Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.

von

Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни?

Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо розуміти, для чого він їй потрібен і що вона робитиме після його отримання. Переважна більшість наших пацієнтів — це ветерани та військовослужбовці, яким необхідно знайти нові ролі в житті. Водночас серед наших пацієнтів є багато цивільних людей, які втратили домівки, не можуть повернутися на окуповані території та змушені починати життя заново. Для них також надзвичайно важливо віднайти новий сенс, нову роль і нові можливості для самореалізації. Тому наше завдання в Superhumans полягає не лише в тому, щоб надати якісну медичну допомогу, провести операцію, встановити протез і навчити людину ним користуватися. Ми прагнемо допомогти їй вибудувати подальше життя: зрозуміти, чим вона хоче займатися, як працюватиме, які цілі ставитиме перед собою. Саме від цього значною мірою залежить успішність і справжня цінність реабілітації. Для цього з пацієнтом працює не лише медична команда. Поруч завжди є хірург, психолог, фізичний терапевт, протезист. Водночас до процесу залучені соціальні працівники, кар’єрні консультанти та групи підтримки. Ми допомагаємо людині визначити подальший шлях, спланувати конкретні кроки для його реалізації. Іноді це означає допомогти скласти перше резюме, налагодити контакти з потенційними роботодавцями або отримати грант для започаткування власної справи. Окремий напрям нашої роботи — підтримка родин. Часто близьким також потрібно прийняти нову реальність і нову роль, яку людина набуває після поранення. Тож наша діяльність є надзвичайно комплексною. Сьогодні медичний центр Superhumans значно розширив свою місію й надає не лише медичну допомогу, а й широкий спектр соціальних послуг, що допомагають пацієнтам повноцінно реінтегруватися в суспільство та повернутися до активного життя після поранення.

У вас уже є значний досвід роботи в центрі. Як ви бачите інклюзію на практиці? Теорія — це одне, але сьогодні в Україні ми стикаємося з новими реаліями й маємо бути готовими до них уже зараз. Якою, на вашу думку, має бути якісна інклюзія, заснована на повазі до людей, які потребують особливої уваги та підтримки?

— Інклюзія — це дуже широке поняття. Насамперед це фізичний простір і безбар’єрність. Ідеться про те, щоб міста, установи, транспорт, соціальні та громадські сервіси були продумані таким чином, аби люди, які отримали поранення чи набули інвалідності, могли вільно ними користуватися без додаткових перешкод. Проте інклюзія — це не лише про архітектуру чи інфраструктуру. Це також про прийняття людей у суспільстві: на роботі, у навчанні, у повсякденному спілкуванні, у будь-яких людських взаєминах. І це, мабуть, навіть складніше завдання. Сьогодні Україна вчиться жити в новій реальності. Ми маємо враховувати потреби людей з порушеннями слуху, зору, мобільності. Серед них — військові, цивільні, діти, які отримали інвалідність унаслідок війни. Тому наше спільне завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним природно, з повагою та без упереджень.

Дуже важливо, щоб людина не почувалася визначеною лише своєю інвалідністю. За кожною історією стоїть особистість, власний життєвий досвід, прагнення та можливості. Саме тому інклюзія починається з культури спілкування, з уміння бачити в людині насамперед людину. Звичайно, хотілося б, щоб цей процес відбувався легко й органічно. Але це велика спільна робота, яка потребує часу. Сьогодні її виконують держава, громадські організації, бізнес, медичні установи та самі люди, які пройшли через поранення і відкрито говорять про свої потреби та бачення майбутньої України. Я вірю, що поступово ми прийдемо до суспільства, де інклюзія буде не окремою політикою чи програмою, а природною частиною нашого повсякденного життя. Проте для цього потрібно багато зусиль і спільної відповідальності. Це справді комплексний процес, який ми зараз проходимо всі разом.



Серед усіх історій, з якими ви стикаєтеся в центрі, чи є такі, що особливо вас зачепили?

Таких історій дуже багато, і кожна з них по-своєму особлива. Наприклад, сьогодні ми виписали двох братів — Артема та Анатолія, які отримали важкі поранення в Херсоні. У момент обстрілу мама везла їх на заняття з шахів. Вона була вагітна третьою дитиною. Один із хлопців втратив стопу, молодший — ногу, а друга його нога зазнала серйозних ушкоджень. Під час їхньої реабілітації народилася третя дитина в родині. Сьогодні ми виписуємо їх додому, і вони вже стоять на власних ногах. На жаль, родина не може повернутися до Херсона, тому змушена розпочинати життя з нуля в іншому місті. Але вони самі називають свою історію історією успіху. Вони вижили, отримали якісну медичну допомогу, пройшли складний шлях відновлення й сьогодні мають можливість будувати майбутнє. Для нас це дуже важливий результат. Мене також надихає історія Дениса. Після важкого поранення він переніс високу ампутацію обох ніг та руки. Коли він проходив лікування за кордоном, йому сказали, що він ніколи не зможе ходити. Сьогодні Денис є частиною команди Superhumans, тестує протези, веде самостійне життя і навіть пересувається без тростини. Його приклад настільки вразив лікарів, які колись сумнівалися в його можливостях, що вони згодом вибачилися перед ним за свої прогнози. Ще одна історія пов’язана з нашим пацієнтом, який має подвійну високу ампутацію. До поранення він не займався плаванням, але під час реабілітації поставив собі нову мету — не порівнювати своє життя «до» і «після», а досягти того, чого раніше ніколи не робив. За кілька тижнів він планує перепливти одне з озер в Італії у відкритій воді. Увесь час реабілітації він наполегливо тренувався заради цієї мети. Саме такі історії показують, наскільки сильними можуть бути люди. Вони надихають не лише нас, а й інших пацієнтів. І найцінніше те, що подібні приклади ми бачимо практично щотижня. Кожна виписка з центру — це ще одна історія подолання, сили духу та повернення до життя.

