![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Люди для людей: медична опіка для постраждалих від війни
З перших днів Станіслав Онищук — підприємець, директор клініки пластичної хірургії та косметології заснував „Перший хірургічний добровольчий шпиталь“. Тут медики безкоштовно допомагають лікувати й оперувати людей, які постраждали внаслідок війни в Україні.
ДО ВІЙНИ
Косметологічну клініку започаткував ще у 2014 році. Спочатку вона була крихітною — один кабінет, в якому приймав косметолог-дерматолог. Але за кілька років кабінетів вже стало більше. Незадовго до початку повномасштабної війни ми отримали грант, мета якого — допомога в розширенні малого та середнього бізнесу. Відтак, я мав можливість консультуватися з експертом грантової програми SES, який приїхав до Івано-Франківська на місяць. Результатом насиченої роботи стала стратегія розвитку клініки пластичної хірургії на 5 років. Особливістю закладу мала стати європейська якість та українські ціни.
В кінці листопада минулого року ми відкрилися у маленькому містечку неподалік Франківська. Лікарня повністю відповідала всім німецьким стандартам щодо хірургічного відділення, структури палат, обладнання тощо. Адже з самого початку була орієнтована на європейський ринок.
ПРИЙМАТИ ВАЖЛИВІ РІШЕННЯ
24 лютого вся Україна прокинулась в диму, а в Івано-Франківську бомбили аеропорт, чорний дим було видно, напевне, з кожного куточка міста. В мене були змішані відчуття: з одного боку, досить сильна інформаційна обізнаність, оскільки відвідував спеціальні курси підготовки на випадок воєнних дій, на яких нас вчили гасити пожежі, надавати першу медичну допомогу, поводитися під час обстрілів, ми багато говорили про можливе повномасштабне вторгнення росії. А з іншого боку, складно було повірити, що це все ж таки сталося, та й досі в голові не вкладається, що в Україні війна. Ще одна думка, яка не давала мені спокою — захист своєї власної родини. Пам’ятаю, сказав підлеглим не виходити на роботу, прийшов у порожню клініку, щоб забрати важливі документи, печатки, вирішити як діяти далі. Тоді ж вирішив, що нехай клініка є косметологічного напрямку, але ми маємо хірургічну базу й поліклінічне відділення та можемо допомагати людям, які постраждали від війни. Мене дуже мотивувала думка, що перепрофілювавши заклад, пізніше, коли ми переможемо у цій війні, відчуватиму, що в цьому є і мій вклад, я зробив все, що міг. Тоді не думав про те, чи важко буде, не розумів чи вдасться зібрати колектив волонтерів, чи вистачить обладнання, фінансів, це рішення було миттєвим, та я жодного дня не пошкодував про нього.
„ЛЮДЯНИЙ“ ПРОЄКТ
Перше, що зробив — написав у соцмережі пост про створення ініціативи „Перший добровольчий хірургічний шпиталь“, а тому життєво необхідними були саме люди: хірурги, травматологи, анестезіологи, медсестри, координатори, водії тощо. Зібрати професійну команду було, напевне, моїм найважливішим і найскладнішим завданням, я дуже хвилювався чи вдасться. Люди — найголовніше, адже навіть якби ми мали нескінченну кількість грошей, чи найдорожче в світі обладнання, цей проєкт не був би таким цінним без волонтерів.Те, з яким бажанням всі приступили до реалізації, показало мені, наскільки на часі є проєкт.
Над хірургічним шпиталем сьогодні працюють як місцеві, так і внутрішні переселенці. Це були неймовірні відчуття, коли в перші дні мені дзвонили люди й самі просилися в проєкт, я одразу ж питав чи знали вони, що це волонтерство, і що ми не мали фінансування. Але вони відповідали, що в Україні війна і вони хочуть пожертвувати своїм часом, вмінням, досвідом, бо в цьому і є їхня громадянська позиція.
Хочу сказати, що цей проєкт із самого початку був дуже „людяним“ — тут працюють люди для людей, ми до кожного випадку намагаємося підійти по-різному та в залежності від ситуації.
