“Погані дороги”: у 2021 році Україна номінувала на Оскар похмуру діораму життя в зоні бойових дій у чотирьох актах

Created by Дар’я Левченко |

Українській драматургині Наталі Ворожбит майже вдалося перейти у світ художнього кіно з «Поганими дорогами». Освічена в Україні та Росії, з роками сценарної роботи для телебачення та театру за плечима, Ворожбит - яскравий приклад мисткині, яка адаптує свій попередній успішний досвід до нових для неї творчих проєктів. Її режисерський дебют «Погані дороги» - це сповнений саспенсу погляд на те, як війна корумпує всіх, кого вона торкається. Чотири історії змінюють одна одну як діорама травм, які задовга війна наносить дітям, жінкам та старшим жителям сіл на лінії вогню у Донбасі.

Фільм відкривається епізодом, у якому чоловіка, що подорожує без посвідчення особи, затримують біля блокпосту. Військові ставлять під сумнів його відповідальність, а він сумнівається у їхній честі. Друга історія присвячена трьом дівчатам-підліткам, які пліткують про переваги побачень з солдатами та бабусі однієї з них, яка прагне піклуватися про свою єдину живу родичку, яка зарано подорослішала. Потім фільм заглиблюється у найтемнішу, часом важку для перегляду, історію жінки-журналістки, яку бере у полон та над якою здійснює насильство бойовик, і завершується епізодом про старе подружжя, яке несподівано отримує владу над дівчиною з великого міста, яка проїжджає повз їхнє село. 

Фільм об’єднаний темою справжньої війни, яка триває в Україні з 2014 року, але замість того, щоб взяти в об’єктив ключові моменти болісної новітньої історії країни, «Погані дороги» пропонують глядачеві інтерпретацію історій про війну, почутих режисеркою. З одного боку, такий підхід розширює фокус подій фільму та робить їх більш універсальними та зрозумілими для ширшої аудиторії. Основна теза фільму про те, що війна перетворює людей на монстрів, звичайно, є актуальною і поза безпосереднім контекстом Донбасу. Однак така універсальність зменшує вплив фільму саме як розповіді про Україну і може навіть знеособлювати реальні жертви, які люди понесли у цій війні.

Частково, причину такої відстороненості можна знайти в історії створення фільму. «Погані дороги» - це адаптація п’єси, яка була з успіхом прийнята на сценах міжнародного значення як глядачами, так і критиками у 2017 році. Фільм пройшов довгий шлях від ідеї кіноадаптації до прем’єри у 2020 році на Міжнародному тижні кінокритиків у Венеції, після котрої фільм побачили на екранах України аж у 2021. За чотири роки ставлення до війни на Донбасі змінилося і в Україні, і за кордоном через те, як західні медіа зображають чи оминають події на фронті. До відстані, яку між фільмом та глядачем створив цей час, додалася ще й виражена театральність фільму, за якою важче розгледіти його актуальність.

Статична камера наче перетворює глядача фільму на відвідувача театру, і позбавляє деякі потенційно потужні сцени емоційного впливу, який можна було б створити через зміну планів та зосередження на точці зору одного з героїв сцени. У третьому сюжеті цей ефект камери як статичного споглядача робить сцени сексуального насильства ще більш складними для перегляду. Обраний підхід змінює сприйняття насильницьких дій з кіноісторії про знущання збоченого солдата над жінкою на кадри, які злочинець між би зняти, аби розмістити на власному YouTube-каналі. Непослідовна колірна палітра фільму теж заважає сприйняттю фільму як одного цілого: гамма змінюється з сепії до наче навмисно затемненої, на кшталт фільмів на Netflix, до неначе підсвіченої штучним театральним освітленням.

Кілька інших формальних аспектів фільму додають дьогтю до ефекту театральної «моторошної долини». За двома винятками актрис-аматорок, які грають підлітків у другій повісті, весь акторський склад має великий досвід саме у театрі. Це помітно і без перелічення їхніх регалій через те, як вони ведуть діалог; вичищена дикція та дотримання правил граматики йдуть у розріз з очікуваннями глядачів, які знають про Донбас з медіа, а не з п’єс. Хоча Ворожбит прекрасна сценаристка, її діалоги не завжди добре перекладаються на екранну мову. Час від часу інший кут зйомки, або навіть рух камери міг би розповісти глядачеві набагато більше, ніж довгий монолог. Її майстерність як драматургині в цьому випадку затьмарює її потенціал режисерки й стає на заваді глибшому співпереживанню подіям на екрані.

Водночас, з цими багатьма елементами запозиченими зі світу театру, «Погані дороги» прокладає собі шлях поміж існуючих жанрових конвенцій. Це точно не вистава, записана для показу в кінотеатрах (практика, яка в умовах COVID-19 вже стала нормою), але це й не кіноадаптація у звичному розумінні, коли в готовому фільмі можна вловити лише нариси та сюжет оригінального сценарію. Хоча у фільму є свої мінуси, він завойовує увагу глядачів саме елементами, характерними для театру: напругою, яка вибудовується через ритм й паузи та ретельно структурованою послідовністю дій. У цьому плані, перша та остання сцени фільму блискучі. Вони затягують глядача у тенета знайомими та дуже буденними обставинами, а потім повертають хід подій у зовсім інше річище так, що глядач починає ставити під сумнів все, що бачить.

Фільм Наталки Ворожбит особливо добре розмиває розуміння моралі та передає контроль над ситуацією з рук одного героя до іншого, як естафету. Її потенціал як режисерки добре помітний саме через те, що їй вдалося зберегти тему екзистенціального пошуку людяності та її крихкість, і вивести цю тему з театральної сцени на екран. Я з нетерпінням чекаю на її наступні фільми, аби переконатися, чи вдасться їй цілковито перекласти свій талант з мови театру на мову кіно.

Back
© Kristi Films
© Kristi Films