Дмитро Шульц: Стоматологія не має втрачати людяність

Дмитро, чому ти вирішив відкрити власну практику?

Я ще зі студентських років про це мріяв. Стоматологія ― це для мене не просто ремесло чи медицина, а справжнє підприємництво. Створювати щось своє дуже захоплює.

Кожен лікар-стоматолог має свої особисті уявлення щодо власної практики. Якою ти бачив свою?

Я завжди хотів побудувати свою „Стоматологічну родину“ (досл. з нім. „Dentalfamilie“), буквально як і звучить наша назва. З професійної та технічної точки зору, наші пацієнти й так очікують від нас високого професіоналізму. Але створити довірливу сімейну атмосферу між пацієнтами та персоналом можуть далеко не всі підприємства. А я не очікую нічого іншого від місця, де проводжу половину свого життя.

Що було найбільшим викликом перед відкриттям і як справи сьогодні?

У 2015 році я перейняв невеличку практику у Фойєрбаху (прим.: район Штутгарта). Тоді я безпосередньо інвестував у новітні технології. І все, що було можливо, ми зробили разом з родиною та друзями. Приймальню зібрали з Ikea, самі все пофарбували, шпаклювали. У результаті вийшла маленька привітна практика в старовинному стилі будівлі 1950-х років.

Зараз ми збільшились зі 110 м² до 350 м², і цей переїзд також був непростим. Наші сьогоднішні кабінети знаходяться в новому будинку, і інфраструктуру довелося будувати з нуля. Важливо розуміти, що 95% стоматологів наймають за певну ціну спеціальні фірми, які повністю відповідають за архітектуру, планування, технології, матеріали тощо. Їхні послуги можуть сягати мільйонів. Тож як і на початку, я вирішив сам усім координувати, і це не завжди йшло гладко.

Зараз найбільшою проблемою є брак часу, щоб вчасно усіх записати на прийом. Ми тимчасово навіть припиняли приймати нових пацієнтів. Але вже з середини вересня  до нашої команди приєднається новий стоматолог Андрій Скрипник, який також приїхав з України.

Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.

Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!

Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.

Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.

Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.

Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.

Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.

Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.

Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.

Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!

Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.

 Андрій Любка