![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Von Menschen für Menschen: Medizinische Versorgung für die Kriegsopfer
Stanislav Onyschuk, Unternehmer und Leiter der Klinik für Plastische Chirurgie und Kosmetologie gründete direkt zu Beginn des offenen Angriffskriegs Russlands auf die Ukraine das erste ehrenamtliche Krankenhaus für chirurgische Eingriffe. Hier behandeln und operieren die Ärzte kostenlos die Menschen in der Ukraine, die vom Krieg betroffen sind. Stanislav erzählte Gel[:b]lau, wie es dazu kam und wie er die Zukunft der Klinik sieht.
Vor dem Krieg
2014 wurde eine Klinik gegründet, die zu Beginn sehr winzig war — nur ein Büro, in dem ein Kosmetologe / Dermatologe seine Sprechstunde gab. Einige Jahre später wurden daraus bereits drei Zimmer. Nur wenige Monate vor dem Angriff haben wir eine Förderung für KMU bekommen und so hatte ich die Möglichkeit, den Experten des SES-Förderprogramms, zu Rate zu ziehen, der für einen Monat nach Iwano-Frankiwsk kam. Als Ergebnis unserer intensiven Zusammenarbeit kam eine Strategie für die Klinik für plastische Chirurgie heraus, welche europäische Qualität und ukrainische Preise in ihrem USP vereinte.
Ende November 2021 wurde die Eröffnung in einer Ortschaft in der Nähe von Iwano-Frankiwsk gefeiert. Die Klinik hat alle deutschen Standards erfüllt — Aufbau der Chirurgie-Station, Struktur der Patientenzimmer, Ausstattung etc. Schließlich konzentrierte man sich von Anfang an auf den europäischen Markt.
Wichtige Entscheidungen
Am 24. Februar wachte die ganze Ukraine im Rauch auf. In Iwano-Frankiwsk wurde der Flughafen bombardiert und der schwarze Rauch war wahrscheinlich aus jeder Ecke der Stadt zu sehen. Ich hatte gemischte Gefühle: Einerseits war ich die letzten Tage und Wochen durchaus im Bilde, was passieren könnte, andererseits war es kaum zu glauben, dass es tatsächlich passiert. Der Gedanke, dass der Krieg nun da — in der Ukraine — stattfindet, wollte sich in meinem Kopf nicht legen. Ein wei- terer Gedanke zwang mich darüber nachzudenken, wie ich meine Fami- lie schützen kann, sie an einen sicheren Ort bringen. Ich erinnere mich, wie ich meinen Mitarbeitenden sagte, nicht zur Arbeit zu kommen, und bin selbst in die leere Klinik, um wichtige Dokumente abzuholen. Und da habe ich gedacht: Die Klinik hat zwar eine kosmetische Ausrichtung, aber wir haben eine chirurgische Basis, auch eine Ambulanz — so können wir den Menschen helfen, die vom Krieg getroffen sind. Die Idee der Umprofilierung der Klinik hat mich beflügelt. Wenn ich mich später, nach dem Sieg, daran erinnern werde, will ich glauben, dass ich so meinen Beitrag geleistet habe. Damals habe ich nicht darüber nachgedacht, ob es schwierig sein würde, ob ich genug Ärzte und Krankenschwester als Freiwillige gewinnen kann, ob es genug Finanzierung und Instrumente gibt. Die Entscheidung kam augenblicklich und ich habe sie nie bereut.
„Menschliches“ Projekt
Das Erste, was ich getan habe, war einen Beitrag in Social Media zu veröffentlichen, dass eine Initiative „1. ehrenamtliches Krankenhaus für chirurgische Eingriffe“ gegründet wird und dass wir händeringend nach folgenden Berufen suchen: Chirurgen, Anästhesisten, Krankenschwestern, Koordinatoren, Fahrern etc. Ein professionelles Team zusammenzustellen war wahrscheinlich meine wichtigste und schwierigste Aufgabe und ich war sehr besorgt, ob es mir gelingen würde.Das Elan mit dem alle Beteiligten an die Umsetzung rangegangen sind, zeigte mir nur, wie wichtig das Projekt für diese Zeit war.
Heute arbeiten sowohl Einheimische als auch Binnenflüchtlinge im Krankenhaus. Es war ein unglaubliches Gefühl, als mich Leute in den ersten Tagen anriefen und Interesse an der Mitarbeit bekundeten. Ich fragte sofort, ob sie wussten, dass es sich um ein Ehrenamt handelt und wir keine Finanzierung haben.
