Різноманіття Українського Мюнхену

Created by Kateryna Proskura |

Що найперше спадає на думку, коли мова заходить про Мюнхен? Октоберфест, пиво, футбольний клуб Баварія – чемпіони відповідей! Ще – замки, Різдвяні ярмарки… І це відповідає дійсності. Мюнхенська команда проєкту “Інший ракурс” теж почала з очевидного. Але побачила і все різноманіття іншого, українського Мюнхену. Матеріалів про дуже різних українців, що жили у Мюнхені у різні часи – на томи книг, години розмов і дні прогулянок. Важкувато увібгати тонни інформації у кількагодинний маршрут центром міста, щоб цікаво було і мюнхенцям, і гостям, але ми намагалися. Розповідаємо, як це було та про наші найцікавіші знахідки.

 

Щоб своїми очима побачити, що українського збереглося у місті, прямуємо у район Швабінг, який й Мюнхеном став лише у 1890 році. Проте одразу отримав статус «мюнхенського Монмартру». Звідси рукою сягнути до університету й Академії Образотворчих Мистецтв – тож тут радо квартирують студенти, а до них підтягуються художники та інша богема з різних куточків Європи. Серед молодих європейців були і українці - вчитися або брати участь у виставках  сюди  з дореволюційних Російської та Австрійської імперій  приїздили Михайло Бойчук, Микола Федюк, Ярослав Пстрак, Олександр Мурашко та інші. 

Ми зупиняємось  біля виходу з метро, і говоримо про те, що якщо дізнатись, де жив Мурашко навряд вдасться,  але от  між- після воєнний Швабінг сповнений українських адрес. У бік Англійського саду, на Feilitzschstraße, жив і звідти раптово зник – Віктор Домонтович – чи не найзагадковіша постать української літератури 20 сторіччя. Певно тут його відвідували колеги по мистецькому альманаху «Арка» – хоча б письменник Улас Самчук чи художник Яків Гвіздовський, що невдовзі завоює США своїми кущами і вівцями, а поки –  живе у таборі для переміщених осіб і оформлює «Арку».  В голодні, холодні роки, коли не зрозуміло де і у якій якості ти зможеш жити і чи взагалі зможеш – у Мюнхені створюється питомо мистецьке видання – де  ведуться дискусії про новітні течії, друкуються переклади найновіших європейських творів. З усіх творців «Арки» - найбільш пощастило саме Гвіздовському,  його, такі українські, з японським флером офорти  прийшлись до душі і сучасникам і нащадкам. Одне з сучасних  свідчень його інтеграції у культурний контекст –  його картину бачимо на стіні богемної Нью-Йоркської квартири у фільмі «Години» з Меріл Стріп у головній ролі. 

..Ми все ще перебираємо  Швабінгські адреси, які в силу відстані до кінцевого варіанту маршруту не увійдуть.  Так на  Oettingenstrasse, 67 знаходилася  редакція Радіо СвободаRadio Free Europe/Radio LibertyRFE/RL), що почала своє мовлення 16 серпня 1954 року т словами: «Брати і сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з вами. Жодна «залізна завіса» не розділить нас і не стане на перешкоді». Тут працювала Емма Андієвська, вів скандальні передачі про гриби «останній з грона неоромантиків» Ігор Качуровський, і..хто тільки не працював до теракту у 1981 році..  Все це, і ще - лікарня для переміщених осіб,  бараки примусових робітників, редакції газет, робить Швабінг цілком помітним на мапі українства. 

Але  треба якось визначатися з початком маршруту… І першим пунктом символічно стає будинок  «першого консульства України в Баварії» за адресою Ainmillerstraße 35. Сьогодні тут можна побачити меморіальну дошку з тризубом та портретом консула Василя Оренчука. Він та двоє (так, так - штат  три особи і це на всю Баварію та Баден-Вюртемберг) його колег не дуже зважали на формальну владу, а бачили свою місію як «допомагати  українцям». А допомагати в ці роки означає – розшукувати родичів в обох країнах, допомагати фінансово, добиватись, що б військовополонених розміщали в окремих таборах, видавати документи, що дозволять лишитися у Баварії, а не повернутись на територію роздертої революціями і війнами України, де багатьох з них очікували б переслідування Радянською владою, табори і розстріли, просто за сам факт перебування за кордоном. Робити це все в умовах дуже обмеженого фінансування, дозволяв, зокрема, дипломатичний хист та авторитет, що його Оренчук  отримав у політичних і ділових колах Баварії за короткий час. Нажаль, його досягнення залишились лише  славетними сторінками в історії української дипломатії, а новій Радянській владі не знадобилися. Оренчук  лишився працювати адвокатом у Мюнхені, тут і похований. Власне, у 2019  до ювілею дипломатичних відносин України та Німеччини силами сучасних українських дипломатів було відновлену могилу їх колеги та встановлено цю меморіальну дошку. Ми так собі підрахували, що це одне з трьох місць, де у місті можна побачити тризуб. 

Йдемо далі і  на одній з сусідніх вулиць натрапляємо на клумбу з соняшниками. Справді, ніби теплий привіт з України. А от і старовинний будинок з ліпниною – Elisabetstrasse 13, що цілком підтверджує тезу, що Мюнхенський Монмартр має виразний український акцен т–  тут розташовувались квартира та майстерня скульптора Григора Крука, а от меморіальної дошки нажаль немає. Поки що. 

