Виклики воєнного часу для підприємництва в Німеччині та Україні

by | Oct 7, 2023 | Персоналії

Вести власний бізнес під час війни нелегко. І неважливо, живеш ти в Україні чи в Німеччині. Як підприємець ти несеш відповідальність за фінансовий успіх, робочі місця, задоволених клієнтів. Як людина ти маєш подолати цю емоційну прірву, в яку за ніч упала вся країна, а з нею й українська діаспора у всьому світі. Герої нашої теми номера поділились у розмові з Gel[:b]lau своїми згадками про перші дні повномасштабного вторгнення, про виклики, в яких опинився їх бізнес та думками щодо буття приватного підприємства.

Євгенія Лесніка багато хто знає перш за все як керівника благодійного фонду S.O.S. Ukraine, який був заснований у Штутгарті на початку повномасштабного вторгнення. Не пройшло й двох діб, як Євген стояв з вантажівкою, заповненою гуманітарною допомогою, на польсько-українському кордоні. З того часу S.O.S. Ukraine відправляє гуманітарку кожного тижня. Але волонтерством Євген займається лише у вільний від роботи час, адже більшу частину часу він є керівником двох компаній.

В Німеччину Євгеній переїхав у 2013, незадовго до Революції Гідності. А вже у 2019 разом зі своїм партнером з України відкрив власний бізнес. Компанія HandHunter UG надає в оренду кухарів та працівників сервісу підприємствам в галузі гастрономічних послуг. „Наша модель бізнесу відштовхувалась від закону, який було прийнято навесні 2020 року. За цим законом, в ЄС був дозволений в’їзд кваліфікованих фахівців з третіх країн. Закон прийняли, але почався локдаун“, — розповідає Євгеній.

З усім тим бізнес вижив, а Євгеній та його партнери мали нагоду вивчити ринок зсередини — не тільки зрозуміти потреби клієнтів, але й опанувати необхідні процеси. Так виникла ідея Blitzcatering — тепер Євгеній, Ігор та Алан пропонують послуги кейтерінгу напряму. З початком Великої війни в Німеччині опинились багато фахівців, і на відміну від вимог, пов’язаних із законом, дозвіл на працю дався новоприбулим доволі простіше. Наразі в Blitzcatering працюють вже три українці. На цьому хлопці не планують зупинятись, і регулярно проводять подальші співбесіди.

„Хоч мова в кухні не дуже важлива, оскільки процеси на кухні й комунікацію з клієнтом під час заходу координує Ігор, ми все одно всім радимо закінчити мовні курси та отримати як мінімум В1“, — каже Євгеній. Адже для тих, кому нема куди повертатись або хто все ж планує і після перемоги шукати себе в Німеччині, мова є квитком у кар’єрний світ.

Маючи досвід ведення власного бізнесу в Україні та в Німеччині, підприємець вважає, що не дивлячись на всесвітньо відому німецьку бюрократію, відкрити підприємство в Німеччині все ж простіше ніж в Україні. Прийшов, заповнив всі формуляри, надав довідки й працюй собі. Але без знання мови та місцевої системи податків навіть і пробувати не варто. Також завжди доречно мати власний капітал на перший час, який не страшно „просадити“.

Поєднувати керівництво двома підприємствами та благодійним фондом нелегко, але Євгеній намагається бачити у всьому позитив. Навіть якщо всі члени S.O.S. Ukraine витрачають свій час безоплатно, а гуманітарної допомоги на складі у Штутгарті все прибуває, і людей, і логістику, і все інше треба організувати. Тут досвід приватного підприємця стає у великій нагоді. Крім того, власний бізнес допомагає рухати вперед соціальні проєкти й таким чином підтримувати Україну.

Власний бізнес, який створює робочі місця, та волонтерство поза його межами — таким хоче бачити українців і Німеччині Євгеній і сам надає приклад.

Надія Прохоренко переїхала в Німеччину з Євпаторії ще у підлітковому віці. Багато років вона працювала менеджеркою проєктів для AMG (Daimler) та Porsche, а у 2021 завдяки своїй любові до випікання кондитерських витворів наважилась відкрити власне кафе веганських страв. „Я вирішила, що або я зроблю цей крок зараз, або жалкуватиму потім все життя“, каже Надія.

Початок видався геть нелегким: Energetic Life, а саме так зветься кафе, відкрився у лютому 2022, буквально за пару тижнів до початку повномасштабного вторгнення. На той момент головною проблемою бізнесу для Надії було
знайти кваліфікований персонал, а це в Німеч-чині проблема не тільки для молодих, але й для досвідчених рестораторів. Тож мама двох маленьких діточок вставала посеред ночі і їхала на роботу, щоб встигнути напекти продукції до відкриття власноруч.

„Я не могла сконцентруватись ні на чому, плакала вночі, а вдень з посмішкою обслуговувала клієнтів“, згадує Надія. „Я так переймалась долею моєї родини в Україні, друзів та й всіх українців.“

Наступні тижні емоційно можна було б порівняти з американськими гірками: в той самий час, як німецьке суспільство затаїло подих і гроші й певною мірою поставило розваги на паузу, сотні тисяч кваліфікованих працівників перетнули німецький кордон у пошуках безпеки. Волею долі кухар з України, який сам дотримується вегетаріанського харчування, подав своє резюме в Energetic Life. Після цього Надія розмістила оголошення в українській фейсбук-групі й наразі в неї працюють десять українок та українців.

