![Gel[:b]lau](https://new.gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Право на мрію
Крім тієї мрії, що в усіх? – перепитує Алекс.
Ми сміємося.
Ніч вже вимела з вітальні останні крихти вечірнього світла, і кімната непомітно занурилася в напівтемряву. Я сиджу навпроти свого давнього друга, який жене в Україну чергового “сталевого коня” для ЗСУ. Цього разу його маршрут проходить через Франкфурт, чому я страшенно радий.
– Круїз, – каже Алекс.
– Круїз? – я здивований. – Тобто великий плавучий “олл-інклюзив”, набитий пенсіонерами, без жодного шансу накивати звідти п’ятами?
– В цьому весь сенс! – він спостерігає за моїм виразом тотального нерозуміння і пояснює: – Три, або краще чотири тижні. Десь на Карибах. Без зв’язку, без інтернету, у повному спокої. Але ця мрія не про круїз. Вона про свободу, коли я зможу дозволити собі не думати про роботу, бо мій бізнес буде працювати без мене. Це означає, що я все зробив правильно.
Я киваю головою. Файна мрія. Непроста, але досяжна. Саме такі мрії дають нам мотивацію вставати зранку і щось робити. Трохи заздрю. У мене такої немає. Поки що.
І тут мене пронизує холодок. Протяг? Чи, може, це зсередини? А про що я мрію взагалі? Не пам’ятаю. В дитинстві точно мріяв: яскраво, про смішні маленькі речі. Тоді, звісно, вони здавалися ого-го! Про щось мріяв в студентські роки – не пам’ятаю про що, але точно про глобальне. Навіть сидячи з усім світом на карантині кілька років тому, було кілька приземлених мрій. А з початку 2022 року мрії якось відійшли на другий план, поступившись місцем нескінченному циклу “необхідно-роби”.
А чи маю я взагалі право мріяти в ці часи? Моя батьківщина бореться за своє існування. Мій народ бореться за місце на цій планеті. Хтось втрачає все в одну мить. А я знаходжусь тут, за дві тисячі кілометрів від цього герцю, в комфорті та безпеці. Чи маю я право розтринькувати себе на мрії? Від раптового відчуття “синдрому того, хто вижив”, стає трохи ніяково. А хто тоді наразі має право мріяти? Якщо є такі, то про що мріяти прийнятно (мабуть, плекати “ту мрію, що й в усіх” – це всім доступно, це етично, пояснень не потребує). Але як бути з іншими мріями – які для себе, як в дитинстві?
Хлопці та дівчата на передовій – вони свідомо ризикують своїм життям, стаючи цеглинкою в стіні, що відмежовує від пекла решту світу. Без сумніву своє право на мрію вони точно заробили. А як бути з тими, хто на відстані від фронту? Наприклад, військові логісти чи механіки авіації. Можливо, їм теж дозволено мріяти? А як що до тих, хто вже демобілізувався? Чи зберігається за ними це право?
Мабуть, ще волонтери. “Мурашки”, які тягнуть на фронт вантаж набагато більше власної маси. Залазять в борги, “бо треба ж купити, підопічні просили, а збори буксують”. Днями, а подекуди тижнями, не бачать сім’ю. Балансують на межі звільнення, тому що більше відсутні на роботі, ніж працюють. Але волонтер може довезти рівно стільки, на скільки вистачить зборів. А ще ж завжди знайдуться ті, хто підставить плече, несподівано запитає, скільки не вистачає коштів. Ця добра людина, що ніколи не назве себе вголос волонтером, скоріше за все, буде жити ще скромніше, ніж зазвичай, але саме завдяки таким волонтерський рух і продовжує жити на одинадцятому році війни.
Ось тут і виникає питання: мрія – це привілей, який потрібно заслужити, чи вона є лише захисним механізмом нашої свідомості, таким собі “бомбосховищем душі”? Або чимось, що не дозволяє опустити руки? Я, наприклад, не знаю кращого мотиватора продовжувати жити, ніж йти до мрії. Будь-що інше – сила волі, звички, необхідність, почуття обов’язку – теж працюють, але нетривалий час. Їхня сила здатна нас пронести крізь важкі негаразди, але не може рухати вперед постійно. І тоді нам потрібна мрія. Не як право, не як привілей, а як інструмент виживання. Кожної окремої людини. Народу. Країни. Ця рушійна сила нам необхідна як зброя. Не використати зброю для захисту себе, своєї родини, своєї країни – це дурість і зрада. Тоді, виходить, що мріяти – наш обов’язок.
Про будь-що: маленьке, дріб’язкове і суто для себе, чи космічного масштабу, для всього людства – неважливо. Ця мрія має тягти вас за собою в майбутнє, надавати вам сили.
У далекому 2020 році ми подорожували Україною і заїхали в Кам’янець-Подільський. Липень, спека, кафе неподалік ратуші. На терасі кафе стоїть пеньок із написом “Пень бажань” і молоток. Поруч інструкція: “Загадайте бажання і забийте цвях у пень. Бо мрія без дії нічого не варта.”
Мрійте. Дійте. Це наш обов’язок.
Схожі статті
LiterAktiv у Відні
Був жовтень 2021 року. Українська греко-католицька церква Св. Варвари на Потсґассе 8А у Відні — завжди потужний центр організації української діаспори — на реставрації, але в сусідньому з церквою приміщенні починають збиратися діаспоряни й проводити різноманітні...
Прикрашати собою світ
Розмова з Анною Момот – українкою, власницею студії краси у Франкфурті-на-Майні. На другий місяць повномасштабного вторгнення, пізно ввечері я відчула, що терміново потребую турботи про себе. Хотілося опинитися в такому місці, де наберусь сил, щоб жити й волонтерити,...
Чорний день настав
Чорний день настав Останні пів року я працюю як сімейна лікарка у місті Дрезден. Серед моїх пацієнтів багато українців. Сьогодні, наприклад, прийшла молода жінка. Скажімо, Пані К. Скарг нема, просто записатися прийшла, почекала 5 годин у черзі, просто щоб знати,...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!