![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Ментальне здоров’я українців в контексті першої річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну
Лютий 2022.
Кажуть, він досі триває, а завершиться тоді, коли оголосять про Перемогу моєї країни, і нарешті почнеться справжня весна – сезон відродження та миру. Коли світ довкола занадто нестабільний – доводиться тиснути на паузу, гальмувати, переходити на енергоощадний режим. Це допомагає зберегти себе і вистояти. Коли ж нестабільність триває занадто довго – процес адаптації робить свою справу, і ми перемикаємось у фазу активності за стресових умов. Втім, стрес регулярний, його наслідки накопичуються, а загальний рівень напруги не зникає – саме в такі моменти варто почати дбати про своє ментальне здоровʼя, якщо не почали досі, замість того, щоби ціною здоровʼя продовжувати бігти ще швидше, змагаючись з невідомістю.
Я пишу ці рядки напередодні першої річниці вторгнення рф в Україну. Моторошно пригадувати ранок 24.02.2022. Моторошно усвідомлювати як довго вже триває війна та які втрати вона несе з собою. Моторошно розуміти, що війна триватиме далі. Моторошно, але можливо. Українці сильні, це правда. Витривалі, міцні, незламні. Проте ця сила дається дорогою ціною – і тому зараз так важливо говорити не лише про силу тут і тепер, а й про те, як зберегти цей ресурс надалі і трансформувати травматичний досвід у ріст.
Людство травмує себе з жахливою циклічністю та систематичністю. Країна країну, спільнота спільноту, людина людину. Це наче невіддільна частина історії людства. Немов кожному наступному поколінню потрібно злити обʼєм агресії, що накопичився з часом. Після жахіть Другої світової, Голокосту, Хіросіми та Нагасакі (і все це протягом 12 років, з 1933 по 1945 включно) очікуваним, гуманним та єдино правильним видавалось саме те гасло – «Більше ніколи!». Але реальність доводить, що доки для однієї частини людства такі події та їх наслідки є неприйнятними та погрозливими, для інших вони слугують джерелом перверсивного натхнення, що згодом переростає у нову війну, руйнування або соціальну девіацію.
Для Фройда та його послідовників тут усе зрозуміло: відсутність можливості (та сенсу) у таких людей справлятись зі своїми імпульсами до руйнації та потягом до смерті пояснює термін «танатос», що охоплює поняття мортідо (потяг до самознищення) та деструдо (потяг до агресії та вбивства інших). Втім, на противагу таким імпульсам у складні часи активуються сили лібідо – креативна енергія, що спрямована на творення, задоволення, продовження життя (так-так, поняття лібідо значно ширше).
У міфологічному контексті, у контексті казок, що їх нам розповідали у дитинстві, – це сили добра і зла, але у дорослому житті вони знаходяться не десь там зовні, серед чаклунів чи богів Олімпу, а всередині самої людини. Тож якщо людство травмує себе систематично, а сили добра та зла знаходяться всередині самої людини, як можна рухатись вперед та рости після травматичного досвіду?
Фундаментом для росту є ментальне здоровʼя і важливими цеглинами у ньому є визнання травматичного досвіду, а не спроби сховатись від нього чи заперечити його. Ментальне здоровʼя – це про те, коли ми говоримо собі та світу: «Так, це було боляче, складно, це й досі болить, але саме тому я йду далі та робитиму все від мене залежне, аби цей досвід залишався минулим, і якщо й визначав моє майбутнє, то лише як частина історії, але аж ніяк не як причина того, що я зупиняюсь». Саме це і роблять українці вже рік. Ми навчились, і у цьому наша сила. До Перемоги й також після неї нас чекає ще чимало нових етапів та випробувань, тому турбота про ментальне здоровʼя залишатиметься серед основних пріоритетів.
Ментальне здоровʼя українців – базис для подальшого розвитку країни. Це про майбутнє, наступні покоління та творення нової історії. Весняний випуск журналу недаремно присвячено темі ментального здоровʼя – адже саме з нього починається кожне відродження!
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!