Чорний день настав

Останні пів року я працюю як сімейна лікарка у місті Дрезден.
Серед моїх пацієнтів багато українців.
Сьогодні, наприклад, прийшла молода жінка.
Скажімо, Пані К.
Скарг нема, просто записатися прийшла, почекала 5 годин у черзі, просто щоб знати, що є сімейний лікар, якщо що.
Поки я збирала вегетативний анамнез, з’ясувалося, що у неї безсоння, нема апетиту, лабільний настрій і хронічний цистит.
«Та це хіба скарги, – каже пані К., – ситі, вдома тепло, ніде не бахкає».
Так, у неї всі кінцівки на місці, вона не спить в окопі й навіть минулого тижня їздила до Львова з дитиною, щоб зустрітися там з чоловіком.  Через це й цистит. Як казав наш викладач з урології – «цистит закоханих».

«Та мій цистит – це ж проблеми білих людей, я морс з журавлини зробила, так пройде, та й взагалі мені навіть приємно, це запалення – ніби як згадка».

Collage: Oleksandra Kulikovska

Знецінювати свій біль – поширена тенденція, тому що у всеукраїнському рейтингу болю кожен день оновлюються показники. Але біль – це суб’єктивно і якщо в когось болить, скажімо, ніготь, то він болить незалежно від того, наскільки краще чи гірше іншим.

Інша жінка, Пані Л., сьогодні запитала, чи можу я виписати антидепресанти. Бо вино – це дорого, а вона втомилася постійно плакати.

«Коли ви в останній раз відчували радість? – спитала я – при яких обставинах?»

«Ми з донькою були у Діснейленді, – відповіла пані Л, – ви не подумайте, це ми лоукостом летіли, я у сусідки прибирала, відклала трохи грошей», – чомусь почала виправдовуватися вона, – «на день народження полетіли, увесь час каталися і сміялися, добре було, ну але радіти…»

«Але що?»

«Та це у травні ми їздили, ще до того, як повернули Херсон, всі наші у Миколаєві, води немає, бомблять, а ми у Діснейленді…»

«Ви відчуваєте провину за те, що радієте життю?» – запитала я.

Але не її, себе.
Бо Пані Л. не єдина.

Нещодавно я вперше за довгий час пішла до галереї. Я здивувалася своєму здивуванню, тому що вже й забула, як робити щось просто так, оскільки це приносить радість.
І тоді я зрозуміла. Нема ніяких «не на часі».

Війна – це навпаки вдалий час для того, щоб перетворювати «Guilty pleasure» на маніфест. Перетворювати на маніфест насолоду життя, будь-яку радість від малої до великої. Протиставляти хтонічному м’ясному жаху вітальність. Хвилини рафінованого щастя годинам тривоги.

Агов, люди, чорний день настав. Нема потреби «відкладати на потім».

Я присягаюся, даю найчеснішу, найщирішу обіцянку маленькій Ірі зі свого минулого, яка живе на базарній 102 у місті Одеса, що більше ніколи не закінчиться термін придатності в жодної коробки дорогих цукерок. Усі будуть з’їдені. Можна!

Якщо замість світлого майбутнього – чорний день, потрібно жити поки не настала ніч.

Чорний день настав, а значить саме час палити свічки, бо потрібно світло.

І свічки ці у кожного свої.

Байдуже, що дає сили: цигарки, тупі відоси, плетіння сіток чи інтриг, стрьомні сексуальні зв’язки або пісні дитинства, які слухаєш зі зрадницькою тугою за юністю і дещицею відрази до себе.

Байдуже це волонтерство чи нескінченні візити до лікарів, творчість чи спорт.

Байдуже це рожеве волосся, сварка в черзі з неадекватним дідьком чи відмокання в гарячій ванні.

Байдуже, допомагає валер’янка чи гало- перидол, обійми з мамою чи несанкціонована закоханість.

Яка різниця, якщо це працює?
Робіть те, що наповняє, те, що дає сили.

Ця війна надовго, вже минув рік, на люті й аскетизмі вже не протриматися.

Не можна соромитися свічки, яка дає світло.

Бо світло розсіює темряву, а з мороку можна й не повернутися.

Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.

Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!

Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.

Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.

Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.

Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.

Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.

Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.

Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.

Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!

Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.

 Андрій Любка

Схожі статті

За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову

За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову

Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...

read more
Право на мрію

Право на мрію

Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...

read more
Прикрашати  собою світ

Прикрашати собою світ

Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...

read more

Підпишіться на оновлення

Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!

Слідкуйте за нами: