Павло Гудімов: «Україна — ресурсна країна, але ми досі не навчилися себе показувати»

В який саме момент ви зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя з культурою та мистецтвом? 

Якщо говорити про те, як я себе внутрішньо відчуваю, то ця ідентичність через мистецтво прокинулася ще в дитинстві. Усе почалося з родинних захоплень. Я пам’ятаю свої перші відвідування майстерень художників разом із мамою, яка спілкувалася з багатьма митцями. Пам’ятаю й бібліотеку діда, де було багато книжок, пов’язаних із мистецтвом. Любов до сучасного мистецтва, чи радше до модернізму, теж прокинулася дуже рано. Уже тоді я не дуже розумів, навіщо нам у школі малювати ялинки й зайчиків.

Потім була музика. Я справді дуже захопився роком і мріяв стати учасником культового гурту. Ця мрія реалізувалася. Але коли я переїхав до Києва, то відчув, що мені вже трохи тісно залишатися лише гітаристом рок-гурту. Захотілося більше працювати з дизайном і мистецтвом. У 2000 році ми з партнером відкрили галерею. Нас цікавив сучасний дизайн, сучасний ландшафт, предметний дизайн і мистецтво. З часом саме мистецтво вийшло на перший план.

Але музика нікуди не зникла. Навпаки, зараз такий період, коли вона мене дуже захоплює. Я пишу нові пісні, ми виступаємо з новоствореним гуртом під моїм прізвищем. Там грають прекрасні музиканти: Юрій Рокецький, Сергій Тучепець, Олеся. Я пишу матеріал, співаю, граю на гітарі. Тобто сьогодні музика для мене — це радше захоплення, а мистецтво є моєю основною роботою.

Ваші проєкти доволі масштабні й помітні, вони залишають слід і, можливо, впливають на молодших митців, які тільки починають свій шлях. Тож яка, на вашу думку, сьогодні роль мистецтва для суспільства? 

Я третій рік поспіль читаю курс разом із Хотовою і Роздобудьком, який називається «Галерея». І відповідно з’являється нове покоління художників — і це важливо. Коли ми говоримо про мистецтво, треба трохи відійти від постійної спокуси його інструменталізувати. Дуже часто мистецтву нав’язують функції, очікують, що воно повинно давати відповіді на запитання. Але це не зовсім правильна рамка.

Мистецтво — не про обов’язкові відповіді чи утилітарність. Художник — це людина, яка мислить оригінально. І зовсім не обов’язково, що його думки мають збігатися із суспільним запитом. Він може бути попереду, може думати в інший бік, може навіть свідомо працювати проти очевидних очікувань. Іноді художник у своїй роботі підсвічує стереотипи, критично їх розкладає. Але він при цьому залишається художником — не перетворюється на виконавця соціального замовлення.

Для мене тут важливі проактивність, відданість своїй справі й певна соціальна чесність. Щоб це не було просто копіюванням зовнішнього запиту або виробництвом «зручного продукту». Бо є небезпечний момент, коли мистецтву кажуть: «ми хочемо від тебе от це», а художник відповідає: «добре, я це зроблю». У цей момент він уже перестає бути в полі творчості.

Ми давно попрощалися з логікою соцреалізму, де мистецтво мало відповідати заданій функції, хоча інколи ця логіка повертається в інших формах. Тому я вважаю, що мистецтво має бути мистецтвом, а художник — художником. Я готовий багато сил покласти, щоб забезпечити творчу свободу людей, які її справді заслуговують. Людина має власну ідею — і повинна мати можливість реалізувати її публічно: в мистецькому просторі, у виставковому чи архітектурному середовищі.

Свобода самовираження митця і взагалі людини — дуже висока цінність. Суспільство не завжди це розуміє. Мистецтво в Україні не забезпечується державою повністю, але й, слава Богу, ніхто нічого не вимагає. Чим вільніше мистецтво, тим більше геніїв може визріти в цьому середовищі.

Цікаво почути вашу думку про те, як сьогодні презентується українське мистецтво за кордоном. Зокрема — чи змогли ми скористатися «вікном можливостей», яке відкрилося під час війни? Як ви оцінюєте наші досягнення, проблеми та загалом спосіб, у який ми себе представляємо у міжнародному мистецькому контексті?  

Я вважаю, що ми втратили частину можливостей, якими не змогли достойно скористатися на початку війни. Зокрема, було сформовано дуже мало потужних музейних проєктів в Україні. Якщо говорити про український авангард, була, наприклад, виставка The Iron of the Storm — прекрасна виставка, але таких проєктів було небагато. Найкращий варіант — запускати такі речі у великі музейні колекції світу. Але для цього потрібна потужна система організації, музейне лобі й постійна робота.

Проблема в тому, що й усередині України репрезентація часто була недостатньо зібраною. Іноземці просто не мають уявлення про наші музейні колекції та весь цей феномен. Для цього потрібні обміни кураторів, поїздки, інформаційна робота, покази. А все це потребує ресурсів.