Чорний день настав
Останні пів року я працюю як сімейна лікарка у місті Дрезден.
Серед моїх пацієнтів багато українців.
Сьогодні, наприклад, прийшла молода жінка.
Скажімо, Пані К.
Скарг нема, просто записатися прийшла, почекала 5 годин у черзі, просто щоб знати, що є сімейний лікар, якщо що.
Поки я збирала вегетативний анамнез, з’ясувалося, що у неї безсоння, нема апетиту, лабільний настрій і хронічний цистит.
«Та це хіба скарги, – каже пані К., – ситі, вдома тепло, ніде не бахкає».
Так, у неї всі кінцівки на місці, вона не спить в окопі й навіть минулого тижня їздила до Львова з дитиною, щоб зустрітися там з чоловіком. Через це й цистит. Як казав наш викладач з урології – «цистит закоханих».
«Та мій цистит – це ж проблеми білих людей, я морс з журавлини зробила, так пройде, та й взагалі мені навіть приємно, це запалення – ніби як згадка».
Collage: Oleksandra Kulikovska
Знецінювати свій біль – поширена тенденція, тому що у всеукраїнському рейтингу болю кожен день оновлюються показники. Але біль – це суб’єктивно і якщо в когось болить, скажімо, ніготь, то він болить незалежно від того, наскільки краще чи гірше іншим.
Інша жінка, Пані Л., сьогодні запитала, чи можу я виписати антидепресанти. Бо вино – це дорого, а вона втомилася постійно плакати.
«Коли ви в останній раз відчували радість? – спитала я – при яких обставинах?»
«Ми з донькою були у Діснейленді, – відповіла пані Л, – ви не подумайте, це ми лоукостом летіли, я у сусідки прибирала, відклала трохи грошей», – чомусь почала виправдовуватися вона, – «на день народження полетіли, увесь час каталися і сміялися, добре було, ну але радіти…»
«Але що?»
«Та це у травні ми їздили, ще до того, як повернули Херсон, всі наші у Миколаєві, води немає, бомблять, а ми у Діснейленді…»
«Ви відчуваєте провину за те, що радієте життю?» – запитала я.
Але не її, себе.
Бо Пані Л. не єдина.
Нещодавно я вперше за довгий час пішла до галереї. Я здивувалася своєму здивуванню, тому що вже й забула, як робити щось просто так, оскільки це приносить радість.
І тоді я зрозуміла. Нема ніяких «не на часі».
Війна – це навпаки вдалий час для того, щоб перетворювати «Guilty pleasure» на маніфест. Перетворювати на маніфест насолоду життя, будь-яку радість від малої до великої. Протиставляти хтонічному м’ясному жаху вітальність. Хвилини рафінованого щастя годинам тривоги.
Агов, люди, чорний день настав. Нема потреби «відкладати на потім».
Я присягаюся, даю найчеснішу, найщирішу обіцянку маленькій Ірі зі свого минулого, яка живе на базарній 102 у місті Одеса, що більше ніколи не закінчиться термін придатності в жодної коробки дорогих цукерок. Усі будуть з’їдені. Можна!
Якщо замість світлого майбутнього – чорний день, потрібно жити поки не настала ніч.
Чорний день настав, а значить саме час палити свічки, бо потрібно світло.
І свічки ці у кожного свої.
Байдуже, що дає сили: цигарки, тупі відоси, плетіння сіток чи інтриг, стрьомні сексуальні зв’язки або пісні дитинства, які слухаєш зі зрадницькою тугою за юністю і дещицею відрази до себе.
Байдуже це волонтерство чи нескінченні візити до лікарів, творчість чи спорт.
Байдуже це рожеве волосся, сварка в черзі з неадекватним дідьком чи відмокання в гарячій ванні.
Байдуже, допомагає валер’янка чи гало- перидол, обійми з мамою чи несанкціонована закоханість.
Яка різниця, якщо це працює?
Робіть те, що наповняє, те, що дає сили.
Ця війна надовго, вже минув рік, на люті й аскетизмі вже не протриматися.
Не можна соромитися свічки, яка дає світло.
Бо світло розсіює темряву, а з мороку можна й не повернутися.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...





