Ужгород. Periferia absoluta

Коли під час знайомства я кажу, що живу в Ужгороді, у людей це завжди викликає двояку реакцію. 

Якщо людина з української столиці, з Києва, то ці слова викликають у неї щось середнє між подивом і співчуттям. Мовляв, як можна жити в такій провінції! Але водночас в інтонації такої людини звучить і щось підбадьорливе, ніби вона бачить, що перед нею непоганий і недурний хлопець, тож може доля ще складеться в нього добре – і він зможе переїхати з Ужгорода у більше місто чи навіть до Києва.

Іноземці на словах про Ужгород лише ввічливо кивають головами, ніби кажучи: так, так, ми знаємо, звісно ж, Ужгород! Але розмову про це не продовжують і намагаються швидко змінити тему. Так само роблять люди, коли в товаристві звучить назва якоїсь книжки, яку вони не читали, але кивають головами, ніби добре її знають. Ясна річ, про Ужгород вони ніколи не чули й поняття не мають, де він розташований. 

Але я через це не комплексую, бо живу в Ужгороді з власного вибору. Я тут не народився, це не моє рідне місто, але саме тут я вирішив осісти й прожити решту свого життя, тут я купив своє перше житло, тут народилася моя донька. Мабуть, колись я буду похований у цьому місті. 

Я не вірю людям, які кажуть, що їхнє улюблене місто – Венеція, Париж чи Нью-Йорк, але не живуть там. Це лукавство. Освідчитися в коханні місту можна тільки в один спосіб – жити в ньому. 

Отож, я освідчився в коханні Ужгороду й живу тут. Але чому? Перш ніж використати метафори й сягнути по символічні речі, скажу: бо тут добре і зручно. Ужгород має 120 тисяч населення, це найменший обласний центр України, тут навіть електротранспорту немає. Але водночас це достатньо велике місто, щоб мати всю необхідну інфраструктуру, заклади культури й університет. Тобто з одного боку ти маєш все необхідне, а з іншого – не витрачаєш час на корки та інші проблеми мегаполісу. 

Ужгород невеликий – за дві-три години людина може пройти його пішки з одного кінця в інший. Тож це місто, в якому реально домовитися про зустріч через 15 хвилин. Через компактність і невелику кількість населення тут «усі всіх знають» і ми часто жартуємо, що це велике село. Навіть приказка місцева є: «В Ужгороді люди після обіду не вітаються на вулицях. Просто через те, що всі вже бачилися зранку».

Є в Ужгорода і свій власний особливий час – десь між п’ятою й шостою ранку приблизно на початку травня. Вдень місто буде переповненим людьми, шумом і пилом, зранку – поспіхом  і сонною нервозністю, ввечері ж чимало важливого стане невидимим. Натомість о п’ятій ранку ви будете єдиним господарем Ужгорода, ідеальним ужгородцем. Це той час, коли вулиці порожні, а денне світло лише насичує повітря, коли запах цвітіння дерев і квітів аж б’є в ніздрі, а свідомість легка, чиста й відкрита. Ледачо позіхають собаки за огорожами приватних будинків, запалюються перші світла, а кольори стають щохвилини інтенсивнішими. Магія тиші, старої архітектури й особливої густини повітря, що дала ґрунт закарпатській школі живопису, – усе це до ваших послуг між п’ятою й шостою, між появою денного світла й виходом на роботу перших двірників.

Люблю цю пору, коли зранку вибираюся на риболовлю. Свідомість ще розслаблена й наче неприсутня, тіло неповоротке й скрипуче, зір боїться яскравого світла, а легені навіть не вірять, що можна так глибоко й смачно дихати. Тоді йду порожніми вулицями, розглядаючи свічки дерев, дахи з черепиці й елементи декору будівель. Вулиці широкі, тоді відчуваєш, що колись старий Ужгород будувався як велике місто простору й можливостей; це тепер він перенаселений і затісний. Приємна прохолода поволі пробуджує тебе, бадьорить, щомиті все стає кольоровішим і теплішим. У тебе є кілька останніх хвилин, щоб набутися з прекрасним містом наодинці. Йти бруківкою, всипаною пелюстками цвіту. Одразу після шостої – з першими пішоходами, транспортом і галасом – чари розвіюються. Але ти встиг забрати собі часточку того, що місто дарує знавцям своєї таємниці. 

