Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.

Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни?

Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо розуміти, для чого він їй потрібен і що вона робитиме після його отримання. Переважна більшість наших пацієнтів — це ветерани та військовослужбовці, яким необхідно знайти нові ролі в житті. Водночас серед наших пацієнтів є багато цивільних людей, які втратили домівки, не можуть повернутися на окуповані території та змушені починати життя заново. Для них також надзвичайно важливо віднайти новий сенс, нову роль і нові можливості для самореалізації. Тому наше завдання в Superhumans полягає не лише в тому, щоб надати якісну медичну допомогу, провести операцію, встановити протез і навчити людину ним користуватися. Ми прагнемо допомогти їй вибудувати подальше життя: зрозуміти, чим вона хоче займатися, як працюватиме, які цілі ставитиме перед собою. Саме від цього значною мірою залежить успішність і справжня цінність реабілітації. Для цього з пацієнтом працює не лише медична команда. Поруч завжди є хірург, психолог, фізичний терапевт, протезист. Водночас до процесу залучені соціальні працівники, кар’єрні консультанти та групи підтримки. Ми допомагаємо людині визначити подальший шлях, спланувати конкретні кроки для його реалізації. Іноді це означає допомогти скласти перше резюме, налагодити контакти з потенційними роботодавцями або отримати грант для започаткування власної справи. Окремий напрям нашої роботи — підтримка родин. Часто близьким також потрібно прийняти нову реальність і нову роль, яку людина набуває після поранення. Тож наша діяльність є надзвичайно комплексною. Сьогодні медичний центр Superhumans значно розширив свою місію й надає не лише медичну допомогу, а й широкий спектр соціальних послуг, що допомагають пацієнтам повноцінно реінтегруватися в суспільство та повернутися до активного життя після поранення.

Серед усіх історій, з якими ви стикаєтеся в центрі, чи є такі, що особливо вас зачепили?

Таких історій дуже багато, і кожна з них по-своєму особлива. Наприклад, сьогодні ми виписали двох братів — Артема та Анатолія, які отримали важкі поранення в Херсоні. У момент обстрілу мама везла їх на заняття з шахів. Вона була вагітна третьою дитиною. Один із хлопців втратив стопу, молодший — ногу, а друга його нога зазнала серйозних ушкоджень. Під час їхньої реабілітації народилася третя дитина в родині. Сьогодні ми виписуємо їх додому, і вони вже стоять на власних ногах. На жаль, родина не може повернутися до Херсона, тому змушена розпочинати життя з нуля в іншому місті. Але вони самі називають свою історію історією успіху. Вони вижили, отримали якісну медичну допомогу, пройшли складний шлях відновлення й сьогодні мають можливість будувати майбутнє. Для нас це дуже важливий результат. Мене також надихає історія Дениса. Після важкого поранення він переніс високу ампутацію обох ніг та руки. Коли він проходив лікування за кордоном, йому сказали, що він ніколи не зможе ходити. Сьогодні Денис є частиною команди Superhumans, тестує протези, веде самостійне життя і навіть пересувається без тростини. Його приклад настільки вразив лікарів, які колись сумнівалися в його можливостях, що вони згодом вибачилися перед ним за свої прогнози. Ще одна історія пов’язана з нашим пацієнтом, який має подвійну високу ампутацію. До поранення він не займався плаванням, але під час реабілітації поставив собі нову мету — не порівнювати своє життя «до» і «після», а досягти того, чого раніше ніколи не робив. За кілька тижнів він планує перепливти одне з озер в Італії у відкритій воді. Увесь час реабілітації він наполегливо тренувався заради цієї мети. Саме такі історії показують, наскільки сильними можуть бути люди. Вони надихають не лише нас, а й інших пацієнтів. І найцінніше те, що подібні приклади ми бачимо практично щотижня. Кожна виписка з центру — це ще одна історія подолання, сили духу та повернення до життя.

Принц Гаррі вже став справжнім другом вашого центру. Якими були його перші враження від Superhumans під час першого візиту до України?

Його перший візит був справді особливим. Принц Гаррі дуже хотів особисто побачити центр, адже це один із небагатьох реабілітаційних центрів такого масштабу, створених і діючих у країні, яка живе в умовах повномасштабної війни. Він розповідав, що за роки своєї діяльності відвідав чимало реабілітаційних центрів у різних країнах світу, однак ніколи раніше не бачив закладу, який був би побудований і функціонував у таких складних умовах. Його вразив не лише сам центр, рівень медичної допомоги та організація роботи, а й люди, яких він тут зустрів. Найбільше враження на нього справили наші пацієнти — їхня стійкість, оптимізм і прагнення повернутися до повноцінного життя. Він відзначав, наскільки сильними духом є українці, як вони долають надзвичайно складні випробування і при цьому не втрачають віри в майбутнє. Саме тому після першого візиту принц Гаррі повертався до України ще неодноразово. Ми підтримуємо теплі стосунки, і я переконана, що це не остання його поїздка. Для нього українці стали прикладом мужності та незламності, а діяльність центру Superhumans — прикладом того, як навіть під час війни можна створювати інституції світового рівня. Для нас надзвичайно цінні його увага та підтримка. Важливо, що він не лише відвідав центр, а й продовжує цікавитися його діяльністю та залишається небайдужим до України й людей, які постраждали від війни.

Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?

Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.

Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.

За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед? 

Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.

Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.

У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.

Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?

Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.

Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.

Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/