Далі переносимось до життя сучасної творчої молоді та нашої наступної локації – Вищої школи кіно і телебачення Мюнхена. Саме тут навчалася українська режисерка Дар’я Онищенко, фільми якої сьогодні мандрують міжнародними кінофестивалями.

Ще одна питомо мюнхенська тема – Друга світова війна. Тому зупиняємось біля Центру документів про злочини націонал-соціалізму (в народі – ДокуЦентрум). З експозиції ви дізнаєтесь, зокрема, і про такий аспект війни як примусова праця. Але про українців почуєте мало. Адже більшість вихідців з Радянського Союзу зараховані до числа росіян або "радянських людей". Разом з тим, досліджень про долі примусових робітників багато. У книзі "Київ-Мюнхен-Київ" зворушує розповідь юної Люби з Керчі, яка не тільки не втратила в бараках оптимізму і цікавості до життя, а ще й з УРСР намагалась написати в Німеччину тим людям, які допомогли їй вижити. Але листування було знову заборонене, тепер з боку Батьківщини. Світлана, яка працювала над цією темою в рамках проєкту, акцентувала на тому, що лише мамі Люба розповіла про перебування в Німеччині. Інакше – громадський осуд, допити, втрата роботи… Дещо дивно звучить сьогодні? Але ось інша учасниця “Іншого ракурсу”, Кларіка, пригадала, що і її бабуся була вивезена в Німеччину. І заговорила про це вперше аж тоді, коли онучка, студентка ЛМУ (Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана), приїхала у гості на Закарпаття. Цей факт - ще одне нагадування, що історія – це не далекі події й постаті із книжок, а досвід і спогади наших власних родин.

Далі йдемо до Баварської бібліотеки. Учасниця команди Христина перевірила, які ж саме українські книжки є у каталозі. Виявилося, що там є ціла окрема колекція «Україніка» – книги українських авторів різними мовами, а також книги про Україну та українців. Поруч і Академія образотворчих мистецтв, в якій Олександр Мурашко не лише успішно влився до кола старанних європейських митців, а й розіграв публіку, видаючи себе за представника царської родини. Витівка була настільки успішною, що мюнхенська поліція виділила спецсупровід поважному гостю.

Продовжуємо подорож центральною частиною Мюнхена. Тут  в нас – Баварська опера, де ще зовсім недавно диригувала зірка класичної музики – Оксана Линів. Цікаво, що українці сяяли на цій сцені щонайменше з 30-х років двадцятого сторіччя. Співака, відомого як Орест Герлах, (при народженні - Орест Руснак), знала вся Європа. Мюнхенська преса визнавала, що він “належав до стовпів, на які опирався театр”.

А тепер гайда до Марієнплац, шукати на стіні Нової Ратуші Архангела Михайла. Ось він, на гербі Києва, поруч з іншими гербами міст-побратимів Мюнхена.  Пригадуєте, на початку нашого маршруту ми згадували про Різдвяні ярмарки? Так от, під час Адвенту (передріздвяного періоду) на внутрішньому подвір’ї можна знайти ятку з українськими сувенірами.

Зайдемо й до Собору святої Богородиці – Фрауенкірхе (нім. Frauenkirche). На одному з вітражів зліва відшукаємо «дівчинку з півником». Це – баварська улюблениця, блаженна Едігна, що вела чернече життя, живучі у липі поблизу Мюнхена. Лікувала людей та тварин, навчала грамоти дітей. За легендою вона була донькою Анни Ярославни та онукою Ярослава Мудрого.

Далі прямуємо центральною вулицею до Карлсплатц. Якщо ви навідаєтеся сюди в холодну пору року, можете поласувати гарячими каштанами, як і журналістка мюнхенського “Радіо Свобода” Емма Андієвська. У своєму вірші вона якраз писала  про «жінку що в зоні для пішоходів, продає гарячі їстівні каштани», котрі, як і творчість художниці й поетки, – «можуть бути поживною їжею, а можуть – шляхом до вдосконалення».

За адресою Карлсплатц 8 було скоєно найзагадковіше вбивство 20 сторічча… принаймні з точки зору мюнхенської поліції, яка злочин не розкрила. Мова про вбивство публіциста Лева Ребета радянським агентом Богданом Сташинським. І так, тут ми маємо одну з багатьох адрес діаспорної преси, газети «Український самостійник».

Бажаєте чогось ностальгійного - тоді вам до мюнхенської “Одеси”. Так вихідці з Миколаєва назвали свій магазин східноєвропейських делікатесів. Пиріжки, цукерки «Ліщина» та «Пташине молоко», ніжинські огірочки та книга про українську кухню… - український асортимент німецького магазину. А зліва від дверей зазвичай висять афіші культурних заходів української громади Мюнхена.

Нам було дуже цікаво працювати над цим маршрутом, сподіваємось – вам буде не менш цікаво познайомитися з українським Мюнхеном!

Back
Illustration: Kateryna Dorokhova
Illustration: Kateryna Dorokhova
Illustration: Kateryna Dorokhova
Illustration: Kateryna Dorokhova
Illustration: Kateryna Dorokhova