![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Ментальне здоров’я українців в контексті першої річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну
Лютий 2022.
Кажуть, він досі триває, а завершиться тоді, коли оголосять про Перемогу моєї країни, і нарешті почнеться справжня весна – сезон відродження та миру. Коли світ довкола занадто нестабільний – доводиться тиснути на паузу, гальмувати, переходити на енергоощадний режим. Це допомагає зберегти себе і вистояти. Коли ж нестабільність триває занадто довго – процес адаптації робить свою справу, і ми перемикаємось у фазу активності за стресових умов. Втім, стрес регулярний, його наслідки накопичуються, а загальний рівень напруги не зникає – саме в такі моменти варто почати дбати про своє ментальне здоровʼя, якщо не почали досі, замість того, щоби ціною здоровʼя продовжувати бігти ще швидше, змагаючись з невідомістю.
Я пишу ці рядки напередодні першої річниці вторгнення рф в Україну. Моторошно пригадувати ранок 24.02.2022. Моторошно усвідомлювати як довго вже триває війна та які втрати вона несе з собою. Моторошно розуміти, що війна триватиме далі. Моторошно, але можливо. Українці сильні, це правда. Витривалі, міцні, незламні. Проте ця сила дається дорогою ціною – і тому зараз так важливо говорити не лише про силу тут і тепер, а й про те, як зберегти цей ресурс надалі і трансформувати травматичний досвід у ріст.
Людство травмує себе з жахливою циклічністю та систематичністю. Країна країну, спільнота спільноту, людина людину. Це наче невіддільна частина історії людства. Немов кожному наступному поколінню потрібно злити обʼєм агресії, що накопичився з часом. Після жахіть Другої світової, Голокосту, Хіросіми та Нагасакі (і все це протягом 12 років, з 1933 по 1945 включно) очікуваним, гуманним та єдино правильним видавалось саме те гасло – «Більше ніколи!». Але реальність доводить, що доки для однієї частини людства такі події та їх наслідки є неприйнятними та погрозливими, для інших вони слугують джерелом перверсивного натхнення, що згодом переростає у нову війну, руйнування або соціальну девіацію.
Для Фройда та його послідовників тут усе зрозуміло: відсутність можливості (та сенсу) у таких людей справлятись зі своїми імпульсами до руйнації та потягом до смерті пояснює термін «танатос», що охоплює поняття мортідо (потяг до самознищення) та деструдо (потяг до агресії та вбивства інших). Втім, на противагу таким імпульсам у складні часи активуються сили лібідо – креативна енергія, що спрямована на творення, задоволення, продовження життя (так-так, поняття лібідо значно ширше).
У міфологічному контексті, у контексті казок, що їх нам розповідали у дитинстві, – це сили добра і зла, але у дорослому житті вони знаходяться не десь там зовні, серед чаклунів чи богів Олімпу, а всередині самої людини. Тож якщо людство травмує себе систематично, а сили добра та зла знаходяться всередині самої людини, як можна рухатись вперед та рости після травматичного досвіду?
Фундаментом для росту є ментальне здоровʼя і важливими цеглинами у ньому є визнання травматичного досвіду, а не спроби сховатись від нього чи заперечити його. Ментальне здоровʼя – це про те, коли ми говоримо собі та світу: «Так, це було боляче, складно, це й досі болить, але саме тому я йду далі та робитиму все від мене залежне, аби цей досвід залишався минулим, і якщо й визначав моє майбутнє, то лише як частина історії, але аж ніяк не як причина того, що я зупиняюсь». Саме це і роблять українці вже рік. Ми навчились, і у цьому наша сила. До Перемоги й також після неї нас чекає ще чимало нових етапів та випробувань, тому турбота про ментальне здоровʼя залишатиметься серед основних пріоритетів.
Ментальне здоровʼя українців – базис для подальшого розвитку країни. Це про майбутнє, наступні покоління та творення нової історії. Весняний випуск журналу недаремно присвячено темі ментального здоровʼя – адже саме з нього починається кожне відродження!
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...