Серкан Ерен
24.02.22 о 5-й ранку його телефон почав безперестанно волати. Щосекунди надходили сотні повідомлень та електронних листів. Не було сумніву, що сталося щось справді погане… З того ранку Серкан Ерен та його благодійна організація STELP доставили в Україну понад 1000 тонн гуманітарної допомоги та евакуювали з зон бойових дій понад 1000 осіб.
— Серкане, як ти вирішив заснувати STELP?
— Я потрапив у серйозну, майже смертельну, автомобільну аварію — на хвилину в мене навіть зупинилось серце. Тоді я почав думати по-іншому, і це була перша зміна в моїй свідомості. Друга сталась через кілька років: я запитав себе, в чому моя цінність для суспільства. Жваво дискутуючи з хлопцями, які, на мою думку, мислили неправильно, я зрозумів, що моя цінність для суспільства залишається такою ж нульовою, не дивлячись на моє, як я вважав, правильне мислення. Тож я спонтанно вирішив орендувати фургон та поїхати з приятелем по Балканах, щоб надати будь-яку допомогу дітям, у яких нічого не було. Ця акція викликала резонанс у ЗМІ, що призвело до великої кількості пропозицій, таких як: „У нас є 100 ковдр від IKEA“, „В мене є 200 € — вам потрібно?“. І ми подумали: добре, ми візьмемо все, що дають, і поїдемо у другий тур — на грецькі острови, до яких прибули біженці. На той час я ще був вчителем. Щоразу, як тільки у мене розпочинались шкільні канікули, я рушав у подорож. Таким чином, благодійність набирала обертів, а потім і з’явився STELP.
Зараз ми активно працюємо в 12 країнах на 4 континентах, підтримуючи, наприклад, дітей, які інакше б голодували, або забираємо з вулиць дівчат, яких продали б у борделі. Ну і зараз ми працюємо в Україні.
— Чи можеш ти розповісти більше про вашу місію в Україні?
— Ще не минуло й доби після початку повномасштабної війни, а ми вже були на польсько-українському кордоні з першими двома вантажівками, наповненими гуманітарною допомогою. Картина, яку ми побачили на кордоні, навіки закарбувалась в моїй пам’яті. Тисячі жінок вишикувалися в чергу, щоб залишити країну з немовлятами на руках, міцно тримаючи за руки старших дітей. З речей — пара сумок. За кількасот метрів я побачив татів, які прощалися зі своїми сім’ями — можливо навіть назавжди, тому що вони не знали, коли знову їх побачать та чи побачать взагалі. І коли я подумав, що бачив все і гірше бути не може, ми дістались сходу України. Я ніколи не бачив такої жорстокості до цивільного населення за 6 років своєї роботи: відірвані кінцівки, діти, щойно вбиті бомбою, вантажівки повні трупів… Я був у Бейруті в ніч вибуху — це була найгірша ніч у моєму житті. Але найгірша місія, на якій я був, була дійсно в Україні.
— На жаль, наш світ такий, що в багатьох його куточках терміново потрібна допомога. Як виглядає наступний крок? Як вам наразі вдається працювати над декількома проєктами водночас?
Зараз наша увага повністю зосереджена на Україні, що є добре, тому що людям там дійсно погано і вони потребують допомоги. Але, звичайно, інші проєкти не зникли й паралельне керування ними насправді є великою проблемою. Ми розробили план на рік, але раптом почалась війна, яка потребує негайно надвеликих людських ресурсів. Крім того, багато пожертв, які зараз надходять, призначені саме для України. У майбутньому ми стикнемось із проблемою, тому що багато компаній, які постійно допомагають, вже пожертвували Україні свій бюджет на найближчі 2-3 роки і напевно, не матимуть змоги робити будь-які внески наступним часом.
— Чи означає це, що насправді ви не можете планувати „наступний крок“?
—Допомога для України зараз в пріоритеті. Але варто зазначити, що в інших наших проєктах робота вже досить структурована. Натомість до війни в Україні ми не могли підготуватись, тож вона поставила нас перед зовсім іншими викликами. Звідки взяти пожертви на їжу? Як ми можемо евакуювати людей? Як ми вирішуємо логістику? Наразі нам вдалось створити добру структуру в Україні, але ситуація дуже динамічна і потреби постійно змінюються. Одного тижня не вистачає їжі, наступного — росія нападає на нове місто, людям доводиться тікати, таким чином терміново стають потрібними, наприклад, спальні мішки.
— Що ти хотів би сказати людям у Німеччині?
В Україні є багато героїв, які захищають свою країну. У Білорусі є теж герої, які підривають залізничні колії, тому що вони не підтримують цю війну. Але я не можу терпіти того факту, що суспільство розрізняє лише між героями та боягузами, а посередині нічого немає. Існує багато людей, які не є героями, але й не є боягузами. І коли мати з трьома дітьми каже мені, що не хоче тікати, бо вона та її діти роками будуть вважатися зрадниками Батьківщини, я цього не схвалюю. Люди, які хочуть покинути зону бойових дій, тому що вони хворі чи поранені, або просто тому, що не витримують війни — повинні мати можливість тікати без упереджень з боку суспільства.
— Визнаю, що це досить філософське питання, але в чому для тебе сенс життя?
Мене непокоїть ця надмірна несправедливість з самого моменту народження. Це можна порівняти із складанням певного тесту: 80 балів — ти народився в Штутгарті, 10 балів — ти народився в Ємені. Але до тесту можна підготуватись, і результат залежатиме від тебе, а це реалії. Я нічого для цього не зробив, це був чистий збіг обставин, мені просто пощастило народитись у Шварцвальді. На мою думку, єдине, що виправдовує і може хоч трохи підкорегувати цю несправедливість, це те, що ті, кому пощастило в житті більше, мають піклуватись і допомагати тим, кому пощастило менше. Для мене це єдиний сенс, який я бачу, і якщо тобі так пощастило, а ти нічого не робиш, то ти не зрозумів, про що в житті насправді йдеться.
Written by Gerlach Ilona
Схожі статті
Від бренду жіночого одягу Framiore та виробів для військових до текстильної лабораторії
Розмова з Наталкою Найдою, CEO Framiore та текстильної лабораторії Re:TextileGroup.Foto: framiore.com ©Наталю, розкажи як розпочинався твій шлях у бізнесі? Десь п'ятнадцять років тому зародився мій перший проєкт — майстерня шкіряних виробів SHUFLIA. Ще тоді, коли це...
Дмитро Шульц: Стоматологія не має втрачати людяність
Родина Дмитра Шульца по материнській лінії походить із невеликого містечка Гросботвар поблизу Людвігсбурга і, як і багато інших німців, на початку 18-го століття змушена була емігрувати в Україну. На узбережжі Азовського моря родина Шульців заснувала громаду „Новий...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!