![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Розкажи мені казку, або вільні школи – запорука вільного суспільства
За даними Асоціації вільних вальдорфських шкіл станом на травень 2020 року, у світі налічується 1214 вальдорфських шкіл. Найбільше їх у Німеччині (252), далі йдуть США (123) та Нідерланди (115). У 2014 році вальдорфська педагогіка набула статус офіційної освітньої програми в Україні, і вже в серпні 2015 року за ініціативою української художниці та вальдорфської вчительки Юлії Марушко була започаткована вальдорфська програма в її рідному Луцьку. У 2020-му році тут вже відкрився перший вальдорфський клас. А ми поспілкувалися з Юлією про те, як вона втілювала мрію свого життя.
Україна потребує більше вільних шкіл. Адже вільні школи ̶ запорука вільного суспільства.
Юлія народилася в Радянському Союзі, коли помер Брежнєв, в школу пішла при Горбачові, а закінчила — в незалежній Україні. „Я донька далекобійника і пам’ятаю дефіцит 90-х років з порожніми холодильниками. Таточко годував нашу з братом фантазію казками, мовляв, по дорозі зустрів зайчика, якому віддав усю їжу. Голос тата, який читає українські народні казки та казки народів світу досі лунає в моїй голові“ — ділиться своїми спогадами Марушко.
Вже з дитинства Юлія хотіла бути вчителькою, потім — журналісткою. Так і склалося, що з радіоведучої й авторки „Радіоказки“ Мишки-Марушки в Луцьку вона стала вальдорфською педагогинею. Саме з мрією заснувати вальдорфську школу в рідному Луцьку Юлія у далекому 2012-му полетіла на навчання у Німеччину. Паралельно почала вести рубрику в місцевій газеті „Слово Волині“, в щотижневих публікаціях та інтерв’ю якої вона розповідала про альтернативну освіту та її роль для дитини та країни. „У мене є мрія — писала Юлія — Вальдорфська школа в рідному Луцьку“. Згодом кожна бабуся в селі запитувала: „Коли вже буде тут така школа?“
Але революція і війна внесли корективи у плани художниці. Переломні події сучасної України — від Революції Гід- ності до окупації Криму і війни з Росією — Юлія записувала в мистецькі щоденники Марушки: „Солдати часу“, „Жінка і війна“, „Анастазис“. Хоча насправді вона хотіла малювати лише дітей. А 15 березня 2015 року на війні загинув Володимир Кочетко́в-Сука́ч — керівник волонтерського проєкту „Аеророзвідка“ з позивним „Чубака“ та ідейний засновник вальдорфської педагогіки в Києві. Смерть Володимира Кочеткова, який був батьком Юліної учениці, спонукнула Марушко до дій, а саме до розвитку вальдорфської освіти на Волині. „Я сконтактувалась з Оленою Кілльґе, вальдорфською вчителькою, яку знала з німецько-українських шкільних обмінів, та з журналісткою Іриною Кунинець, яка взялася за організацію семінару з українського боку.“
Лекторка Олена Кілльґе пригадує: „Я дуже добре пам‘ятаю цей момент. Після смерті Володі у мене був глибокий емоційний порив «воювати», але на тому фронті, де я щось можу рухати. Коли я себе запитала, що робити, що я можу протипоставити цій страшній руйнуючий силі, що я вмію, я зрозуміла, що вмію засновувати школи!“
І вже в серпні 2015-го в Луцьку пройшов перший вальдорфський семінар „Роль школи у соціумі
та педагогіка як мистецтво“. Це стало першою антропософською роботою у Луцьку, яка показала, що нинішній важкий для України час є саме тим моментом, коли важливо робити вчинки з високих ідеалів, з думками про все людство, і що час для альтернативної педагогіки настав (прим. авторки: антропософія — від грецького — мудрість людини — вчення, засноване Рудольфом Штайнером на початку 20-го століття, для розуміння природи, духу і розвитку людини. Антропософія лежить в основі вальдорфської педагогіки).
