Вікторія Вітренко: інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес

Вікторіє, ти працюєш на перетині мистецтва та суспільної діяльності, поєднуючи у своїй роботі теми участі, гендеру, міграції, мистецтва й тіла. Що для тебе особисто означає інклюзія?

Ми заснували IINTERAKT у 2017 році. Тоді нас було двоє музиканток, і ми відчували, що між мистецтвом та іншими сферами існує надто мало взаємодії. Нас цікавило, як можна обговорювати суспільно й політично важливі теми мовою мистецтва. Саме тому від самого початку ми будували нашу діяльність як міждисциплінарну.

З часом ці соціально-політичні питання цілком природно привели нас до теми участі. Для мене інклюзія є одним із аспектів участі. Це не окрема тема, яку можна просто «додати» до проєкту. Якщо серйозно замислюватися над суспільною участю, неминуче постає питання: як зробити так, щоб якомога більше людей могли брати участь у житті суспільства на рівних правах? І саме тут починається найцікавіше. Адже чи можливо це взагалі?

Протягом багатьох років ми навчалися, брали участь у семінарах і співпрацювали з такими інституціями, як Центр культурної участі Баден-Вюртембергу. Завдяки цьому ми зрозуміли, що повна участь для всіх є радше утопією. Не тому, що бракує бажання, а тому, що люди мають дуже різні потреби.

Те, що працює для людини з порушенням зору, не обов’язково буде корисним для людини з когнітивними особливостями. Те, що є доступним завдяки перекладу жестовою мовою, може не відповідати потребам людей із синдромом дефіциту уваги та гіперактивності (PДУГ). Кожна форма участі має свої вимоги й часто потребує власних підходів та структур.

Саме тому для мене інклюзія — це не мета, яку можна одного дня досягти й поставити галочку. Це безперервний процес, у якому необхідно знову й знову ставити собі запитання: кого ми вже охоплюємо, кого ще ні, і які бар’єри досі залишаються.

Які суспільні групи, на твою думку, досі залишаються недостатньо помітними? Чого ще бракує у сфері культури?

Кілька років тому я, мабуть, відповіла б: молодь. Сьогодні ситуація вже інша. З’явилося багато програм і механізмів підтримки, які цілеспрямовано працюють із молоддю та допомагають їй реалізовувати власні культурні проєкти.

Натомість темою, яка, на мою думку, лише поступово починає привертати належну увагу, є старіння. Я дедалі частіше бачу мистецькі проєкти, присвячені темі віку, у яких літні люди виступають не лише як глядачі, а й як активні учасники творчого процесу.

Особисто я поки що недостатньо працювала з темою дітей та їхньої культурної участі. Можливо, останнім часом це дедалі більше хвилює мене і через власний сімейний досвід. У цій сфері я бачу багато відкритих запитань. Як створювати культурні пропозиції, які справді відповідають потребам дітей? Як організувати простір для їхньої участі так, щоб не вимагати від них надто багато, але й не недооцінювати їхніх можливостей?

Особливо цікавою мені здається ця тема в контексті сучасного мистецтва. Що означає культурна участь для дітей? Які форми мистецтва є для них доступними? І скільки експерименту ми можемо їм довірити? Саме ці питання зараз особливо мене цікавлять.

Ти працюєш як у Німеччині, так і в Україні. Які відмінності ти спостерігаєш у підходах до інклюзії та участі? Чи є сфери, у яких сьогодні Німеччина, можливо, навіть могла б повчитися в України?

Передусім хочу сказати, що дуже складно говорити про це в позитивному ключі, адже тлом для всіх цих змін є війна. Це страшний контекст. Проте водночас я бачу глибоку суспільну трансформацію, яка відбувається дуже природно.

Через війну питання інклюзії та участі в Україні набуло зовсім іншої, набагато гострішої актуальності. Сьогодні є багато ветеранів і постраждалих від війни, багато молодих людей, які втратили кінцівки або живуть із наслідками тяжких поранень. Як суспільство ми повинні поставити собі запитання: як зробити так, щоб ці люди знову стали природною й невід’ємною частиною нашого спільного життя?

Саме тут надзвичайно важливу роль відіграють мистецтво й культура. Вони створюють простір для зустрічей, взаємодії та взаєморозуміння. Вони роблять видимими тих людей, чий досвід інакше міг би залишитися непоміченим. Мистецтво не може замінити політичних рішень, але воно здатне показати, де існують прогалини і які зміни є необхідними.

Саме в цьому сенсі я справді вважаю, що сьогодні Німеччина також може дещо перейняти від України. У нас інклюзія більше не є абстрактною концепцією чи теоретичною дискусією. Вона стала частиною нашої повсякденної реальності.

Йдеться не про «когось іншого» чи «чужих людей». Це наші друзі, члени наших родин, сусіди та колеги, які живуть із наслідками війни. Вони є невід’ємною частиною нашого суспільства, а отже ми всі несемо спільну відповідальність за створення таких умов і структур, які забезпечать їм повноцінну участь у суспільному житті.