![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Das Recht aufs Träumen
– Außer dem Traum, den alle haben?, fragt Alex.
Wir lachen.
Die Nacht hat das letzte bisschen Abendlicht aus dem Wohnzimmer gekehrt, und die Dunkelheit hat sich leise in den Raum geschlichen. Ich sitze meinem alten Freund gegenüber, der sich auf den Weg machen wird, um ein weiteres Auto für die ukrainischen Streitkräfte in die Ukraine zu bringen. Diesmal führt seine Route über Frankfurt, was mich sehr freut.
– Eine Kreuzfahrt, – sagt Alex.
– Eine Kreuzfahrt? – ich bin überrascht. – Also ein großes All-Inclusive-Schiff, voll mit Rentnern, ohne die Möglichkeit, abzuhauen?
– Ja, genau! – Er beobachtet mein völliges Unverständnis und erklärt: – Drei, vielleicht sogar vier Wochen. Irgendwo in der Karibik ohne Empfang, ohne Internet, in völliger Ruhe. Aber bei diesem Traum geht es nicht wirklich um eine Kreuzfahrt. Es geht um die Freiheit, die ich mir erlauben kann, nicht an die Arbeit zu denken, weil mein Geschäft ohne mich läuft. Das würde nämlich heißen, dass ich alles richtig gemacht habe.
Ich nicke. Ein guter Traum. Nicht einfach, aber machbar. Genau solche Träume motivieren uns, morgens aufzustehen und etwas zu tun. Ein bisschen beneide ich ihn. Ich habe so einen Traum nicht. Noch nicht.
Plötzlich spüre ich einen kalten Schauer. Ein Luftzug? Oder kommt das von innen? Wovon träume ich eigentlich? Ich erinnere mich nicht. Als Kind hatte ich definitiv Träume – leuchtende, kleine, manchmal alberne Dinge. Damals erschienen sie riesig. Im Studium träumte ich auch von etwas – ich weiß nicht mehr genau, wovon, aber es war bestimmt groß. Sogar während des Lockdowns vor ein paar Jahren hatte ich ein paar realistische Träume. Aber seit Anfang 2022 sind Träume irgendwie in den Hintergrund getreten, verdrängt von diesem endlosen Zyklus des “Tun –Müssens”.
Habe ich überhaupt das Recht, in diesen Zeiten zu träumen? Mein Heimatland kämpft ums Überleben. Mein Volk kämpft um seinen Platz auf dieser Erde. Menschen verlieren alles in einem einzigen Moment. Und ich sitze hier, zweitausend Kilometer entfernt, in Sicherheit mit allem Komfort. Darf ich es mir erlauben, mich mit Träumen zu beschäftigen? Dieses plötzliche Gefühl von „Überlebensschuld“ überfällt mich. Wer hat heutzutage eigentlich das Recht zu träumen? Welche Träume sind „akzeptabel“? Vielleicht ist es ethisch vertretbar, den Traum „den alle haben“ zu hegen – das braucht keine weitere Erklärung, das ist für alle verständlich. Aber was ist mit den anderen Träumen – den persönlichen, wie in der Kindheit?
Die Männer und Frauen an der Front riskieren mutig ihr Leben, sie sind die Bausteine der Mauer, die den Rest der Welt vom Inferno trennt. Ihr Recht auf Träume haben sie sich wahrhaftig und ohne Frage verdient. Und was ist mit denen, die nicht an der Front kämpfen? Zum Beispiel, Militärlogistiker oder Flugzeugmechaniker. Haben auch sie das Recht zu träumen? Und was ist mit denen, die bereits demobilisiert wurden? Bleibt ihnen dieses Recht?
Vielleicht auch die Ehrenamitlichen. Die „Ameisen“, die tonnenweise Material an die Front schleppen, oft mehr, als ihre eigenen Mittel hergeben. Sie sehen ihre Familien tagelang, manchmal wochenlang nicht. Sie stehen kurz davor, ihre Jobs zu verlieren, weil sie häufiger abwesend sind, als sie arbeiten. Aber ein freiwilliger Helfer kann nur so viel liefern, wie es die Spender zulassen. Doch es gibt immer jemanden, der einspringt und fragt: „Wie viel fehlt noch?“ Diese hilfsbereite Person, die sich selbst nie als “Freiwillige” bezeichnen würde, lebt wahrscheinlich bescheidener als früher, aber dank solcher Menschen existiert das Ehrenamt auch nach elf Jahren Krieg weiter.
Da stellt sich die Frage: Ist ein Traum ein Privileg, das man sich verdienen muss? Oder ist er lediglich ein Schutzmechanismus unseres Geistes, eine Art Bunker für die Seele? Oder ist er genau das, was uns nicht entmutigen und nicht aufgeben lässt? Ich persönlich kenne keinen besseren Motivator, weiterzumachen, als einen Traum zu haben. Alles andere – Willenskraft, Gewohnheiten, Notwendigkeit, Pflichtgefühl – funktioniert zwar, aber nur für kurze Zeit. Diese Kräfte können uns durch schwierige Zeiten tragen, aber nicht dauerhaft antreiben.
Deshalb brauchen wir Träume. Nicht als Recht, nicht als Privileg – als Überlebenswerkzeug. Für jede einzelne Person. Für ein Volk. Für ein Land. Diese treibende Kraft ist für uns genauso notwendig wie Waffen. Es wäre töricht und falsch, diese „Waffe“ nicht zu nutzen, um sich selbst, seine Familie und sein Land zu verteidigen. Also bedeutet das, dass Träumen unsere Pflicht ist.
Träume von allem Möglichen: von kleinen, banalen Dingen nur für sich selbst oder von weltbewegenden Visionen für die gesamte Menschheit. Das spielt keine Rolle. Ein Traum muss dich in den Morgen ziehen und dir die Kraft geben, vorwärts zu gehen.
Im fernen Jahr 2020 reisten wir durch die Ukraine und machten Halt in Kamjanets-Podilskyj. Es war Juli, es war heiß, und wir saßen in einem Café in der Nähe des Rathauses. Auf der Terrasse des Cafés stand ein Baumstumpf mit der Aufschrift “Wunschstumpf”, neben ihm ein Hammer. Die Anleitung lautete: “Wünsch dir etwas und schlag einen Nagel in den Stumpf. Denn ein Traum ohne Tat ist nichts wert.”
Träumt. Handelt. Es ist unsere Pflicht.
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Hinter den Kulissen des Erfolgs: Wie man in Deutschland ein Unternehmen von Grund auf aufbaut und ein neues Leben beginnt.
Ein strahlender, sonniger Nachmittag in einem Stuttgarter Café. Mir gegenüber sitzt ein junger Mann mit einem offenen Lächeln und einem unverkennbaren kreativen Flair. Er fügt sich so harmonisch ein, als hätte er sein ganzes Leben in der Kunstszene Stuttgarts...
Porträt fürs Leben
Durch verschiedene Kunstformen wie Zeichnen, Skulptur oder Collage eröffnet die Kunsttherapie einen Raum zur tieferen Selbstfindung und zur Heilung emotionaler Wunden. Die Heldin des heutigen Artikels ist eine sehr starke Frau, die nicht nur den Kampf gegen eine...
LiterAktiv in Wien
Es war Oktober 2021. Die ukrainische griechisch-katholische Kirche St. Barbara in Wien, die schon immer ein wichtiger Treffpunkt für die ukrainische Diaspora war, befand sich mitten in Renovierungsarbeiten. Im Nachbargebäude begannen die Mitglieder der ukrainischen...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!