![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Синдром відкладеного життя
Поки в Україні триває війна, чимало українців поставили життя на паузу. Ми чекаємо перемоги, а з нею тріумфу добра та певної визначеності, прозорішого вікна у майбутнє. Ми сподіваємось, що саме тоді точно будемо щасливими, енергійними та успішними, що саме тоді можна буде продовжити жити повноцінно.
Але це міф.
Адже доки ми живемо лише майбутнім і тим, що будемо відчувати та проживати після перемоги – ми мало що для цього робимо тут і зараз, особливо у контексті ментального здоровʼя. У цій статті я розповім детальніше про синдром відкладеного життя, його загострення під час війни, та про те, що можна робити для себе вже сьогодні – і від цього прагнення перемоги аж ніяк не стане менш сильним чи щирим.
Синдром відкладеного життя простими словами – це коли ми прагнемо хорошого життя та щастя у майбутньому, а тут і зараз сприймаємо як час, який потрібно пережити, перечекати, адже у ньому немов і нема причин (чи радше – внутрішнього дозволу) на щастя, позитивний досвід та емоції. Часто таке очікування повʼязано з великою метою, грандіозною мрією або класичним сценарієм «успішного успіху», якого людина ще не досягла і до якого, як правило, ще досить далеко. Тобто синдром відкладеного життя – не про випадки, коли ми кажемо собі, що «колись буде краще», а про те, що щасливим можна почуватись лише за умови досягнення мети і лише у майбутньому, що щастя тут і тепер неможливе апріорі, адже ми ще недостатньо освічені, багаті, красиві, ще не побудували бізнес-імперію чи не створили ту саму ідеальну сімʼю, а отже про щастя не може бути й мови. У контексті війни зазвичай спрацьовують фрази на кшталт «не до цього», «не на часі», «як можна…» і т.п.
На емоції у теперішньому наче накладено табу – їх або недоречно зараз відчувати, або наче нема достатньо вагомих причин для них, або ми ще недостатньо «заслуговуємо», або контакт із собою в цілому та з тілом зокрема настільки слабкий, що єдиний варіант відчути себе живими – мріяти та витискати з цих мрій «максимум». До прикладу, не просто бачити себе у мріях директором компанії, а власником найуспішнішого кластера, не просто мати хороші стосунки, що дають щастя особисто вам, а бути власником того ідеалу, що транслюють сучасні фільми та якому всі обовʼязково заздритимуть, або ж це має бути не просто щаслива сімʼя, а досконалий чоловік, дитина-вундеркінд, найкрутіше авто та бездоганний будинок із собакою і тим самим найбільш вишуканим у всій околиці газоном.
Питання не у тому, що цього не можна хотіти, а у тому, чи це є справді тим, що зробить саме вас щасливими насправді, а також у тім, що чим більш недосяжними та грандіозними такі мрії відчуваються та чим більше часу проходить у таких мріях, тим сильніше людина буде знецінювати те, що має наразі. Повертаючись до реальності, люди зазвичай поринають у рутину або сумні думки, немов виконуючи завдання «перечекати», прожити швидше, доки бажання та цілі з омріяного майбутнього ще не стали реальністю. З практики, ці бажання можуть бути навіть досить нереалістичними, а тому – неможливими для досягнення, відтак відкладене життя проростає міцно у реальності людини й захоплює її на місяці, роки, а то й десятиліття.
На щастя, синдром відкладеного життя не є захворюванням чи психічним відхиленням – це всього лише той ментальний патерн, до якого ми звикли. Це бачення, спосіб мислити та сприймати реальність і себе у ній, це вагомий елемент у конструкції сценарію нашого життя. Найімовірніше, цей патерн раніше не проявлявся так активно, або ми настільки до нього звикли, що це стало звичною справою. У будь-якому разі, період війни, нестабільності та тривалого дефіциту відчуття безпеки загострює подібні стани і ми або врешті розуміємо, що відбувається щось не те, або настільки поринаємо у мрії про щасливе майбутнє, що відрив від реальності та перелік табу (навіть на найпростіші позитивні емоції та дії) перетворюються у проблему – для роботи, стосунків або щоденного функціонування.
Отож, що з цим робити та як подолати такі стани вже сьогодні:
- Зрозуміти, що синдром відкладеного життя – це не вирок і не важке захворювання. Це можна змінити, навіть якщо ви впізнали себе у цій статті й відчуваєте, що дійсно досить довго відкладаєте своє реальне життя.
- Далі можна заглибитись у питання про те, від чого насправді нас захищав даний синдром. Зазвичай, він є як наслідком, так і частиною захисних механізмів, що оберігають нашу психіку від того, аби не відчувати певні емоції або не проживати певний досвід.
- Чудовий інструмент – це так зване мистецтво «маленьких кроків». Перемога України у війні – глобальна, велика мета, до якої веде багато маленьких кроків. Кожен крок – це ще не перемога, але шлях до неї, а отже – її маленька частина. Тому якщо відкладання життя спричинено саме очікуванням перемоги – кожен такий маленький крок вартий як мінімум вашої посмішки. Таким чином, кожен цей крок не знецінюється і стає частинкою вашого життя тут і зараз, а не способом «вбити час», очікуючи перемогу.
- Турбота про своє фізичне та ментальне здоровʼя. Після перемоги нам потрібно буде дуже багато сил та енергії. Можливо, подекуди більше, ніж тепер. Тому наразі є сенс турбуватись про своє тіло, психіку та загальну опорність – усе це є інвестицією у майбутнє, і водночас – скасуванням синдрому відкладеного життя, адже кожен процес турботи про себе повертає нас у тут і зараз, плюс дає ті самі відчуття, що ми живі й те, що ми робимо, має значення. Також цінним є пошук сенсу в тому, що відбувається довкола, навіть якщо це важко прийняти.
- У цьому контексті мені сильно імпонує екзистенційна психологія (моя велика любов у психотерапії разом з аналітичним напрямком, у якому працюю) – у процесі терапії йдеться про творення сенсу та цінностей, що сприяють стійкості у складних обставинах та особистісному росту. Саме тому у процес роботи з клієнтами тепер я інтегрую інструменти екзистенційної психотерапії, і це дає гарні й, що важливо, довготривалі результати.
Відкласти своє життя на потім ми встигнемо завжди, а от проживати його саме зараз на повну – це справжнє мистецтво та показник сили духу. І почати жити своє життя тут і тепер є вже перемогою – особистою, але значною. Адже з кожної такої особистої перемоги постане врешті перемога країни.
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!