![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Серкан Ерен
24.02.22 о 5-й ранку його телефон почав безперестанно волати. Щосекунди надходили сотні повідомлень та електронних листів. Не було сумніву, що сталося щось справді погане… З того ранку Серкан Ерен та його благодійна організація STELP доставили в Україну понад 1000 тонн гуманітарної допомоги та евакуювали з зон бойових дій понад 1000 осіб.
— Серкане, як ти вирішив заснувати STELP?
— Я потрапив у серйозну, майже смертельну, автомобільну аварію — на хвилину в мене навіть зупинилось серце. Тоді я почав думати по-іншому, і це була перша зміна в моїй свідомості. Друга сталась через кілька років: я запитав себе, в чому моя цінність для суспільства. Жваво дискутуючи з хлопцями, які, на мою думку, мислили неправильно, я зрозумів, що моя цінність для суспільства залишається такою ж нульовою, не дивлячись на моє, як я вважав, правильне мислення. Тож я спонтанно вирішив орендувати фургон та поїхати з приятелем по Балканах, щоб надати будь-яку допомогу дітям, у яких нічого не було. Ця акція викликала резонанс у ЗМІ, що призвело до великої кількості пропозицій, таких як: „У нас є 100 ковдр від IKEA“, „В мене є 200 € — вам потрібно?“. І ми подумали: добре, ми візьмемо все, що дають, і поїдемо у другий тур — на грецькі острови, до яких прибули біженці. На той час я ще був вчителем. Щоразу, як тільки у мене розпочинались шкільні канікули, я рушав у подорож. Таким чином, благодійність набирала обертів, а потім і з’явився STELP.
Зараз ми активно працюємо в 12 країнах на 4 континентах, підтримуючи, наприклад, дітей, які інакше б голодували, або забираємо з вулиць дівчат, яких продали б у борделі. Ну і зараз ми працюємо в Україні.
— Чи можеш ти розповісти більше про вашу місію в Україні?
— Ще не минуло й доби після початку повномасштабної війни, а ми вже були на польсько-українському кордоні з першими двома вантажівками, наповненими гуманітарною допомогою. Картина, яку ми побачили на кордоні, навіки закарбувалась в моїй пам’яті. Тисячі жінок вишикувалися в чергу, щоб залишити країну з немовлятами на руках, міцно тримаючи за руки старших дітей. З речей — пара сумок. За кількасот метрів я побачив татів, які прощалися зі своїми сім’ями — можливо навіть назавжди, тому що вони не знали, коли знову їх побачать та чи побачать взагалі. І коли я подумав, що бачив все і гірше бути не може, ми дістались сходу України. Я ніколи не бачив такої жорстокості до цивільного населення за 6 років своєї роботи: відірвані кінцівки, діти, щойно вбиті бомбою, вантажівки повні трупів… Я був у Бейруті в ніч вибуху — це була найгірша ніч у моєму житті. Але найгірша місія, на якій я був, була дійсно в Україні.
— На жаль, наш світ такий, що в багатьох його куточках терміново потрібна допомога. Як виглядає наступний крок? Як вам наразі вдається працювати над декількома проєктами водночас?
Зараз наша увага повністю зосереджена на Україні, що є добре, тому що людям там дійсно погано і вони потребують допомоги. Але, звичайно, інші проєкти не зникли й паралельне керування ними насправді є великою проблемою. Ми розробили план на рік, але раптом почалась війна, яка потребує негайно надвеликих людських ресурсів. Крім того, багато пожертв, які зараз надходять, призначені саме для України. У майбутньому ми стикнемось із проблемою, тому що багато компаній, які постійно допомагають, вже пожертвували Україні свій бюджет на найближчі 2-3 роки і напевно, не матимуть змоги робити будь-які внески наступним часом.
— Чи означає це, що насправді ви не можете планувати „наступний крок“?
—Допомога для України зараз в пріоритеті. Але варто зазначити, що в інших наших проєктах робота вже досить структурована. Натомість до війни в Україні ми не могли підготуватись, тож вона поставила нас перед зовсім іншими викликами. Звідки взяти пожертви на їжу? Як ми можемо евакуювати людей? Як ми вирішуємо логістику? Наразі нам вдалось створити добру структуру в Україні, але ситуація дуже динамічна і потреби постійно змінюються. Одного тижня не вистачає їжі, наступного — росія нападає на нове місто, людям доводиться тікати, таким чином терміново стають потрібними, наприклад, спальні мішки.
— Що ти хотів би сказати людям у Німеччині?
В Україні є багато героїв, які захищають свою країну. У Білорусі є теж герої, які підривають залізничні колії, тому що вони не підтримують цю війну. Але я не можу терпіти того факту, що суспільство розрізняє лише між героями та боягузами, а посередині нічого немає. Існує багато людей, які не є героями, але й не є боягузами. І коли мати з трьома дітьми каже мені, що не хоче тікати, бо вона та її діти роками будуть вважатися зрадниками Батьківщини, я цього не схвалюю. Люди, які хочуть покинути зону бойових дій, тому що вони хворі чи поранені, або просто тому, що не витримують війни — повинні мати можливість тікати без упереджень з боку суспільства.
— Визнаю, що це досить філософське питання, але в чому для тебе сенс життя?
Мене непокоїть ця надмірна несправедливість з самого моменту народження. Це можна порівняти із складанням певного тесту: 80 балів — ти народився в Штутгарті, 10 балів — ти народився в Ємені. Але до тесту можна підготуватись, і результат залежатиме від тебе, а це реалії. Я нічого для цього не зробив, це був чистий збіг обставин, мені просто пощастило народитись у Шварцвальді. На мою думку, єдине, що виправдовує і може хоч трохи підкорегувати цю несправедливість, це те, що ті, кому пощастило в житті більше, мають піклуватись і допомагати тим, кому пощастило менше. Для мене це єдиний сенс, який я бачу, і якщо тобі так пощастило, а ти нічого не робиш, то ти не зрозумів, про що в житті насправді йдеться.
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Зруйновані міфи
«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації,...
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Портрет заради життя
Використовуючи різноманітні форми мистецтва, такі як малювання, скульптура або колаж, арттерапія відкриває простір для глибшого пізнання себе та зцілення душевних ран. Геройка нашої сьогоднішньої статті – неперевершено сильна жінка, яка змогла не тільки вистояти в...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!