![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Зруйновані міфи
«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації, суспільстві та політиці до лютого 2022 року. З одного боку російська пропаганда цілеспрямовано намагалася поширювати такі образи України в західних суспільствах, з іншого — спадщина спільного німецько-російського колоніалізму за рахунок країн, регіонів та народів Східної Центральної Європи також відігравала важливу роль. Погляд був спрямованим переважно на росію, і особливо це відчувалось в романтизації російської культури, тоді як українську ідентичність часто ставили під сумніви, а Україна взагалі довго залишалася сліпою плямою.
Лише з лютого 2022 року цей образ почав фундаментально змінюватися в широкій громадськості. Але чому ми відкриваємо для себе українську культуру лише зараз, коли українці гинуть за свою країну або змушені її покидати мільйонами, рятуючись від російських бомб і російської армії?
Навіть для мене, історикині Східної Європи, Україна (на відміну від росії) була „сліпою плямою“ в 2004 році, незабаром після початку мого навчання, коли в Україні відбулася Помаранчева революція. Тоді я запитала мого професора, що на його думку станеться з Україною. Він відповів, що країна, ймовірно, розпадеться на східну і західну частини. В ті самі часи, на початку навчання, інша студентка на семінарі зауважила, що Микола Гоголь був українцем і ми неправильно перекладаємо його ім’я. Викладач заперечив: ні, це російський письменник. Багато чого змінилось з того часу, але, на жаль, „русоцентризм“ ще далеко не подолано, навіть у науці.
В 2016 році я разом із німецькими студентами відвідала Україну вперше. В Харкові місцевий студент зробив нам екскурсію містом і розповів, як він мріє про вільну й демократичну Україну в Європі. Не вірячи своїм вухам, один зі студентів попросив мене ще раз перекласти, що сказав наш гід. Ми ж були на Сході України, де нібито усі люди симпатизують росії? Я спостерігала, як пазл стереотипів про Україну, складений у свідомості цього студента, почав розсипатись.
Особисто для мене саме українська Революція Гідності 2013-2014 років стала переломним моментом. Я з захопленням спостерігала з Німеччини, як люди, зачасту молодші за мене, боролися за те, що для мене, німкені, є очевидним, безумовним і доступним з самого народження. Саме з цього часу я почала регулярно подорожувати Україною і вчити українську мову. У Львові я практикувала свої мовні знання та спостерігала, як люди переходили на російську, коли бачили, що нею я володію краще. То це була та сама гіпернаціоналістична Західна Україна, яка фанатично відкидала все російське? Під час подорожей до Києва, Одеси та Харкова мене чарувала різноманітність цих міст та вражала сила українського громадянського суспільства. В містах Умань і Вінниця, які до другої світової війни мали сильний єврейський вплив, я відкрила для себе єврейську спадщину в Україні.
Саме так почалось моє власне дослідження України. Під час Революції гідності 2014 року я вперше зрозуміла, наскільки німецьке суспільство просякнуте колоніальним мисленням і скільки цікавого на нас чекає в Україні. Історію німецько-російського колоніалізму за рахунок Східно-Центральної Європи треба до кінця осмислити і закінчити. Нехтування перспективами Східно- Центральної Європи є однією з причин невдач Німеччини у відносинах з Росією протягом останніх десятиліть. Німеччина повинна радикально переосмислити свої відносини з росією і не повинна повертатися до старих мрій про «зближення» і «примирення». Сьогодні найважливіше – підтримати Україну в її боротьбі проти росії – військово, політично та економічно. Україна захищає європейський порядок безпеки, який захищає нас усіх. З Україною тримається уся Європа.
Німеччина повинна радикально переосмислити свої відносини з росією і не повинна повертатися до старих мрій про «зближення» і «примирення». Сьогодні найважливіше – підтримати Україну в її боротьбі проти росії – військово, політично та економічно.
Текст та фото: Франциска Девіс, історикиня у Центрі досліджень сучасної історії імені Лейбніца в Потсдам
Переклад з німецької: Афіна Альбрехт
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Портрет заради життя
Використовуючи різноманітні форми мистецтва, такі як малювання, скульптура або колаж, арттерапія відкриває простір для глибшого пізнання себе та зцілення душевних ран. Геройка нашої сьогоднішньої статті – неперевершено сильна жінка, яка змогла не тільки вистояти в...
Сім’я як мрія
- Про що ти мрієш? - Не знаю. - Ти знаєш, що таке мріяти? - Ні. - Це коли ти щось дуже сильно хочеш. Може, було таке, що ти щось сильно хотіла? То це і є мріяти. - Я мріяла про тебе, Тімура, братів і сестру… Цей діалог крає серце, коли дізнаєшся, що це розмова...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!