Портрет заради життя

Початок 

Серпень. Тиждень до дня народження. Знов напад головного болю, що змушує тіло боліти, а думки – плутатися, ще одна довідка від лікаря, бо сил йти на курси не має. Нарешті лікар видає направлення на МРТ. Знайомий допомагає з терміном, і от я вже лежу, а навколо гуде апарат і робить знімки моєї голови, на яких як виявилося згодом, лікарі побачать пухлину, яку невідкладно треба оперувати. Виборюю своє право відсвяткувати свій, можливо останній, день народження, бо перша думка: «Як я буду приймати гостей у такому вигляді? Я ж буду некрасива після операції». Через декілька днів вже в лікарні. Аналізи та підготовка, лікар попереджає про можливі наслідки. Страху немає. Пост в інстаграмі, теж можливо останній, і відкриття збору на дрон, бо допомога потрібна завжди. Дні в реанімації. Я жива. Коли почала трохи рухатися, попросила матеріали для малювання. Інтуїтивно зрозуміла, що саме мені зараз потрібно, щоб відновитися – прийняти себе нову, себе справжню. Я почала робити фотографії та малювати автопортрети. Малювала без прикрас – опухлі очі та лице, розмитий погляд, тьмяна шкіра. Я роздивлялася себе з різних ракурсів і вчилася приймати себе оновлену. Малювання не тільки допомогло мені фізично – дрібна моторика, рух, концентрація – але і допомогло відновитися емоційно та психологічно.

Ідея 

Ще на реабілітації я зрозуміла, що можу і хочу допомогти іншим. Я зрозуміла: як людина, яка пережила події, що змінили її, перевернули її життя та надихнули, я маю в собі сили допомогти іншим. Моєю ідеєю було допомогти жінкам віднайти себе. Багато жінок, котрі втекли від війни в Україні, не можуть адаптуватися у новому суспільстві, не можуть знайти своє місце, своє призначення. Вони залишаються сам на сам зі своїми думками, починаючи копирсатися у собі. Усі страхи та комплекси тільки погіршуються, адже немає поруч звичних людей, рутини, а найголовніше немає сталості, стабільності та спокою. Досліджуючи себе, своє тіло та обличчя, я закохалась у якісь дрібниці, почала їх цінувати та приймати. І саме це стало основою моєї ідеї: навчити жінок через малювання сприйняти себе. 

Процес 

Проєкт розпочався одразу на початку року та тривав три місяці. Учасницями стали українки, які через війну вдома, змушені були покинути свої домівки та шукати прихистку закордоном, а саме в Штутгарті. Жінки зустрічалися два рази на тиждень, в суботу та неділю, і проводили декілька годин поспіль за розмовами та малюванням. Втілити мою ідею допомогли прекрасні люди з УАКС, спільнота «ДІМ» та Анна Бакіновськая.  

До мене приходили різні жінки, різного віку та з різними цілями. Хтось прийшов малювати, а розумів, що це ще й терапія, а хтось навпаки. Я звісно ж пояснювала й якісь базові речі з теорії, але намагалась не акцентувати на академічному малюванні, бо все ж ідея була інша. Я просила дівчат приходити не намальованими, якщо вони могли собі це дозволити, тому що без зайвих фарб та прикрас ти бачиш справжню себе. Ми робили селфі прямо у студії, без фільтрів та фотошопу і починали малювати. Головною моєю настановою було: ми нічого не прикрашаємо, нічого не прибираємо – сприймаємо все як є. Кожна деталь важлива: зморшки, асиметрія, родимки та пігментні плями – усе це робить тебе тобою, треба тільки навчитися це бачити та приймати. Усе це не вади, а особливості.