Принц Гаррі вже став справжнім другом вашого центру. Якими були його перші враження від Superhumans під час першого візиту до України?

Його перший візит був справді особливим. Принц Гаррі дуже хотів особисто побачити центр, адже це один із небагатьох реабілітаційних центрів такого масштабу, створених і діючих у країні, яка живе в умовах повномасштабної війни. Він розповідав, що за роки своєї діяльності відвідав чимало реабілітаційних центрів у різних країнах світу, однак ніколи раніше не бачив закладу, який був би побудований і функціонував у таких складних умовах. Його вразив не лише сам центр, рівень медичної допомоги та організація роботи, а й люди, яких він тут зустрів. Найбільше враження на нього справили наші пацієнти — їхня стійкість, оптимізм і прагнення повернутися до повноцінного життя. Він відзначав, наскільки сильними духом є українці, як вони долають надзвичайно складні випробування і при цьому не втрачають віри в майбутнє. Саме тому після першого візиту принц Гаррі повертався до України ще неодноразово. Ми підтримуємо теплі стосунки, і я переконана, що це не остання його поїздка. Для нього українці стали прикладом мужності та незламності, а діяльність центру Superhumans — прикладом того, як навіть під час війни можна створювати інституції світового рівня. Для нас надзвичайно цінні його увага та підтримка. Важливо, що він не лише відвідав центр, а й продовжує цікавитися його діяльністю та залишається небайдужим до України й людей, які постраждали від війни.

Як ви бачите Україну після війни в контексті інклюзії та доступності? Чи зможемо ми не лише подолати наслідки війни, а й стати прикладом для інших країн у цій сфері?

Я переконана, що зможемо. Більше того, певною мірою ми вже стаємо таким прикладом. Україна сьогодні проходить через надзвичайно складний досвід, але водночас напрацьовує унікальні рішення у сфері реабілітації, психологічної підтримки, протезування та соціальної адаптації людей, які постраждали від війни. Звичайно, зміни не відбуваються миттєво. Як суспільство, ми проходимо складний шлях переосмислення, навчаємося по-новому бачити потреби людей і враховувати їх у розвитку міст, громад, освітніх та соціальних інституцій. Це процес, який потребує часу, ресурсів і спільних зусиль. Проте я вірю, що саме люди, які пройшли через поранення, реабілітацію та повернення до активного життя, стануть рушіями цих змін. Наші пацієнти вже сьогодні демонструють лідерство, силу характеру та готовність брати відповідальність за майбутнє країни. Багато з них повертаються до професійної діяльності, започатковують власні проєкти, займаються громадською роботою та стають голосом змін у своїх громадах. Саме тому ми прагнемо надавати не лише медичну допомогу. Соціальний супровід, психологічна підтримка, кар’єрне консультування, допомога в пошуку нових можливостей для самореалізації — усе це покликане допомогти людині не просто відновитися, а стати активним учасником суспільних перетворень.

Ви часто спілкуєтеся зі своїми пацієнтами. Напевно, не раз бачили в їхніх очах відчай, коли людині здається, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Як вашій команді вдається повернути людям віру в майбутнє та бажання жити далі?

Найперше, ми чесно говоримо з людьми: так, як раніше, вже не буде. Це факт, який важливо прийняти. Але водночас ми говоримо й інше: життя не закінчилося. Воно буде іншим, і дуже часто воно може бути не менш змістовним, успішним і щасливим, ніж було до травми. Людина проходить через надзвичайно складний досвід, і попереду на неї чекає серйозна трансформація. Ми часто говоримо про посттравматичне зростання — про здатність не лише відновитися після травми, а й відкрити в собі нові можливості та сенси. Це неможливо зробити самотужки. Саме тому з пацієнтом працює ціла мультидисциплінарна команда: психологи, фізичні терапевти, протезисти, соціальні працівники та інші фахівці. Дуже важливу роль відіграє й підтримка родини та близького оточення. Але є ще один надзвичайно важливий чинник — це сила прикладу інших пацієнтів. У нашому центрі люди проходять реабілітацію одночасно, перебуваючи на різних її етапах. Людина, яка щойно приїхала до нас після травми, може побачити когось із таким самим пораненням, але вже через кілька місяців відновлення: того, хто робить перші самостійні кроки, займається спортом, повертається до роботи або до активного життя. І тоді виникає дуже важлива думка: якщо він зміг, то і я зможу. Саме ця групова динаміка часто стає потужним джерелом мотивації. Пацієнти підтримують одне одного, надихають власними досягненнями й разом проходять шлях відновлення. Успіх одного стає надією для іншого. Тому я б сказала, що наша робота тримається на двох ключових речах. Перша — це професійна підтримка команди. Друга — це спільнота людей, які вже довели власним прикладом, що після найважчих випробувань можна повернутися до активного та повноцінного життя. Коли людина бачить десятки таких історій навколо себе, вона починає вірити, що й у неї все вийде. І дуже часто саме з цієї віри починається справжнє відновлення. 

Я дуже сподіваюся, що після перемоги Україна стане країною, де доступність і безбар’єрність будуть не винятком, а нормою. Країною, у якій кожна людина матиме можливість реалізувати себе незалежно від життєвих обставин. І переконана, що досвід, який ми здобуваємо сьогодні, згодом стане важливим прикладом для багатьох інших держав.



Слідкуйте за нами: