Зруйновані міфи

Nov. 11, 2025 | Персоналії

«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація»це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації, суспільстві та політиці до лютого 2022 року. З одного боку російська пропаганда цілеспрямовано намагалася поширювати такі образи України в західних суспільствах, з іншого спадщина спільного німецько-російського колоніалізму за рахунок країн, регіонів та народів Східної Центральної Європи також відігравала важливу роль. Погляд був спрямованим переважно на росію, і особливо це відчувалось в романтизації російської культури, тоді як українську ідентичність часто ставили під сумніви, а Україна взагалі довго залишалася сліпою плямою.

Лише з лютого 2022 року цей образ почав фундаментально змінюватися в широкій громадськості. Але чому ми відкриваємо для себе українську культуру лише зараз, коли українці гинуть за свою країну або змушені її покидати мільйонами, рятуючись від російських бомб і російської армії?

Навіть для мене, історикині Східної Європи, Україна (на відміну від росії) була „сліпою плямою“ в 2004 році, незабаром після початку мого навчання, коли в Україні відбулася Помаранчева революція. Тоді я запитала мого професора, що на його думку станеться з Україною. Він відповів, що країна, ймовірно, розпадеться на східну і західну частини. В ті самі часи, на початку навчання, інша студентка на семінарі зауважила, що Микола Гоголь був українцем і ми неправильно перекладаємо його ім’я. Викладач заперечив: ні, це російський письменник. Багато чого змінилось з того часу, але, на жаль, русоцентризм“ ще далеко не подолано, навіть у науці.

В 2016 році я разом із німецькими студентами відвідала Україну вперше. В Харкові місцевий студент зробив нам екскурсію містом і розповів, як він мріє про вільну й демократичну Україну в Європі. Не вірячи своїм вухам, один зі студентів попросив мене ще раз перекласти, що сказав наш гід. Ми ж були на Сході України, де нібито усі люди симпатизують росії? Я спостерігала, як пазл стереотипів про Україну, складений у свідомості цього студента, почав розсипатись.

Особисто для мене саме українська Революція Гідності 2013-2014 років стала переломним моментом. Я з захопленням спостерігала з Німеччини, як люди, зачасту молодші за мене, боролися за те, що для мене, німкені, є очевидним, безумовним і доступним з самого народження. Саме з цього часу я почала регулярно подорожувати Україною і вчити українську мову. У Львові я практикувала свої мовні знання та спостерігала, як люди переходили на російську, коли бачили, що нею я володію краще. То це була та сама гіпернаціоналістична Західна Україна, яка фанатично відкидала все російське? Під час подорожей до Києва, Одеси та Харкова мене чарувала різноманітність цих міст та вражала сила українського громадянського суспільства. В містах Умань і Вінниця, які до другої світової війни мали сильний єврейський вплив, я відкрила для себе єврейську спадщину в Україні.

Саме так почалось моє власне дослідження України. Під час Революції гідності 2014 року я вперше зрозуміла, наскільки німецьке суспільство просякнуте колоніальним мисленням і скільки цікавого на нас чекає в Україні. Історію німецько-російського колоніалізму за рахунок Східно-Центральної Європи треба до кінця осмислити і закінчити. Нехтування перспективами Східно- Центральної Європи є однією з причин невдач Німеччини у відносинах з Росією протягом останніх десятиліть. Німеччина повинна радикально переосмислити свої відносини з росією і не повинна повертатися до старих мрій про «зближення» і «примирення». Сьогодні найважливіше – підтримати Україну в її боротьбі проти росії – військово, політично та економічно. Україна захищає європейський порядок безпеки, який захищає нас усіх. З Україною тримається уся Європа.

Німеччина повинна радикально переосмислити свої відносини з росією і не повинна повертатися до старих мрій про «зближення» і «примирення». Сьогодні найважливіше – підтримати Україну в її боротьбі проти росії – військово, політично та економічно.

Текст та фото: Франциска Девіс, історикиня у Центрі досліджень сучасної історії імені Лейбніца в Потсдам

Переклад з німецької: Афіна Альбрехт

Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?

Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.

Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.

За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед? 

Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.

Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.

У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.

Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?

Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.

Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.

Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/



Схожі статті

Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.

Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.

Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни? Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо...

mehr lesen
Вікторія Вітренко:  інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес

Вікторія Вітренко: інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес

Вікторіє, ти працюєш на перетині мистецтва та суспільної діяльності, поєднуючи у своїй роботі теми участі, гендеру, міграції, мистецтва й тіла. Що для тебе особисто означає інклюзія? Ми заснували IINTERAKT у 2017 році. Тоді нас було двоє музиканток, і ми відчували, що...

mehr lesen
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову

За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову

Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...

mehr lesen
Слідкуйте за нами: