![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Ужгород. Periferia absoluta
Коли під час знайомства я кажу, що живу в Ужгороді, у людей це завжди викликає двояку реакцію.
Якщо людина з української столиці, з Києва, то ці слова викликають у неї щось середнє між подивом і співчуттям. Мовляв, як можна жити в такій провінції! Але водночас в інтонації такої людини звучить і щось підбадьорливе, ніби вона бачить, що перед нею непоганий і недурний хлопець, тож може доля ще складеться в нього добре – і він зможе переїхати з Ужгорода у більше місто чи навіть до Києва.
Іноземці на словах про Ужгород лише ввічливо кивають головами, ніби кажучи: так, так, ми знаємо, звісно ж, Ужгород! Але розмову про це не продовжують і намагаються швидко змінити тему. Так само роблять люди, коли в товаристві звучить назва якоїсь книжки, яку вони не читали, але кивають головами, ніби добре її знають. Ясна річ, про Ужгород вони ніколи не чули й поняття не мають, де він розташований.
Але я через це не комплексую, бо живу в Ужгороді з власного вибору. Я тут не народився, це не моє рідне місто, але саме тут я вирішив осісти й прожити решту свого життя, тут я купив своє перше житло, тут народилася моя донька. Мабуть, колись я буду похований у цьому місті.
Я не вірю людям, які кажуть, що їхнє улюблене місто – Венеція, Париж чи Нью-Йорк, але не живуть там. Це лукавство. Освідчитися в коханні місту можна тільки в один спосіб – жити в ньому.
Отож, я освідчився в коханні Ужгороду й живу тут. Але чому? Перш ніж використати метафори й сягнути по символічні речі, скажу: бо тут добре і зручно. Ужгород має 120 тисяч населення, це найменший обласний центр України, тут навіть електротранспорту немає. Але водночас це достатньо велике місто, щоб мати всю необхідну інфраструктуру, заклади культури й університет. Тобто з одного боку ти маєш все необхідне, а з іншого – не витрачаєш час на корки та інші проблеми мегаполісу. 11 європейських столиць ближче, ніж до Києва!
Ужгород невеликий – за дві-три години людина може пройти його пішки з одного кінця в інший. Тож це місто, в якому реально домовитися про зустріч через 15 хвилин. Через компактність і невелику кількість населення тут «усі всіх знають» і ми часто жартуємо, що це велике село. Навіть приказка місцева є: «В Ужгороді люди після обіду не вітаються на вулицях. Просто через те, що всі вже бачилися зранку».
Є в Ужгорода і свій власний особливий час – десь між п’ятою й шостою ранку приблизно на початку травня. Вдень місто буде переповненим людьми, шумом і пилом, зранку – поспіхом і сонною нервозністю, ввечері ж чимало важливого стане невидимим. Натомість о п’ятій ранку ви будете єдиним господарем Ужгорода, ідеальним ужгородцем. Це той час, коли вулиці порожні, а денне світло лише насичує повітря, коли запах цвітіння дерев і квітів аж б’є в ніздрі, а свідомість легка, чиста й відкрита. Ледачо позіхають собаки за огорожами приватних будинків, запалюються перші світла, а кольори стають щохвилини інтенсивнішими. Магія тиші, старої архітектури й особливої густини повітря, що дала ґрунт закарпатській школі живопису, – усе це до ваших послуг між п’ятою й шостою, між появою денного світла й виходом на роботу перших двірників.
Люблю цю пору, коли зранку вибираюся на риболовлю. Свідомість ще розслаблена й наче неприсутня, тіло неповоротке й скрипуче, зір боїться яскравого світла, а легені навіть не вірять, що можна так глибоко й смачно дихати. Тоді йду порожніми вулицями, розглядаючи свічки дерев, дахи з черепиці й елементи декору будівель. Вулиці широкі, тоді відчуваєш, що колись старий Ужгород будувався як велике місто простору й можливостей; це тепер він перенаселений і затісний. Приємна прохолода поволі пробуджує тебе, бадьорить, щомиті все стає кольоровішим і теплішим. У тебе є кілька останніх хвилин, щоб набутися з прекрасним містом наодинці. Йти бруківкою, всипаною пелюстками цвіту. Одразу після шостої – з першими пішоходами, транспортом і галасом – чари розвіюються. Але ти встиг забрати собі часточку того, що місто дарує знавцям своєї таємниці.
Ще одна важлива особливість Ужгорода – наближеність до живої природи. Сама назва багато чого пояснює: Уж – це вуж, змія, а город – місто. Через місто тече річка, яка називається Уж, а свою назву вона здобула, бо змійкою, звиваючись, витікає з українських Карпат. Саме ця річка і є центральною вулицею міста – навколо неї збудовані житлові квартали, а кожен мешканець перетинає її мостами по кілька разів на день. Отож, Ужгород – це місто на річці Уж.
Ужгород розташований на самій межі гір і неосяжної рівнини. На півночі міста височіє кілька пагорбів, що є останніми відрогами Карпатських гір, а на півдні вже починається безмежна Паннонська рівнина, що закінчується аж на Балканах. Тож у одне вікно своєї квартири я бачу засніжені вершечки Карпат, а в інше – пласку рівнину, що докочується до Будапешта і десь далеко впирається в Адріатичне море. Це також означає, що за годину їзди з міста розташовані гірськолижні курорти, а в самому місті вже є термальні джерела й басейни.
Ужгород розташований з південного боку Карпат, тож тут багато сонця, зелені, фруктів і винограду. За настроєм це цілком балканське місто, за типом – це місто-порт, і єдине, чого справді не вистачає – це моря. Але колись, кілька тисяч років тому, тут було палеогенове море, у гірських породах досі знаходять ракушки і рештки морських організмів. Можливо, приморський настрій і пістрявість цього міста – єдине, що залишилося на згадку про те море.
Ще одна яскрава особливість Ужгорода – перебування на кордоні. Не біля кордону чи в прикордонні, а на самому кордоні, адже одна з вулиць міста закінчується шлагбаумом і табличкою «Словаччина». У багатьох країнах Європи є такі транскордонні міста, але Ужгород залишається особливим, бо тут кордон у вигляді колючого дроту й пунктів пропуску досі реальний. Можливо, йдеться про останній кордон у Європі, який досі не впав, про релікт Залізної завіси, такого собі динозавра, що вижив і досі погрозливо роззявляє пащу. Зрештою, війна, яка сьогодні триває в Україні – йде в тому числі й за те, чи зникне кордон з ЄС в Ужгороді, чи пересунеться кордон Залізної завіси звідси на східний фронтир України.
Перебування на кордоні створює в місті особливу атмосферу. Таке враження, ніби одною ногою ти весь час стоїш у Словаччині. Наприклад, на місцевому базарі повно продуктів, які привозять зі Словаччини та Європейського Союзу. Це настільки живий і взаємопов’язаний процес, що якщо у Лідлі в найближчому словацькому місті цього тижня є акція на пральний порошок, то це обов’язково відобразиться і на ціні в Ужгороді.
Не кажучи вже про те, що в Ужгороді весь час треба позирати на мобільний телефон, бо він може зловити словацьку мережу і перейти в роумінг з відповідними тарифами. Зате в місті так само легко ловить словацьке радіо, тож коли втомишся від українських новин і буденності, завжди можна послухати приємну для вуха словацьку мову і музику.
Але не тільки словацьку: наприклад, у моєму автомобілі радіоприймач налаштований на хвилю 105,5 – це угорське радіо «Bartok». Річ у тім, що до угорського кордону з Ужгорода – 20 кілометрів, а з вікон ужгородського університету, що височіє на міському пагорбі, відкривається вигляд на рівнинну Угорщину. До речі, це радіо класичної музики дуже пасує Закарпаттю, адже композитор Бейла Барток виріс і дав свій перший концерт саме в цьому регіоні.
Мабуть, я вже не здивую вас, якщо скажу, що до польського кордону з Ужгорода – 80 кілометрів, а до румунського – 100. Саме через цю прикордонність місто здається мені ідеальною метафорою Центральної Європи. Тут скрізь близько до інших держав і культур, що апріорі залишає свій відбиток на свідомості й менталітеті місцевих мешканців. Це саме про Ужгород розповідають мандрівний анекдот: мовляв, у ХХ столітті тут жив чоловік, який побував у п’яти країнах, але ніколи не виїжджав з рідного міста. Просто через те, що держави самі приходили сюди, а кордони змінювалися.
Так протягом одного ХХ століття Ужгород побував у складі Австро-Угорської імперії, міжвоєнний період прожив Чехословацькій республіці, під час Другої світової був окупований фашистською Угорщиною, потім п’ять десятиліть перебував у складі Совєтського Союзу, а з 1991 року став найзахіднішим обласним центром незалежної України. Скільки паспортів встигли змінити місцеві мешканці!
Втім, є одна деталь, що залишається сталою в Ужгороді за всіх влад і держав: це місто завжди перебуває на далекій периферії від центру і є прикордонням. І в Угорському королівстві, і в Габсбурзькій імперії, і в Чехословаччині, і в Совєтському Союзі, і тепер в Україні – це місто є віддаленим, загумінковим, розташованим у глибокій провінції. Навіть сьогодні від Ужгорода до 11 європейських столиць ближче, ніж до Києва!
