зали, але все одно залишалися ті, хто добре сховався.

«У вихідні дні я влаштовувала покази мультфільмів. Батьки приводили малечу на мультик «Ну, постривай!». Полюбляла ці дні та мультики, бо дитяча радість та посмішки – найцінніше для мене». 

Перед кіно в обраний день була пізнавально-виховна лекція на якусь конкретну тему, приїздили лектори та розповідали про комунізм, або про досягнення в інших селах. Кіно було не лише як розвага, а і можливість познайомитись та поспілкуватися, а іноді й знайти своє кохання. Сільські дівчата завжди одягали найкращі сукні. Хлопці на побачення замість попкорну із собою брали соняшникове насіння. 

«Сходити в кіно коштувало 20 копійок, якщо фільм двосерійний, то 40 копійок. Перед фільмами могли показувати «Єралаш» або документальне кіно, за це сплачували додатково ще 10 копійок». 

Нюанси буденності та найбільші страхи кіномеханіка 

Пані Олена пам’ятає як зараз свої буденні тижні. Як часто апаратура могла псувати стрічки фільму, та як боялася, щоб не трапилося помилки або зупинки під час показу кіно, бо тоді вся зала кричала: «Сапожник!». Для кіномеханіка ці вигуки були як страшний сон, бо потім ще і розмов про провал на тижні вперед було.

«Я ретельно перевіряла кожний фільм.  Іноді люди віддавали вже зіпсовані стрічки. Тоді на допомогу мені приходив ацетон, ним я з’єднувала стрічку, та не просто, а так, щоб кадри збігалися».

Фільми приходили не готовими для показу, стрічку потрібно було перемотати на початок, якщо цього не зробити, то фільм буде з кінцівки. Перед сеансом вона завжди перевіряла апаратуру, звукові дорожи та барабани, що тягнули стрічку. 

«Кіно тоді було кашетированим, тобто маленьким, або широкоформатним – на весь екран.  Для того щоб фільм відкрився на всю довжину екрану, у мене були спеціальні насадки для проєктора, які застосовувались в залежності від формату фільму. Насадки я зберігала у дерев'яному ящичку».

Фінал із присмаком гіркоти

У 90-х роках кіномережі почали розформовуватись. Із занепадом СРСР настав занепад і для сільських кінотеатрів. Все майно кіномережі або конфіскували, або розкрадали самі ж люди.  

«Я по-справжньому любила свою роботу, це було покликанням мого життя. Мені подобалося кіно, спілкування з людьми та сама професія. Кіно крутила кожного дня, крім понеділка, близько 20 років. Після всіх змін моє життя як кіномеханіка закінчилося. Було нелегко в це повірити та зрозуміти, як жити далі».

Так пані Олена, кіномеханік І категорії залишилася без справи життя. Не хотіла просто сидіти, склавши руки, та не хотіла залишати сільський клуб, колектив, де провела стільки часу та прикипіла серцем до всього. Тому вже 24 роки продовжує працювати  у будинку культури прибиральницею службових приміщень. Живе у селі Нижня-Вільхова, Станично-Луганського району, Луганської області. На пам'ять вона зберегла той самий дерев’яний ящик у який зібрала всі свої історії і спогади, якими з радістю ділиться, якщо її лише запитати.

Back