![Gel[:b]lau](https://new.gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Чорний день настав
Останні пів року я працюю як сімейна лікарка у місті Дрезден.
Серед моїх пацієнтів багато українців.
Сьогодні, наприклад, прийшла молода жінка.
Скажімо, Пані К.
Скарг нема, просто записатися прийшла, почекала 5 годин у черзі, просто щоб знати, що є сімейний лікар, якщо що.
Поки я збирала вегетативний анамнез, з’ясувалося, що у неї безсоння, нема апетиту, лабільний настрій і хронічний цистит.
«Та це хіба скарги, – каже пані К., – ситі, вдома тепло, ніде не бахкає».
Так, у неї всі кінцівки на місці, вона не спить в окопі й навіть минулого тижня їздила до Львова з дитиною, щоб зустрітися там з чоловіком. Через це й цистит. Як казав наш викладач з урології – «цистит закоханих».
«Та мій цистит – це ж проблеми білих людей, я морс з журавлини зробила, так пройде, та й взагалі мені навіть приємно, це запалення – ніби як згадка».
Collage: Oleksandra Kulikovska
Знецінювати свій біль – поширена тенденція, тому що у всеукраїнському рейтингу болю кожен день оновлюються показники. Але біль – це суб’єктивно і якщо в когось болить, скажімо, ніготь, то він болить незалежно від того, наскільки краще чи гірше іншим.
Інша жінка, Пані Л., сьогодні запитала, чи можу я виписати антидепресанти. Бо вино – це дорого, а вона втомилася постійно плакати.
«Коли ви в останній раз відчували радість? – спитала я – при яких обставинах?»
«Ми з донькою були у Діснейленді, – відповіла пані Л, – ви не подумайте, це ми лоукостом летіли, я у сусідки прибирала, відклала трохи грошей», – чомусь почала виправдовуватися вона, – «на день народження полетіли, увесь час каталися і сміялися, добре було, ну але радіти…»
«Але що?»
«Та це у травні ми їздили, ще до того, як повернули Херсон, всі наші у Миколаєві, води немає, бомблять, а ми у Діснейленді…»
«Ви відчуваєте провину за те, що радієте життю?» – запитала я.
Але не її, себе.
Бо Пані Л. не єдина.
Нещодавно я вперше за довгий час пішла до галереї. Я здивувалася своєму здивуванню, тому що вже й забула, як робити щось просто так, оскільки це приносить радість.
І тоді я зрозуміла. Нема ніяких «не на часі».
Війна – це навпаки вдалий час для того, щоб перетворювати «Guilty pleasure» на маніфест. Перетворювати на маніфест насолоду життя, будь-яку радість від малої до великої. Протиставляти хтонічному м’ясному жаху вітальність. Хвилини рафінованого щастя годинам тривоги.
Агов, люди, чорний день настав. Нема потреби «відкладати на потім».
Я присягаюся, даю найчеснішу, найщирішу обіцянку маленькій Ірі зі свого минулого, яка живе на базарній 102 у місті Одеса, що більше ніколи не закінчиться термін придатності в жодної коробки дорогих цукерок. Усі будуть з’їдені. Можна!
Якщо замість світлого майбутнього – чорний день, потрібно жити поки не настала ніч.
Чорний день настав, а значить саме час палити свічки, бо потрібно світло.
І свічки ці у кожного свої.
Байдуже, що дає сили: цигарки, тупі відоси, плетіння сіток чи інтриг, стрьомні сексуальні зв’язки або пісні дитинства, які слухаєш зі зрадницькою тугою за юністю і дещицею відрази до себе.
Байдуже це волонтерство чи нескінченні візити до лікарів, творчість чи спорт.
Байдуже це рожеве волосся, сварка в черзі з неадекватним дідьком чи відмокання в гарячій ванні.
Байдуже, допомагає валер’янка чи гало- перидол, обійми з мамою чи несанкціонована закоханість.
Яка різниця, якщо це працює?
Робіть те, що наповняє, те, що дає сили.
Ця війна надовго, вже минув рік, на люті й аскетизмі вже не протриматися.
Не можна соромитися свічки, яка дає світло.
Бо світло розсіює темряву, а з мороку можна й не повернутися.
Written by Fingerova Iryna
Схожі статті
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...
Синдром відкладеного життя
Поки в Україні триває війна, чимало українців поставили життя на паузу. Ми чекаємо перемоги, а з нею тріумфу добра та певної визначеності, прозорішого вікна у майбутнє. Ми сподіваємось, що саме тоді точно будемо щасливими, енергійними та успішними, що саме тоді...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!