Ще одна важлива особливість Ужгорода – наближеність до живої природи. Сама назва багато чого пояснює: Уж – це вуж, змія, а город – місто. Через місто тече річка, яка називається Уж, а свою назву вона здобула, бо змійкою, звиваючись, витікає з українських Карпат. Саме ця річка і є центральною вулицею міста – навколо неї збудовані житлові квартали, а кожен мешканець перетинає її мостами по кілька разів на день. Отож, Ужгород – це місто на річці Уж.

Ужгород розташований на самій межі гір і неосяжної рівнини. На півночі міста височіє кілька пагорбів, що є останніми відрогами Карпатських гір, а на півдні вже починається безмежна Паннонська рівнина, що закінчується аж на Балканах. Тож у одне вікно своєї квартири я бачу засніжені вершечки Карпат, а в інше – пласку рівнину, що докочується до Будапешта і десь далеко впирається в Адріатичне море. Це також означає, що за годину їзди з міста розташовані гірськолижні курорти, а в самому місті вже є термальні джерела й басейни. 

Ужгород розташований з південного боку Карпат, тож тут багато сонця, зелені, фруктів і винограду. За настроєм це цілком балканське місто, за типом – це місто-порт, і єдине, чого справді не вистачає – це моря. Але колись, кілька тисяч років тому, тут було палеогенове море, у гірських породах досі знаходять ракушки і рештки морських організмів. Можливо, приморський настрій і пістрявість цього міста – єдине, що залишилося на згадку про те море. 

Ще одна яскрава особливість Ужгорода – перебування на кордоні. Не біля кордону чи в прикордонні, а на самому кордоні, адже одна з вулиць міста закінчується шлагбаумом і табличкою «Словаччина». У багатьох країнах Європи є такі транскордонні міста, але Ужгород залишається особливим, бо тут кордон у вигляді колючого дроту й пунктів пропуску досі реальний. Можливо, йдеться про останній кордон у Європі, який досі не впав, про релікт Залізної завіси, такого собі динозавра, що вижив і досі погрозливо роззявляє пащу. Зрештою, війна, яка сьогодні триває в Україні – йде в тому числі й за те, чи зникне кордон з ЄС в Ужгороді, чи пересунеться кордон Залізної завіси звідси на східний фронтир України. 

Перебування на кордоні створює в місті особливу атмосферу. Таке враження, ніби одною ногою ти весь час стоїш у Словаччині. Наприклад, на місцевому базарі повно продуктів, які привозять зі Словаччини та Європейського Союзу. Це настільки живий і взаємопов’язаний процес, що якщо у Лідлі в найближчому словацькому місті цього тижня є акція на пральний порошок, то це обов’язково відобразиться і на ціні в Ужгороді. 

Не кажучи вже про те, що в Ужгороді весь час треба позирати на мобільний телефон, бо він може зловити словацьку мережу і перейти в роумінг з відповідними тарифами. Зате в місті так само легко ловить словацьке радіо, тож коли втомишся від українських новин і буденності, завжди можна послухати приємну для вуха словацьку мову і музику. 

Але не тільки словацьку: наприклад, у моєму автомобілі радіоприймач налаштований на хвилю 105,5 – це угорське радіо «Bartok». Річ у тім, що до угорського кордону з Ужгорода – 20 кілометрів, а з вікон ужгородського університету, що височіє на міському пагорбі, відкривається вигляд на рівнинну Угорщину. До речі, це радіо класичної музики дуже пасує Закарпаттю, адже композитор Бейла Барток виріс і дав свій перший концерт саме в цьому регіоні. 

Мабуть, я вже не здивую вас, якщо скажу, що до польського кордону з Ужгорода – 80 кілометрів, а до румунського – 100. Саме через цю прикордонність місто здається мені ідеальною метафорою Центральної Європи. Тут скрізь близько до інших держав і культур, що апріорі залишає свій відбиток на свідомості й менталітеті місцевих мешканців. Це саме про Ужгород розповідають мандрівний анекдот: мовляв, у ХХ столітті тут жив чоловік, який побував у п’яти країнах, але ніколи не виїжджав з рідного міста. Просто через те, що держави самі приходили сюди, а кордони змінювалися.

