Серкан Ерен

— Серкане, як ти вирішив заснувати STELP?

— Я потрапив у серйозну, майже смертельну, автомобільну аварію — на хвилину в мене навіть зупинилось серце. Тоді я почав думати по-іншому, і це була перша зміна в моїй свідомості. Друга сталась через кілька років: я запитав себе, в чому моя цінність для суспільства. Жваво дискутуючи з хлопцями, які, на мою думку, мислили неправильно, я зрозумів, що моя цінність для суспільства залишається такою ж нульовою, не дивлячись на моє, як я вважав, правильне мислення. Тож я спонтанно вирішив орендувати фургон та поїхати з приятелем по Балканах, щоб надати будь-яку допомогу дітям, у яких нічого не було. Ця акція викликала резонанс у ЗМІ, що призвело до великої кількості пропозицій, таких як: „У нас є 100 ковдр від IKEA“, „В мене є 200 € — вам потрібно?“. І ми подумали: добре, ми візьмемо все, що дають, і поїдемо у другий тур — на грецькі острови, до яких прибули біженці. На той час я ще був вчителем. Щоразу, як тільки у мене розпочинались шкільні канікули, я рушав у подорож. Таким чином, благодійність набирала обертів, а потім і з’явився STELP.

Зараз ми активно працюємо в 12 країнах на 4 континентах, підтримуючи, наприклад, дітей, які інакше б голодували, або забираємо з вулиць дівчат, яких продали б у борделі. Ну і зараз ми працюємо в Україні.

— Чи можеш ти розповісти більше про вашу місію в Україні?

— Ще не минуло й доби після початку повномасштабної війни, а ми вже були на польсько-українському кордоні з першими двома вантажівками, наповненими гуманітарною допомогою. Картина, яку ми побачили на кордоні, навіки закарбувалась в моїй пам’яті. Тисячі жінок вишикувалися в чергу, щоб залишити країну з немовлятами на руках, міцно тримаючи за руки старших дітей. З речей — пара сумок. За кількасот метрів я побачив татів, які прощалися зі своїми сім’ями — можливо навіть назавжди, тому що вони не знали, коли знову їх побачать та чи побачать взагалі. І коли я подумав, що бачив все і гірше бути не може, ми дістались сходу України. Я ніколи не бачив такої жорстокості до цивільного населення за 6 років своєї роботи: відірвані кінцівки, діти, щойно вбиті бомбою, вантажівки повні трупів… Я був у Бейруті в ніч вибуху — це була найгірша ніч у моєму житті. Але найгірша місія, на якій я був, була дійсно в Україні.

— Що ти хотів би сказати людям у Німеччині?

В Україні є багато героїв, які захищають свою країну. У Білорусі є теж герої, які підривають залізничні колії, тому що вони не підтримують цю війну. Але я не можу терпіти того факту, що суспільство розрізняє лише між героями та боягузами, а посередині нічого немає. Існує багато людей, які не є героями, але й не є боягузами. І коли мати з трьома дітьми каже мені, що не хоче тікати, бо вона та її діти роками будуть вважатися зрадниками Батьківщини, я цього не схвалюю. Люди, які хочуть покинути зону бойових дій, тому що вони хворі чи поранені, або просто тому, що не витримують війни — повинні мати можливість тікати без упереджень з боку суспільства.