Це та ситуація, коли географія значною мірою впливає на історію, культуру, менталітет і навіть мову. Оточений з одного боку високими Карпатськими горами, а з інших – кордонами кількох держав, Закарпатський регіон протягом століть був чимось на кшталт казана, в якому варилася запашна, але доволі екзотична страва. Периферійність визначила саму сутність місцевих людей і традицій, бо дозволила зачерпнути потроху з кожного навколишнього джерела.
Тож не дивно, що на Закарпатті витворився свій особливий мовний діалект, існує дуже специфічна місцева кухня і навіть власна Церква, що напряму підпорядковується Ватикану (уніатська, греко-католицька єпархія, створена на підставі окремої Ужгородської унії три з половиною століття тому).
Закарпаття голосує не так, як решта західної України, по-іншому заварює каву, наповнює пасхальний кошик трохи іншими продуктами. Ця екзотичність часом є підставою для певних сепаратистських провокацій, існує навіть божевільна теорія, що закарпатці – це не українці, а четвертий східнослов’янський народ, русини. Вона, звісно, безглузда, але базується якраз на місцевому неповторному колориті.
Річ у тому, що регіон є точкою дотику не просто сусідніх, а дуже різних народів, культур і мов. Наприклад, українська мова належить до східнослов’янських, польська і словацька – до західнослов’янських, угорська – до зовсім іншої фіно-угорської мовної групи, а румунська – до ще іншої групи романських мов. Додаймо до цього мікс католицизму, православ’я та витвореного ними уніатства; додаймо також значний вплив єврейського населення, якого в цій частині світу було завжди багато, та сліди швабських колонізаторів – і в голові запаморочиться!
Тут безмежно цікаво займатися культурною археологією, бо, наприклад, в Ужгороді сірники називають «швабликами» (вочевидь, цей винахід цивілізації принесли з собою німецькі колонізатори, шваби), а в холодну пору року місцеві господині готують дуже дивну й смачну страву човлент, що вариться кілька годин і довго залишається гарячою (всі вважають її румунською, але насправді це єврейська страва, її готували в п’ятницю, щоб на шабат вона ще залишалася гарячою – це артефакт спогаду про євреїв, яких до Другої світової війни тут була третина населення, а зараз залишилися одиниці).
Та периферійність, віддаленість, прикордонність мають також, крім культурного багатства й різноманіття, інший бік монети. Мова про відсталість, занедбаність, забутість. Адже кожна держава, до складу якої входив цей регіон, трактувала його відповідно – як якусь далеку точку на мапі, екзотичну й малоперспективну. Всі передові ідеї, що зароджувалися в столиці, докочувалися сюди або із суттєвим запізненням, або взагалі губилися десь по дорозі. Інвестицій на такий регіон теж бракувало, бо у влади завжди були пріоритетніші і ближчі цілі.
Тож із чим порівняти регіон, столицею якого є Ужгород? Либонь, тут вдалою буде метафора горища – воно є, всі про нього знають, але рідко на нього вилазять. Там зберігаються старі й непотрібні, запилюжені речі, туди не доходять сварки з вітальні й пахощі з кухні, там панує своя атмосфера – сонна, сповільнена, вічна. Без горища годі уявити будинок, але з’являємося ми там тільки раз на рік, щоб винести туди іграшкові прикраси для різдвяної ялинки.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Від бренду жіночого одягу Framiore та виробів для військових до текстильної лабораторії
Розмова з Наталкою Найдою, CEO Framiore та текстильної лабораторії Re:TextileGroup.Foto: framiore.com ©Наталю, розкажи як розпочинався твій шлях у бізнесі? Десь п'ятнадцять років тому зародився мій перший проєкт — майстерня шкіряних виробів SHUFLIA. Ще тоді, коли це...
Контроверсійний артоб’єкт
Українська команда видала екокомікс про наслідки війни для природи. Авторки неофіційно називають його контроверсійним артоб'єктом. Комікс має півтора десятка сторінок і виданий трьома мовами. Його сю- жет взятий із життя і викликав когнітивний дисонанс у...
Люди для людей: медична опіка для постраждалих від війни
З перших днів Станіслав Онищук — підприємець, директор клініки пластичної хірургії та косметології заснував „Перший хірургічний добровольчий шпиталь“. Тут медики безкоштовно допомагають лікувати й оперувати людей, які постраждали внаслідок війни в Україні.ДО...