З цього потужного імпульсу й виникла Луцька вальдорфська ініціатива, яка у 2016 році вже увійшла в Асоціацію вальдорфських українських ініціатив. „Усе це — без державної підтримки, на ентузіазмі моїх друзів, вальдорфських вчителів з Німеччини і Швейцарії, які кожні канікули, протягом наступних років прилітали з семінарами в Луцьк, розворушуючи ентузіазм батьків, знаходячи підтримку небайдужих людей“ — розповідає Юлія.
Сьогодні вальдорфська педагогіка впевнено пускає коріння у Луцьку, в якому вже працює вальдорфський дитячий садок „Диво-сад“, сімейний клуб „Зернятко“, а у 2020-му році відкрився перший вальдорфський клас. Тут працює колегія вчителів з українським та міжнародним досвідом, які впроваджують вальдорфську педагогіку як мистецтво життя. Коло зацікавлених розширюється, і все більше батьків надають перевагу саме цій освітній програмі.
„Моя мрія — реальність. Вона дійсно жива! Час летить як відео в TikTok. Дитинство багатьох дітей проходить не в селі у бабусі, а в електронних гаджетах. Прохання дитини „Розкажи мені казку“ змінилося вимогою „Постав мені вподобайку“. Натомість діти вже „другого першого“ вальдорфського класу слухають народні казки, зібрані Оленою Пчілкою в лісах Волині, почуті в німецьких селах братами Грімм, а також мої авторські казки Мишки-Марушки.
Україна потребує більше вільних шкіл. Адже вільні школи ̶ запорука вільного суспільства. А щодо мене ̶ після дев’яти років проживання в Німеччині я знову віднайшла свій голос, і тепер пишу, ілюструю та розповідаю казки вже німецькою мовою. І нарешті малюю дітей. Я вважаю, що казки необхідні усім. Особливо в найтемніші часи. Весна, що прийшла, буде дуже важка. Це восьма весна від початку війни, і найголовніше не втратити віру в диво. Адже на дитинство під час війни не заслужила жодна людина“
UPD:
5 березня 2022-го року учні з Луцької вальдорфської школи і садку приїхали у Гамбург. Юлія Марушко у співпраці з громадською організацією aubiko e.V. та вальдорфською школою Christophorus зустріли 45 новоприбулих українців та розселили по гостьових родинах. Але люди продовжують прибувати.
„Після весняних канікул діти пішли у школу. Найголовніше для мене ̶ не втрачати жодного шкільного дня. Нині ми ̶ у казковій вальдорфській школі, про яку я мріяла“, ̶ розповідає Юлія. Наразі усі вчителі та вихователі, які тимчасово перебувають у Гамбурзі, мають тільки одне бажання: „Коли небо над Україною знову буде мирним, будемо продовжувати навчання у повному навчальному складі у рідному Луцьку“.
Юлія Марушко висловлює величезну подяку вальдорфській школі Christophorus-Schule Bergstedt та Rudolf-Steiner-Schule Hamburg, в яких під час канікул було надано прихисток та допомогу кожній людині, яка того потребувала.
Довідка: Юлія Марушко — журналістка, художниця, перекладачка, вальдорфська вчителька, казкарка, засновниця мистецької організації ArtMaidan у Гамбурзі, ініціаторка вальдорфського руху на Волині, з літа 2020-го року членкиня Märchenforum Hamburg e.V.
Instagram @art.marushka
Written by Marushko Yuliia
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Зруйновані міфи
«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації,...
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Портрет заради життя
Використовуючи різноманітні форми мистецтва, такі як малювання, скульптура або колаж, арттерапія відкриває простір для глибшого пізнання себе та зцілення душевних ран. Геройка нашої сьогоднішньої статті – неперевершено сильна жінка, яка змогла не тільки вистояти в...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!