Так протягом одного ХХ століття Ужгород побував у складі Австро-Угорської імперії, міжвоєнний період прожив Чехословацькій республіці, під час Другої світової був окупований фашистською Угорщиною, потім п’ять десятиліть перебував у складі Совєтського Союзу, а з 1991 року став найзахіднішим обласним центром незалежної України. Скільки паспортів встигли змінити місцеві мешканці!

Втім, є одна деталь, що залишається сталою в Ужгороді за всіх влад і держав: це місто завжди перебуває на далекій периферії від центру і є прикордонням. І в Угорському королівстві, і в Габсбурзькій імперії, і в Чехословаччині, і в Совєтському Союзі, і тепер в Україні – це місто є віддаленим, загумінковим, розташованим у глибокій провінції. Навіть сьогодні від Ужгорода до 11 європейських столиць ближче, ніж до Києва!

Це та ситуація, коли географія значною мірою впливає на історію, культуру, менталітет і навіть мову. Оточений з одного боку високими Карпатськими горами, а з інших – кордонами кількох держав, Закарпатський регіон протягом століть був чимось на кшталт казана, в якому варилася запашна, але доволі екзотична страва. Периферійність визначила саму сутність місцевих людей і традицій, бо дозволила зачерпнути потроху з кожного навколишнього джерела. 

Тож не дивно, що на Закарпатті витворився свій особливий мовний діалект, існує дуже специфічна місцева кухня і навіть власна Церква, що напряму підпорядковується Ватикану (уніатська, греко-католицька єпархія, створена на підставі окремої Ужгородської унії три з половиною століття тому). 

Закарпаття голосує не так, як решта західної України, по-іншому заварює каву, наповнює пасхальний кошик трохи іншими продуктами. Ця екзотичність часом є підставою для певних сепаратистських провокацій, існує навіть божевільна теорія, що закарпатці – це не українці, а четвертий східнослов’янський народ, русини. Вона, звісно, безглузда, але базується якраз на місцевому неповторному колориті. 

Річ у тому, що регіон є точкою дотику не просто сусідніх, а дуже різних народів, культур і мов. Наприклад, українська мова належить до східнослов’янських, польська і словацька – до західнослов’янських, угорська – до зовсім іншої фіно-угорської мовної групи, а румунська – до ще іншої групи романських мов. Додаймо до цього мікс католицизму, православ’я та витвореного ними уніатства; додаймо також значний вплив єврейського населення, якого в цій частині світу було завжди багато, та сліди швабських колонізаторів – і в голові запаморочиться! 

Тут безмежно цікаво займатися культурною археологією, бо, наприклад, в Ужгороді сірники називають «швабликами» (вочевидь, цей винахід цивілізації принесли з собою німецькі колонізатори, шваби), а в холодну пору року місцеві господині готують дуже дивну й смачну страву човлент, що вариться кілька годин і довго залишається гарячою (всі вважають її румунською, але насправді це єврейська страва, її готували в п’ятницю, щоб на шабат вона ще залишалася гарячою – це артефакт спогаду про євреїв, яких до Другої світової війни тут була третина населення, а зараз залишилися одиниці). 

Та периферійність, віддаленість, прикордонність мають також, крім культурного багатства й різноманіття, інший бік монети. Мова про відсталість, занедбаність, забутість. Адже кожна держава, до складу якої входив цей регіон, трактувала його відповідно – як якусь далеку точку на мапі, екзотичну й малоперспективну. Всі передові ідеї, що зароджувалися в столиці, докочувалися сюди або із суттєвим запізненням, або взагалі губилися десь по дорозі. Інвестицій на такий регіон теж бракувало, бо у влади завжди були пріоритетніші і ближчі цілі. 

Тож із чим порівняти регіон, столицею якого є Ужгород? Либонь, тут вдалою буде метафора горища – воно є, всі про нього знають, але рідко на нього вилазять. Там зберігаються старі й непотрібні, запилюжені речі, туди не доходять сварки з вітальні й пахощі з кухні, там панує своя атмосфера – сонна, сповільнена, вічна. Без горища годі уявити будинок, але з’являємося ми там тільки раз на рік, щоб винести туди іграшкові прикраси для різдвяної ялинки. 

Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму. 

Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з Росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від Росії українська земля!

Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи. 

Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі. 

Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення. 

Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід. 

Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни. 

Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо. 

Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів. 

Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород! 

Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось. 

Андрій Любка