„Я так захоплююсь цими людьми! Вони втратили все та були вимушені почати своє життя з початку. Однак вони заряджені позитивом, мотивацією і пристрастю до справи. Ще й німецьку паралельно встигають вчити“, пишається підприємиця.

Надія зізнається, що мати власний бізнес під час війни нелегко навіть в Німеччині. Але все одно радить не боятися та твердо йти вперед за мрією, адже для неї Energetic Life — це не тільки бізнес, але й можливість розвиватись як у творчому сенсі, так і в особистому: „На жаль, цей світ — досить жорстоке місце, і кризи були, є й будуть. Але своєю роботою я намагаюсь зробити світ моїх гостей трошки привітнішим“.

Більш ніж за 3000 км від Штутгарта, у Дніпрі, підприємець Денис Гладньов з блискавичною швидкістю реагує на виклики воєнного повсякдення. У 2015 році Денис поставив собі питання, що б такого дати своєму синові, щоб було і смачно, і гарної якості. Так виникла „Екоферма“ — мережа крамниць, яка пропонує своїм клієнтам органічні продукти від вітчизняного виробника. Команда „Екоферми“ ретельно відбирає продукцію і стежить за тим, щоб постачальники дотримувались вимог до якості товарів.

За 8 років існування Денис напрацював стабільну мережу постачальників, надійний штаб працівників і до початку повномасштабного вторгнення „Еко-ферма“ мала одинадцять стаціонарних магазинів та інтернет-крамничку. Але в перші дні війни ситуація суттєво похитнулась.

Першою проблемою, яку довелось вирішувати, став персонал. „У нас здебільшого працюють дівчата, яким в середньому по 25 років. Я розумів, що їм страшно і не намагався утримувати, якщо хтось хотів виїхати за кордон. Але з часом деякі повернулись“, — розповідає Денис. Потім, наприкінці березня 2022 року почалась криза з борошном. Ціни зросли майже вдвічі, оскільки все, що було в наявності, було розкуплено, а ось чи буде нове постачання залишалось великим питанням. „У нас своє кондитерське виробництво і відповідно завжди є стратегічний запас борошна. Тож ми почали фасувати по кілограмах і випікати звичайний білий хліб“, — згадує підприємець. Якщо ви, любі читачі, думаєте, що цей хліб опинився на полицях крамниць, то ви майже праві. Свіже випечений хліб працівники „Екоферми“ роздавали безплатно тим, кому потрібно. Так само взимку, коли світла не було три дні, в магазинах „Екоферми“ можна було безкоштовно підзарядити телефон та випити гарячого чаю.

Озираючись на минулу зиму, можна сказати, що команді Дениса відносно пощастило, адже перші генератори Денис придбав заздалегідь. Проте до минулої зими підготуватись було, мабуть, неможливо.

„Тоді кожен паркувальник став «менеджером по генераторах». Модель генератора, яка свого часу коштувала 7.000 грн, з рук продавали по 35.000. У нас багато молочної продукції, вона б вся скисла, тож довелось платити“, — з посмішкою розповідає Денис. Коли ситуація загострилась, він передислокував свій склад у власний будинок, так йому було простіше стежити, щоб морозильні та холодильні камери працювали без перебоїв.

Але не всі питання закінчились відносним хепі-ендом. Один з найважливіших постачальників „Екоферми“ — племзавод „Степовий“ — знаходиться у с. Заповітне Запорізької області, що, на жаль, наразі знаходиться під окупацією. Його голова правління Анатолій Анатолійович Волков перейняв керівницт-во у 1995 році, одразу після структурної реорганізації підприємства і буквально став взірцем того, яким має бути сільське господарство в Україні, а може й у світі. „Ти не уявляєш, як виглядало Заповітне, —піднесено розповідає Денис, — Ти їдеш по трасі й раптом починається рай. Таке гарне селище, наче у кіно. Обов’язково напиши про пана Анатолія, він буквально поставив на ноги всю місцеву громаду. На жаль, вони потрапили під окупацію“. В перші місяці війни „Степовий“ ще намагався постачати продукцію для „Екоферми“, але з червня 2022 року постачання припинились. В серпні 2022 Анатолій Волков пішов з життя, не дочекавшись перемоги.

Не дивлячись на труднощі з постачальниками та логістикою в „Екоферми“ якістю продукції не поступаються. На цей момент з одинадцяти магази-нів залишились вісім, але інтернет-магазин знаходиться в процесі повного перероблення. Мета — відновити можливість доставлення, тепер в нових воєнних реаліях. Тож тим, хто цінує здорове харчування і хоче підтримати національного виробника — завітайте до „Екоферми“

Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.

Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!

Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.

Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.

Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.

Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.

Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.

Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.

Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.

Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!

Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.

 Андрій Любка

Схожі статті

Зруйновані міфи

Зруйновані міфи

«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації,...

read more
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову

За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову

Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...

read more
Портрет заради життя

Портрет заради життя

Використовуючи різноманітні форми мистецтва, такі як малювання, скульптура або колаж, арттерапія відкриває простір для глибшого пізнання себе та зцілення душевних ран. Геройка нашої сьогоднішньої статті – неперевершено сильна жінка, яка змогла не тільки вистояти в...

read more

Підпишіться на оновлення

Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!

Слідкуйте за нами: