![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Das Recht aufs Träumen
– Außer dem Traum, den alle haben?, fragt Alex.
Wir lachen.
Die Nacht hat das letzte bisschen Abendlicht aus dem Wohnzimmer gekehrt, und die Dunkelheit hat sich leise in den Raum geschlichen. Ich sitze meinem alten Freund gegenüber, der sich auf den Weg machen wird, um ein weiteres Auto für die ukrainischen Streitkräfte in die Ukraine zu bringen. Diesmal führt seine Route über Frankfurt, was mich sehr freut.
– Eine Kreuzfahrt, – sagt Alex.
– Eine Kreuzfahrt? – ich bin überrascht. – Also ein großes All-Inclusive-Schiff, voll mit Rentnern, ohne die Möglichkeit, abzuhauen?
– Ja, genau! – Er beobachtet mein völliges Unverständnis und erklärt: – Drei, vielleicht sogar vier Wochen. Irgendwo in der Karibik ohne Empfang, ohne Internet, in völliger Ruhe. Aber bei diesem Traum geht es nicht wirklich um eine Kreuzfahrt. Es geht um die Freiheit, die ich mir erlauben kann, nicht an die Arbeit zu denken, weil mein Geschäft ohne mich läuft. Das würde nämlich heißen, dass ich alles richtig gemacht habe.
Ich nicke. Ein guter Traum. Nicht einfach, aber machbar. Genau solche Träume motivieren uns, morgens aufzustehen und etwas zu tun. Ein bisschen beneide ich ihn. Ich habe so einen Traum nicht. Noch nicht.
Plötzlich spüre ich einen kalten Schauer. Ein Luftzug? Oder kommt das von innen? Wovon träume ich eigentlich? Ich erinnere mich nicht. Als Kind hatte ich definitiv Träume – leuchtende, kleine, manchmal alberne Dinge. Damals erschienen sie riesig. Im Studium träumte ich auch von etwas – ich weiß nicht mehr genau, wovon, aber es war bestimmt groß. Sogar während des Lockdowns vor ein paar Jahren hatte ich ein paar realistische Träume. Aber seit Anfang 2022 sind Träume irgendwie in den Hintergrund getreten, verdrängt von diesem endlosen Zyklus des „Tun –Müssens“.
Habe ich überhaupt das Recht, in diesen Zeiten zu träumen? Mein Heimatland kämpft ums Überleben. Mein Volk kämpft um seinen Platz auf dieser Erde. Menschen verlieren alles in einem einzigen Moment. Und ich sitze hier, zweitausend Kilometer entfernt, in Sicherheit mit allem Komfort. Darf ich es mir erlauben, mich mit Träumen zu beschäftigen? Dieses plötzliche Gefühl von „Überlebensschuld“ überfällt mich. Wer hat heutzutage eigentlich das Recht zu träumen? Welche Träume sind „akzeptabel“? Vielleicht ist es ethisch vertretbar, den Traum „den alle haben“ zu hegen – das braucht keine weitere Erklärung, das ist für alle verständlich. Aber was ist mit den anderen Träumen – den persönlichen, wie in der Kindheit?
Die Männer und Frauen an der Front riskieren mutig ihr Leben, sie sind die Bausteine der Mauer, die den Rest der Welt vom Inferno trennt. Ihr Recht auf Träume haben sie sich wahrhaftig und ohne Frage verdient. Und was ist mit denen, die nicht an der Front kämpfen? Zum Beispiel, Militärlogistiker oder Flugzeugmechaniker. Haben auch sie das Recht zu träumen? Und was ist mit denen, die bereits demobilisiert wurden? Bleibt ihnen dieses Recht?
Vielleicht auch die Ehrenamitlichen. Die „Ameisen“, die tonnenweise Material an die Front schleppen, oft mehr, als ihre eigenen Mittel hergeben. Sie sehen ihre Familien tagelang, manchmal wochenlang nicht. Sie stehen kurz davor, ihre Jobs zu verlieren, weil sie häufiger abwesend sind, als sie arbeiten. Aber ein freiwilliger Helfer kann nur so viel liefern, wie es die Spender zulassen. Doch es gibt immer jemanden, der einspringt und fragt: „Wie viel fehlt noch?“ Diese hilfsbereite Person, die sich selbst nie als “Freiwillige” bezeichnen würde, lebt wahrscheinlich bescheidener als früher, aber dank solcher Menschen existiert das Ehrenamt auch nach elf Jahren Krieg weiter.
Da stellt sich die Frage: Ist ein Traum ein Privileg, das man sich verdienen muss? Oder ist er lediglich ein Schutzmechanismus unseres Geistes, eine Art Bunker für die Seele? Oder ist er genau das, was uns nicht entmutigen und nicht aufgeben lässt? Ich persönlich kenne keinen besseren Motivator, weiterzumachen, als einen Traum zu haben. Alles andere – Willenskraft, Gewohnheiten, Notwendigkeit, Pflichtgefühl – funktioniert zwar, aber nur für kurze Zeit. Diese Kräfte können uns durch schwierige Zeiten tragen, aber nicht dauerhaft antreiben.
Deshalb brauchen wir Träume. Nicht als Recht, nicht als Privileg – als Überlebenswerkzeug. Für jede einzelne Person. Für ein Volk. Für ein Land. Diese treibende Kraft ist für uns genauso notwendig wie Waffen. Es wäre töricht und falsch, diese „Waffe“ nicht zu nutzen, um sich selbst, seine Familie und sein Land zu verteidigen. Also bedeutet das, dass Träumen unsere Pflicht ist.
Träume von allem Möglichen: von kleinen, banalen Dingen nur für sich selbst oder von weltbewegenden Visionen für die gesamte Menschheit. Das spielt keine Rolle. Ein Traum muss dich in den Morgen ziehen und dir die Kraft geben, vorwärts zu gehen.
Im fernen Jahr 2020 reisten wir durch die Ukraine und machten Halt in Kamjanets-Podilskyj. Es war Juli, es war heiß, und wir saßen in einem Café in der Nähe des Rathauses. Auf der Terrasse des Cafés stand ein Baumstumpf mit der Aufschrift „Wunschstumpf“, neben ihm ein Hammer. Die Anleitung lautete: „Wünsch dir etwas und schlag einen Nagel in den Stumpf. Denn ein Traum ohne Tat ist nichts wert.“
Träumt. Handelt. Es ist unsere Pflicht.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Hinter den Kulissen des Erfolgs: Wie man in Deutschland ein Unternehmen von Grund auf aufbaut und ein neues Leben beginnt.
Ein strahlender, sonniger Nachmittag in einem Stuttgarter Café. Mir gegenüber sitzt ein junger Mann mit einem offenen Lächeln und einem unverkennbaren kreativen Flair. Er fügt sich so harmonisch ein, als hätte er sein ganzes Leben in der Kunstszene Stuttgarts...
Porträt fürs Leben
Durch verschiedene Kunstformen wie Zeichnen, Skulptur oder Collage eröffnet die Kunsttherapie einen Raum zur tieferen Selbstfindung und zur Heilung emotionaler Wunden. Die Heldin des heutigen Artikels ist eine sehr starke Frau, die nicht nur den Kampf gegen eine...
LiterAktiv in Wien
Es war Oktober 2021. Die ukrainische griechisch-katholische Kirche St. Barbara in Wien, die schon immer ein wichtiger Treffpunkt für die ukrainische Diaspora war, befand sich mitten in Renovierungsarbeiten. Im Nachbargebäude begannen die Mitglieder der ukrainischen...