Dimitri Schulz: Bei Zahnmedizin darf die Menschlichkeit nicht verloren gehen

Dimitri, wie bist du dazu gekommen, eine eigene Praxis zu eröffnen?

Den Wunsch, die eigene Praxis zu führen und zu entwickeln, hatte ich schon seit dem Studium. Zahnarzt zu sein ist nicht mehr nur ein Handwerk und Medizin, sondern ein richtiges Unternehmertum. Etwas Eigenes aufzubauen, ist sehr spannend.

Was waren deine persönlichen Wünsche und Vorstellungen von der eigenen Praxis?

Mein Wunsch ist es, mit meiner Marke, der „Dental Familie»,genau das aufzubauen,wie es der Name schon sagt. Fachlich und technisch setzen unsere Patient:innen sowieso voraus, dass wir höchst professionell arbeiten. Aber eine Mitarbeiterkultur zu kreieren, die familiäre Emotionen schafft, können die wenigsten Betriebe. Und nichts anderes erwarte ich von einem Ort, an dem ich die Hälfte meines Lebens verbringe.

Was war die größte Herausforderung vor der Eröffnung und wie sieht es heute damit aus?

Ich begann 2015 mit der Übernahme einer kleinen Praxis inFeuerbach. Schon damals habe ich direkt in die neueste Technik investiert. Und alles, was möglich war, habe ich mit Hilfe von Freunden und Familie gemacht. Die Rezeption haben wir aus Ikea Möbeln zusammengebaut, natürlich selbst angestrichen, gespachtelt usw. Herauskam ein kleine, sympathische Praxis im Altbau-Flair eines Gebäudes der 50er Jahre.

Nun sind wir räumlich von 110 m² auf 350 m²gewachsen und dieser Umzug war auch eine große Herausforderung. Unsere heutigen Räumlichkeiten befinden sich in einem Neubau und die Infrastruktur musste von Grund auf frisch aufgebaut werden. Man muss verstehen, dass 95% der Zahnärzt:innen ihre Praxen von externen Firmen einrichten lassen. Diese sind für Architektur, Planung, Technik, Material usw. zuständig. Sie decken die komplette Planung ab. Zum Pauschalpreis. Solche Gründungen oder Umzüge gehen dann schnell an die Million und locker darüber hinaus. Wie am Anfang, beschloss ich, sämtliche Gewerke selbst zu koordinieren und dies lief nicht immer glatt.

Aktuell ist es die größte Herausforderung, allen Patient:innen zeitnah einen Termin geben zu können. Wir mussten zwischenzeitlich einen Patientenstopp einführen, aber ab Mitte September bekommen wir eine Unterstützung von einem weiteren Zahnarzt, Andrii Skrypnyk, der ebenfalls aus der Ukraine stammt.

Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.

Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!

Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.

Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.

Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.

Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.

Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.

Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.

Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.

Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!

Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.

 Андрій Любка