![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Die Bedeutung der mentalen Gesundheit für die ukrainische Bevölkerung im Kontext des offenen Angriffskriegs Russlands
Der Februar 2022.
Man sagt, er hält noch an und wird erst dann enden, wenn der Sieg der Ukraine über Russland verkündet wird. Erst dann wird ein richtiger Frühling beginnen — die Zeit der Wiedergeburt und des Friedens. Wenn die Welt da draußen nicht besonders stabil ist, muss man auf Pause drücken, bremsen und den Energienotversorgung-Modus aktivieren. Da hilft es, sich selbst zu schonen und kurz die Luft zu holen, um durchzustehen. Die Psychologen sagen, wenn die Instabilität zu lange anhält, greift das Gewöhnungsmechanismus ein und man schaltet um — in eine Phase der Aktivität unter den stressigen Bedingungen. Wenn Stress zum Dauerstress wird, ist es die beste Zeit, um für eigene mentale Gesundheit zu sorgen, anstatt immer weiter, immer schneller dem Unbekannten entgegen zu rennen und so die Gesundheit zu riskieren.
Ich schreibe diese Zeilen vor dem 1. Jahrestag des offenen Angriffs Russlands auf die Ukraine. Es geht mir durch die Haut, mich an den Morgen des 24. Februars 2022 zu erinnern. Es geht mir durch die Haut, zu realisieren, wie lange der Krieg bereits anhält und welche Opfer er bereits gefordert hat. Der Gedanke darüber, dass der Krieg weitergehen wird, ist kaum zu ertragen, und doch kann man ihn ertragen. Ich kann nicht für die ganze Welt sprechen, aber die Ukrainer:innen sind stark — das ist wahr: sie haben Ausdauer, Kraft und Mut. Die Kraft hat jedoch einen sehr teuren Preis — genau deswegen ist es sehr wichtig, nicht nur über sie zu sprechen, sondern auch darüber, wie man sie nachhaltig sichern und die Traumata in den persönlichen Wachstum transformieren kann.
Die Menschheit ist schrecklich gut darin, sich selbst sehr regelmäßig und systematisch zu verletzen: ein Land greift das andere an, eine Gesellschaftsschicht ignoriert oder missachtet die andere, ein Mensch verletzt den anderen. Es sieht nach einem festen Bestandteil des menschlichen Naturells aus, als ob jede zweite Generation die angestaute Wut loswerden muss. Nach den Gräueltaten des WW2, dem Holokaust, den Atombombenabwürfen auf Hiroshima und Nagasaki (und das alles innerhalb von nur 12 Jahren zwischen 1933 undn 1945) schien „Nie wieder“ der einzig richtige Weg zu sein — human und in jeglicher Hinsicht zu erwarten. Die Realität beweist jedoch, dass solche Ereignisse und ihre Folgen für einen Teil der Menschheit erschreckend und inakzeptabel sind und für einen anderen — eine perverse Inspiration, die unvermeidlich zum nächsten Krieg und der Zerstörung führt.
Sigmund Freud und seine Nachfolger wären nicht über- rascht: Der psychoanalytische Begriff „Thanatos“ beschreibt den fehlenden Sinn und die fehlenden Möglichkeiten eines Menschen, den eigenen Zerstörungsimpulsen und der Anziehungskraft des Todes zu widerstehen. Dabei wird ein Mensch sowohl vom Drang zur Selbstzerstörung (Mortido), als auch der Aggression gegenüber Anderen inklusive Tötung (Destrudo) angetrieben. Als Gegenpol für solche Impulse wird die Kraft des Libido aktiviert: kreative Energie, die auf Schaffung, Vergnügung und Verlängerung des Lebens ausgerichtet ist.
In den Mythen und Märchen, die jeder von uns schon mal als Kind gehört hat, werden die Impulse und Triebe als die Kräfte des Guten und des Bösen genannt. In dem realen Leben sind diese jedoch nicht irgendwo da draußen, sondern innerhalb des Menschen selbst zu suchen und zu finden. Also, wie kann man nach vorne schauen und persönlich wachsen, wenn die Menschheit sich systematisch zerstört?
Die Antwort darauf ist unsere mentale Gesundheit. Sie ist das Fundament für die Akzeptanz der traumatischen Erfahrungen, und nicht die Versuche, die letzteren zu verstecken und so zu tun, als ob sie nie passiert sind. Mentale Gesundheit bedeutet, den Mut zu haben, sich selbst und der ganzen Welt zu sagen: „Ja, es war schwer, es hat weh getan und tut es immer noch, aber ich gehe weiter und werde alles in meiner Macht Stehende tun, damit diese Erfahrung in der Vergangenheit bleibt“. Genau das machen die Ukrainer und Ukrainerinnen schon seit einem Jahr — sie schauen nach vorne und gehen weiter. Sie haben es auf eine harte Tour gelernt und dieses Wissen ist das Fundament ihrer Kraft. Bis zum Sieg und auch danach sind noch einige Herausforderungen zu meistern, umso wichtiger ist es aber, für die mentale Gesundheit zu sorgen.
Dies ist auch das Fundament für die weitere Entwicklung des Landes. Auf dem Spiel stehen die nächsten Generationen, ihre Zukunft, die neue ukrainische Geschichte!
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Hinter den Kulissen des Erfolgs: Wie man in Deutschland ein Unternehmen von Grund auf aufbaut und ein neues Leben beginnt.
Ein strahlender, sonniger Nachmittag in einem Stuttgarter Café. Mir gegenüber sitzt ein junger Mann mit einem offenen Lächeln und einem unverkennbaren kreativen Flair. Er fügt sich so harmonisch ein, als hätte er sein ganzes Leben in der Kunstszene Stuttgarts...
Das Recht aufs Träumen
- Außer dem Traum, den alle haben?, fragt Alex. Wir lachen. Die Nacht hat das letzte bisschen Abendlicht aus dem Wohnzimmer gekehrt, und die Dunkelheit hat sich leise in den Raum geschlichen. Ich sitze meinem alten Freund gegenüber, der sich auf den Weg machen wird,...
Die Welt mit sich selbst schmücken
Das Gespräch mit Anna Momot – der Ukrainerin, Besitzerin eines Beauty-Salons in Frankfurt-am-Main. Eines Abends im zweiten Monat des russischen Angriffs spürte ich großen Bedarf, dringend um mich selbst zu kümmern. Ich wollte an einem Ort sein, an dem ich die Kraft...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!