![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Einführung in Psychopharmaka
Nach einer Studie des Robert-Koch-Instituts leidet etwa ein Drittel der erwachsenen Bevölkerung in den entwickelten Ländern an psychischen Störungen. Die Behandlung dieser Störungen hängt von der Art der psychischen Erkrankung, ihrer Dauer und ihrem Schweregrad ab. Einerseits hilft Psychotherapie dabei, Schwierigkeiten aktiv zu überwinden und neue Verhaltensweisen zu erlernen. Andererseits setzen Ärzte häufig Psychopharmaka ein, um die Symptome zu lindern und das psychische Leiden zu beseitigen. Oft sind Medikamente die Grundlage dafür, dass ein Mensch wieder Beziehungen zu anderen Menschen aufbauen und Probleme aktiv lösen kann.
Medikamente, die gezielt auf psychische Prozesse einwirken und zur Behandlung psychischer Störungen eingesetzt werden, kamen in den 1950er Jahren auf. Es waren fünf Medikamente, die die Behandlungsmethoden für immer verändert haben. Dank dieseт Entwicklungen ist die Psychiatrie heute in der Lage, psychische Störungen zu behandeln, die früher als unheilbar galten:
1. Lithiumcarbonat — ein „Stimmungsaufheller“. Dieses Medikament wird auch heute noch zur Behandlung von manisch-depressiven Psychosen, rezidivierenden Formen der Schizophrenie, Depressionen und affektiven Störungen bei Patienten mit chronischem Alkoholismus eingesetzt.
2. Chlorpromazin ist das „erste Neuroleptikum“. Erst 1952 entdeckten Wissenschaftler zufällig die „antipsychotische“ Wirkung dieses Antihistaminikums. Derzeit umfasst die Klasse der Neuroleptika etwa fünfzig Wirkstoffe. Chlorpromazin ist nach wie vor eines der wirksamsten Antipsychotika, insbesondere bei schwerkranken Patienten. Wie Lithiumcarbonat steht es auf der Liste der unentbehrlichen Arzneimittel der Weltgesundheitsorganisation.
3. Imipramin: Die dritte Entdeckung in der Psychopharmakologie war Imipramin, das erste trizyklische Antidepressivum. Dieses Medikament kam 1958 auf den Markt, weil die Pharmaunternehmen auf der Suche nach neuen Medikamenten waren, die mit Chlorpromazin konkurrieren konnten. Viele Jahre lang galt Imipramin unter Fachleuten als das Standardmedikament zur Behandlung von Depressionen und wird immer noch zur Behandlung atypischer und refraktärer Depressionen eingesetzt.
4. Valium ist eines der ersten Psychopharmaka zur Behandlung von Angstzuständen und Schlaflosigkeit. Benzodiazepine wurden in den 1960er Jahren als Medikamente zur Behandlung von Angstzuständen populär. Der Grund dafür war, dass die Nebenwirkungen nicht so schwerwiegend waren wie die von Barbituraten, der vorherigen Generation von Beruhigungsmitteln. Allerdings haben sie auch ein hohes Suchtpotenzial. Je nach Medikament und Dosierung haben Benzodiazepine sedierende, anxiolytische (angstlösende) und hypnotische Eigenschaften.
5. „Prozac“ — In den letzten 50 Jahren ist vielleicht kein Psychopharmakon so bekannt geworden wie Prozac (Fluoxetin). Es wurde 1970 von dem Pharmakonzern Eli Lilly and Company entwickelt. Seit der Einführung von Prozac haben Wissenschaftler eine Reihe von selektiven Serotonin-Wiederaufnahme-Hemmern (SSRI) entwickelt. Diese Medikamente haben unterschiedliche chemische Strukturen und Nebenwirkungsprofile, ähneln sich aber in ihrem grundlegenden Wirkmechanismus und ihrer Wirksamkeit. Der Hauptgrund für die Beliebtheit dieser Medikamente ist, dass sie ein breites Anwendungsspektrum und relativ wenige Nebenwirkungen haben. Die Entdeckung der SSRI ist eine revolutionäre Errungenschaft für die Psychiatrie. Gegenwärtig sind SSRI die am häufigsten verschriebenen Medikamente zur Behandlung von klinischen Depressionen, Panikstörungen, Angststörungen und Zwangsneurosen.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Das Vermächtnis des “Ї” oder der Mord und das Überleben der ukrainischen Sprache
Parallel zur russischen Invasion in der Ukraine erleben wir heute die unglaubliche Entwicklung der ukrainischen Kultur und ihre Popularisierung in der Welt. Gleiches gilt für die ukrainische Sprache als Hauptmerkmal der ukrainischen Identität. Aber es war nicht...