Aber sie antworteten, dass es einen Krieg in der Ukraine gibt und sie ihre Zeit, Fähigkeiten und Erfahrung opfern wollen, weil es ihre bürgerliche Position ist. Dieses Projekt war von Anfang an sehr menschlich — hier arbeiten die Menschen für die Menschen. Wir versuchen, jeden Fall individuell, je nach Situation anzugehen. Wir hören den Kriegsopfern zu und versuchen zu helfen, so gut wir können.
Organisierter Prozess
Seit der Gründung wurden unsere Dienstleistungen von etwa 400 Personen in Anspruch genommen, davon von 40, die spezialisierte chirurgische, orthopädische und traumatische Versorgung benötigten, wie z. B. durch die Minen- und Schusswunden.
Der Rest der Fälle — Behandlung von Wunden, psychische Traumata, Verschlimmerung chronischer Erkrankungen durch den Stress. Wenn wir nicht selbst helfen können, verweisen wir auf Spezialisten, da wir Vereinbarungen mit anderen Kliniken haben, die sich bereit erklärt haben, ebenfalls kostenlos zu behandeln. Außerdem konnten wir NGOs engagieren, die uns mit Medikamenten beliefern.
Patienten finden uns durch ehrenamtliche Helfer am Bahnhof in Iwano-Frankiwsk oder über soziale Netzwerke.
Dieses Projekt ist einfach unglaublich. Ich bin jeden Tag aufs Neue inspiriert und spüre, wie sehr wir gebraucht werden. Ich sehe die dankbaren Augen der Menschen, denen wir helfen, und ich sehe, wie unsere Freiwilligen dafür „brennen“, was sie tun. Jeden Tag habe ich neue Gründe, stolz zu sein. Ich erinnere mich z. B., dass wir am Anfang einen lebenswichtigen Satz chirurgischer Instrumente brauchten, der 1.500 Dollar kostete, aber wir hatten kein Budget. Ich habe den Verkäufer angerufen, die Situation geschildert und er hat mir gesagt, dass er das Set kostenlos zusenden würde. „Ein Danke wird reichen“, sagte er. Es war unglaublich, niemand hatte das erwartet oder nur darauf gehofft.
„Ärzte ohne Grenzen“ haben uns ebenfalls kürzlich kontaktiert.
Sie halfen uns mit Sprit und stellten Medikamente zur Verfügung, die selbst in der friedlichen Zeit schwer zu beschaffen sind, darunter Hormonpräparate oder Anästhetika. Die Organisation half uns auch bei der Anmietung der Räumlichkeiten, da wir irgendwann in der Klinik „überfüllt“ wurden.
Jetzt organisieren wir mit ihnen auswärtige Aktionen – freiwillige Ärzte gehen in verschiedene Städte oder besuchen Notunterkünfte und versorgen vor Ort die vom Krieg betroffenen Menschen medizinisch. Einige ausländische Ärzte kamen über „Ärzte ohne Grenzen“ zu uns. Wir haben Erfahrung in der Zusammenarbeit mit Ärzten aus der Tschechischen Republik, Norwegen, Japan und Frankreich. Ich fragte einmal: „Wie oft planen sie [die Ärzte], zu uns zu kommen?“ Darauf kam die Antwort: „Bis der Bedarf an ihrer Arbeit verschwindet”
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Zerschlagene Mythen
Ein „zutiefst gespaltenes Land“, „zerrissen zwischen ‚Ost‘ und ‚West‘“ oder zwischen „russischsprachig versus ukrainischsprachig“, eine „künstliche Nation“ das sind nur einige der Stereotype und kolonialen Mythen über die Ukraine, die besonders bis zum Februar 2022...
Hinter den Kulissen des Erfolgs: Wie man in Deutschland ein Unternehmen von Grund auf aufbaut und ein neues Leben beginnt.
Ein strahlender, sonniger Nachmittag in einem Stuttgarter Café. Mir gegenüber sitzt ein junger Mann mit einem offenen Lächeln und einem unverkennbaren kreativen Flair. Er fügt sich so harmonisch ein, als hätte er sein ganzes Leben in der Kunstszene Stuttgarts...
Porträt fürs Leben
Durch verschiedene Kunstformen wie Zeichnen, Skulptur oder Collage eröffnet die Kunsttherapie einen Raum zur tieferen Selbstfindung und zur Heilung emotionaler Wunden. Die Heldin des heutigen Artikels ist eine sehr starke Frau, die nicht nur den Kampf gegen eine...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!