ЯК ОРГАНІЗОВАНИЙ ПРОЦЕС
За час існування проєкту нашими послугами скористалися близько 400 людей, з них 40 — ті, які потребували спеціалізованої хірургічної, ортопедичної та травматологічної допомоги, наприклад, оперування мінно-вибухових травм чи вогнепальних поранень. Решта звернень — обробка ран, психологічні травми, загострення хронічних захворювань від стресу. Якщо не можемо допомогти — скеровуємо до вузькопрофільних спеціалістів, оскільки маємо домовленості з іншими клініками, які погодились лікувати безкоштовно.
Також, ми змогли домовитись з громадськими організаціями, які постачають нам медикаменти — лікарі видають їх за потребою тим, хто звертається. Люди приїжджають на вокзал часом без документів, коштів, одягу, де ж їм дістати необхідні ліки? Пацієнти знаходять нас через волонтерів на вокзалі в Івано-Франківську — більшість прибуває сюди, оскільки рятується від війни у безпечне місце. Також, пишуть у соцмережах, звертаються після відгуків інших. В нас є координатор, який регулює всі питання та звернення.
Якщо говорити про військових, як тільки ми створилися, розіслали інформацію про хірургічну допомогу у військові частини. Мали багато звернень, оскільки наш проєкт на певний час був єдиним в Україні.
Цей проєкт просто неймовірний, щодня надихаюсь і відчуваю як сильно ми потрібні. Бачу вдячні очі людей, яким ми допомагаємо і бачу як наші волонтери „горять“ тим, чим займаються. Кожен день в мене нові приводи для гордості. Пам’ятаю, на самому початку ми потребували життєво необхідний набір хірургічних інструментів, який коштує 1500 доларів, але жодного бюджету у нас не було. Я просто перетелефонував до продавця, пояснив ситуацію і він сказав мені, що відправить набір безкоштовно. „«Дякую» буде достатньо“ — відповів. Це було неймовірно, ніхто навіть не сподівався на подібне.
Ми мали досвід співпраці з медиками з Чехії, Норвегії, Японії та Франції.
Нещодавно з нами зв’язалася організація „Лікарі без кордонів“. Вони допомогли нам з пальним для водіїв та забезпечили ліками, які складно дістати навіть й у невоєнний час, як, наприклад, з гормональними препаратами чи анестезійними. Організація допомогла також з орендою приміщення, оскільки нам в певний момент стало „тісно“ у клініці.
Зараз ми спільно з ними організовуємо виїзні програми — лікарі-волонтери приїжджають у різні міста або притулки та надають медичну допомогу постраждалим від війни. Частина лікарів-іноземців прибула до нас через „Лікарів без кордонів“, частина просто побачила моє оголошення. Ми мали досвід співпраці з медиками з Чехії, Норвегії, Японії та Франції. Якось я запитав: „Як часто вони планують до нас приїжджати?“, нащо вони відповіли: „Доки не зникне потреба в нашій допомозі“.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Ольга Руднєва: наше завдання — навчитися взаємодіяти одне з одним з повагою та без упереджень.
Чи можна сказати, що Superhumans допомагає не лише повернути вашим пацієнтам функціональність, а й відновити певну людську ідентичність, яку вони втратили через обставини війни? Фактично ми вже не можемо просто видати людині протез, як це часто було раніше. Ми маємо...
Вікторія Вітренко: інклюзія для мене – не кінцева мета, а постійний процес
Вікторіє, ти працюєш на перетині мистецтва та суспільної діяльності, поєднуючи у своїй роботі теми участі, гендеру, міграції, мистецтва й тіла. Що для тебе особисто означає інклюзія? Ми заснували IINTERAKT у 2017 році. Тоді нас було двоє музиканток, і ми відчували, що...
Ужгород. Periferia absoluta
Коли під час знайомства я кажу, що живу в Ужгороді, у людей це завжди викликає двояку реакцію. Якщо людина з української столиці, з Києва, то ці слова викликають у неї щось середнє між подивом і співчуттям. Мовляв, як можна жити в такій провінції! Але водночас в...