![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
LiterAktiv у Відні
Був жовтень 2021 року. Українська греко-католицька церква Св. Варвари у Відні — завжди потужний центр організації української діаспори — на реставрації, але в сусідньому з церквою приміщенні починають збиратися діаспоряни й проводити різноманітні заходи: від спільного тлумачення Біблії до клубу шахів та студентських вечірок. Я не вірянка, в шахи не граю, від студентських вечірок уже далека… Мені хотілося знайти щось про літературу або культуру, але серед розкладу заходів я нічого подібного не знайшла. Тож я спитала, і мені сказали, що, крім мене, такими заходами цікавилася ще одна українка, Вікторія Теліга, — може, нам скооперуватися і проводити їх самим?
«LiterAktiv». На цій назві ми з Вікторією Телігою зійшлися після довгих обговорень. Ми мріяли, що LiterAktiv буде осередком активних читачів та авторів літератури. Планували, що збиратимемося щосереди о 19:00. Формати ми передбачали різні: лекції, «вільний мікрофон», вечори творчого письма. Інколи — якщо нам пощастить когось запросити, попри відсутність фінансування, — зустрічі з письменниками. Першим таким письменником Вікторія змогла запросити Мирослава Дочинця, і це був однозначний успіх: аншлаг, розкуплені книжки. Проте після Дочинця багато тижнів поспіль ми вигадували воркшопи або лекції, не маючи, кого запросити. Одного разу, пам’ятаю, заохочували усіх прийти на лекцію про Олену Телігу, таємничо обіцяючи розповісти, чи Вікторія Теліга якось пов’язана зі знаменитою поеткою (одразу спойлер: ні).
Потім Вікторія відійшла від LiterAktiv, бо займатися цим волонтерським проєктом справді важко поруч із роботою та навчанням.
А з початком повномасштабної війни нам усім стало на якийсь час не до LiterAktiv, приміщення біля церкви на кілька місяців перетворилося на волонтерський штаб, куди звозили і гуманітарку, і медикаменти, поки не знайшли кращого місця для складу.
А тоді у квітні 2022, коли простір знову звільнився, здавалося, що література не на часі, що слово — ніщо порівняно зі зброєю. Проте все ж таки я вирішила провести захід у форматі «вільного мікрофона»: кожен може прийти та зачитати свій або чужий вірш, який його/її підтримує. Неочікувано прийшло багато людей, яких я не бачила в нас доти. І вони читали по короткому віршу, а потім поринали в довгі й плутані розповіді про те, звідки вони, як вони, чому зачитаний вірш їм допомагає. Спочатку, виконуючи обов’язки модераторки, я намагалася стежити за часом та переривати, а потім зрозуміла, що, можливо, це вперше люди наважуються говорити про біль за допомогою літератури й треба їх просто активно слухати. Так я знову повірила в ідею LiterAktiv.
Згодом знайшлася людина, яка повірила в ідею LiterAktiv разом зі мною. Це Христина Касьянова, яка спочатку була активною слухачкою, а потім стала ще активнішою кураторкою LiterAktiv, завдяки якій проєкт поступово, але впевнено виходить на новий рівень.
Порівняно з жовтнем 2021 року ми значно зросли. Тепер ми маємо власні соцмережі (Facebook, Telegram, Instagram, e-mail-розсилка) та логотип і працюємо над створенням сайту і над офіційною реєстрацією LiterAktiv як окремої української громадської організації. Через повномасштабну війну багато письменниць (переважно саме письменниць, не письменників, зі зрозумілих причин) опинилося за кордоном, й ми змогли запросити їх до себе. На жаль, поки що на безгонорарній основі, але ми працюємо також й над пошуком фінансування. Насправді презентацій за участі авторів та авторок так багато, що ми тепер лише зрідка проводимо лекції або воркшопи — нема коли: черга утворюється на кілька місяців наперед, буває, що в нас заходи вже не тільки один, а й два рази на тиждень. Ми дуже вдячні простору Української бібліотеки парафії Св. Варвари, а також українському GRND Restaurant та українцям із ГО Unlimited Democracy за те, що вони приймають наші заходи у себе. Нам допомагає багато фотографів і фотографок на волонтерських засадах: Анастасія Лаврів, Ірина Карпенко, Валерія Мальцева, Олександра Терефенко та інші. Про нас пишуть в українських медіа. Мріємо, щоб писали іще більше, і також в австрійських.
Якщо вже зовсім розігнатися у мріях, то нам хотілося б зробити ще три речі:
1) видати антологію текстів, які пишуть наші учасники під час вечорів творчого письма;
2) провести власний літературний фестиваль — нашим партнерам та колегам UStream та Hnizdo.Innsbruck уже вдалося знайти додаткові кошти й організувати свої українські культурні фестивалі в Австрії, і ми відчуваємо свою спроможність також;
3) зробити більше двомовних заходів, щоб українська література частіше виходила зі своєї діаспорної «бульбашки» й ставала доступнішою та зрозумілішою для австрійських читачів.
LiterAktiv завжди активно шукає нових авторів та авторок, а також партнерів. Якщо Ви належите до перших або других, пишіть нам: literaktiv@gmail.com
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Портрет заради життя
Використовуючи різноманітні форми мистецтва, такі як малювання, скульптура або колаж, арттерапія відкриває простір для глибшого пізнання себе та зцілення душевних ран. Геройка нашої сьогоднішньої статті – неперевершено сильна жінка, яка змогла не тільки вистояти в...
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс. Ми сміємося. Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового "сталевого коня" для ЗСУ. Цього...
Українська книга в Німеччині
З початком повномасштабного вторгнення росії до України 24 лютого українські активісти в Німеччині стали ще інтенсивніше займатися питанням популяризації української культури та зокрема літератури. Одним із головних просувачів української книги в ФРН є Данило...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!