![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Синдром відкладеного життя
Поки в Україні триває війна, чимало українців поставили життя на паузу. Ми чекаємо перемоги, а з нею тріумфу добра та певної визначеності, прозорішого вікна у майбутнє. Ми сподіваємось, що саме тоді точно будемо щасливими, енергійними та успішними, що саме тоді можна буде продовжити жити повноцінно.
Але це міф.
Адже доки ми живемо лише майбутнім і тим, що будемо відчувати та проживати після перемоги – ми мало що для цього робимо тут і зараз, особливо у контексті ментального здоровʼя. У цій статті я розповім детальніше про синдром відкладеного життя, його загострення під час війни, та про те, що можна робити для себе вже сьогодні – і від цього прагнення перемоги аж ніяк не стане менш сильним чи щирим.
Синдром відкладеного життя простими словами – це коли ми прагнемо хорошого життя та щастя у майбутньому, а тут і зараз сприймаємо як час, який потрібно пережити, перечекати, адже у ньому немов і нема причин (чи радше – внутрішнього дозволу) на щастя, позитивний досвід та емоції. Часто таке очікування повʼязано з великою метою, грандіозною мрією або класичним сценарієм «успішного успіху», якого людина ще не досягла і до якого, як правило, ще досить далеко. Тобто синдром відкладеного життя – не про випадки, коли ми кажемо собі, що «колись буде краще», а про те, що щасливим можна почуватись лише за умови досягнення мети і лише у майбутньому, що щастя тут і тепер неможливе апріорі, адже ми ще недостатньо освічені, багаті, красиві, ще не побудували бізнес-імперію чи не створили ту саму ідеальну сімʼю, а отже про щастя не може бути й мови. У контексті війни зазвичай спрацьовують фрази на кшталт «не до цього», «не на часі», «як можна…» і т.п.
На емоції у теперішньому наче накладено табу – їх або недоречно зараз відчувати, або наче нема достатньо вагомих причин для них, або ми ще недостатньо «заслуговуємо», або контакт із собою в цілому та з тілом зокрема настільки слабкий, що єдиний варіант відчути себе живими – мріяти та витискати з цих мрій «максимум». До прикладу, не просто бачити себе у мріях директором компанії, а власником найуспішнішого кластера, не просто мати хороші стосунки, що дають щастя особисто вам, а бути власником того ідеалу, що транслюють сучасні фільми та якому всі обовʼязково заздритимуть, або ж це має бути не просто щаслива сімʼя, а досконалий чоловік, дитина-вундеркінд, найкрутіше авто та бездоганний будинок із собакою і тим самим найбільш вишуканим у всій околиці газоном.
Питання не у тому, що цього не можна хотіти, а у тому, чи це є справді тим, що зробить саме вас щасливими насправді, а також у тім, що чим більш недосяжними та грандіозними такі мрії відчуваються та чим більше часу проходить у таких мріях, тим сильніше людина буде знецінювати те, що має наразі. Повертаючись до реальності, люди зазвичай поринають у рутину або сумні думки, немов виконуючи завдання «перечекати», прожити швидше, доки бажання та цілі з омріяного майбутнього ще не стали реальністю. З практики, ці бажання можуть бути навіть досить нереалістичними, а тому – неможливими для досягнення, відтак відкладене життя проростає міцно у реальності людини й захоплює її на місяці, роки, а то й десятиліття.
На щастя, синдром відкладеного життя не є захворюванням чи психічним відхиленням – це всього лише той ментальний патерн, до якого ми звикли. Це бачення, спосіб мислити та сприймати реальність і себе у ній, це вагомий елемент у конструкції сценарію нашого життя. Найімовірніше, цей патерн раніше не проявлявся так активно, або ми настільки до нього звикли, що це стало звичною справою. У будь-якому разі, період війни, нестабільності та тривалого дефіциту відчуття безпеки загострює подібні стани і ми або врешті розуміємо, що відбувається щось не те, або настільки поринаємо у мрії про щасливе майбутнє, що відрив від реальності та перелік табу (навіть на найпростіші позитивні емоції та дії) перетворюються у проблему – для роботи, стосунків або щоденного функціонування.
Отож, що з цим робити та як подолати такі стани вже сьогодні:
- Зрозуміти, що синдром відкладеного життя – це не вирок і не важке захворювання. Це можна змінити, навіть якщо ви впізнали себе у цій статті й відчуваєте, що дійсно досить довго відкладаєте своє реальне життя.
- Далі можна заглибитись у питання про те, від чого насправді нас захищав даний синдром. Зазвичай, він є як наслідком, так і частиною захисних механізмів, що оберігають нашу психіку від того, аби не відчувати певні емоції або не проживати певний досвід.
- Чудовий інструмент – це так зване мистецтво «маленьких кроків». Перемога України у війні – глобальна, велика мета, до якої веде багато маленьких кроків. Кожен крок – це ще не перемога, але шлях до неї, а отже – її маленька частина. Тому якщо відкладання життя спричинено саме очікуванням перемоги – кожен такий маленький крок вартий як мінімум вашої посмішки. Таким чином, кожен цей крок не знецінюється і стає частинкою вашого життя тут і зараз, а не способом «вбити час», очікуючи перемогу.
- Турбота про своє фізичне та ментальне здоровʼя. Після перемоги нам потрібно буде дуже багато сил та енергії. Можливо, подекуди більше, ніж тепер. Тому наразі є сенс турбуватись про своє тіло, психіку та загальну опорність – усе це є інвестицією у майбутнє, і водночас – скасуванням синдрому відкладеного життя, адже кожен процес турботи про себе повертає нас у тут і зараз, плюс дає ті самі відчуття, що ми живі й те, що ми робимо, має значення. Також цінним є пошук сенсу в тому, що відбувається довкола, навіть якщо це важко прийняти.
- У цьому контексті мені сильно імпонує екзистенційна психологія (моя велика любов у психотерапії разом з аналітичним напрямком, у якому працюю) – у процесі терапії йдеться про творення сенсу та цінностей, що сприяють стійкості у складних обставинах та особистісному росту. Саме тому у процес роботи з клієнтами тепер я інтегрую інструменти екзистенційної психотерапії, і це дає гарні й, що важливо, довготривалі результати.
Відкласти своє життя на потім ми встигнемо завжди, а от проживати його саме зараз на повну – це справжнє мистецтво та показник сили духу. І почати жити своє життя тут і тепер є вже перемогою – особистою, але значною. Адже з кожної такої особистої перемоги постане врешті перемога країни.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...