Пишіть «Рутенією» та любіть Україну!
Цього року на міжнародній книжковій виставці у Франкфурті я вперше дізналася про шрифт «Рутенія» Василя Яковича Чебаника, який на українському стенді презентувало видавництво «Адеф-книга». Надзвичайно красиві, наповнені змістом літери «Рутенії», абсолютно відповідають духу українства.
Хто такі рутени?
На першій морській карті Ангеліно Дульсерта (1325-1339 рр.) і третій карті Середземного та Чорного морів (1339 р.) є написи RUTHENIAM та RUTHENIA (біля витоків Дніпра). У європейських рукописах XI століття назва Руте́нія згадується у зв’язку з Галицько-Волинською Руссю. Тоді населення заходу нинішньої України — Волині, Галичини та Закарпаття — називалося русинами (латинською Ruthenus, мн. Rutheni), а місце їхнього проживання — Ruthenia.
Цікаво, що німецько-український словник, виданий у 1912 році в Чернівцях, мав заголовок: Deutsch-ukrainisches (-ruthenisches) Wörterbuch, а у виданому у Вісбадені (1962 р.) словнику Der Sprachbrockhaus було зазначено: “der Rutene, Ruthene, n/n Ukrainer (українець). Термін Ruthenie в значенні “українці”, “Україна”, є у французьких, англійських та американських словниках. В Енциклопедії українознавства підкреслюється, що наприкінці XIX – на початку XX століття назви «рутени, рутенський» (нім. Ruthenen, фр. Ruthenes і англ. Ruthenians) використовували для того, щоб відрізнити термін «русини, руський» від «росіяни, російський».
Василь Чебаник
Василь Якович Чебаник – видатна постать, про яку можна говорити довго. Український художник-графік, книжковий ілюстратор, педагог, член НСХУ, професор (1980 р.), завідувач кафедри графічного дизайну КДАДПМД імені М. Бойчука, член-кореспондент НАМ України, почесний доктор НаУКМА. У 2019 році Василь Якович отримав Шевченківську премію за проєкт «Графіка Української мови». Завдяки його роботі відроджені шрифти надали церемоніальним примірникам Конституції України, починаючи з середини 1990-х років, чіткі ознаки української ідентичності.
Абетка «Рутенія» – графіка української мови
Ідея шрифту «Рутенія» виникла під час зустрічі Василя Чебаника у Лейпцигу в 1971 році з ректором Вищої школи графіки та книжкового мистецтва Альбертом Капром, який поцікавився, чому українці не розвивають свою абетку. Пізніше Василь Чебаник дізнався, що в «Книзі абеток всіх народів і всіх віків» (1880 р.) Карла Фаульманна окремо від «російської» представлена «рутенська» абетка, що стало початком його пошуків.
Шрифти «Рутенія» — загальна назва шрифтів та шрифтових гарнітур для української абетки, створених у 2000—2024 рр. професором Василем Чебаником на основі звичаїв руської доби та козацьких скорописів у рамках проєкту «Графіка української мови». Чебаник зазначає:
“Кожна суверенна держава має свої конституційні символи: прапор, державний герб і мову. А кожна державна мова складається з двох частин: мелодії та її візуальної частини — історичної абетки”.
Українська абетка існує ще з часів Русі-України, що за тисячу років до сьогодення. Цією абеткою на Русі були надруковані такі шедеври, як Остромирове Євангеліє (1056–1057 рр.) та Пересопницьке Євангеліє XVI сторіччя. Сучасна абетка російської мови, напівлатинська за формою, була створена у 1708 році за наказом московського царя Петра I. З 1721 року цією абеткою користується вся російська імперія, зокрема й територія окупованої Русі-України.
На російських телеканалах повторюють як мантру, що Україна — це нібито територія росії, оскільки ми «позначені одним шрифтом» з незначною різницею в літерах «і» та «ї». На жаль, це частково відповідає дійсності: українська мова в офіційних документах та символах використовує московський шрифт, яким друкували імперські укази про заборону української мови, а також розстрільні списки українців. Сьогодні цей шрифт використовують у маркуванні державних установ, українських навчальних закладів, назв міст, сіл і вулиць. Через це складається враження, що різниці між нами немає, а отже, немає й вільної України.
Пропонуючи зміни у графічному зображенні сучасної української абетки, Василь Чебаник розробив 60 шрифтів, аби ніхто більше не вважав Україну частиною росії.
Пишіть Рутенією!
Головний редактор видавництва «АДЕФ-Україна» Катерина Пащенко пояснює, чому абетка «Рутенія» така важлива для українців, та розповідає про зроблені кроки для інтеграції цих шрифтів у повсякденне життя:
“Починаючи знайомство з проєктом «Рутенія», ми зі здивуванням дізналися, що всесвітній цифровий простір не ідентифікує Україну як окрему державу саме через те, що ми та наші північно-східні сусіди використовуємо однаковий набір літер. Різниці у написанні кількох букв виявилося недостатньо. Зацікавлені й натхненні ідеєю сприяти формуванню української ідентичності, ми радо долучилися до проєкту «Рутенія. Графіка української мови». У доробку нашого видавництва вже є низка книг, спрямованих на поглиблення знань про українську історію, етнографію та культуру. Хочу зазначити, що ГО «ІнфоВАРТА» докладає всіх можливих зусиль, аби українці перейшли на абетку «Рутенія». Петиція на підтримку цього проєкту — один із найважливіших кроків, до якого ми закликаємо долучитися кожного. Також ми беремо участь у заходах, спрямованих на популяризацію цього проєкту. Ми переконані, що поширення інформації про «Рутенію» та пояснення значущості офіційного використання власної української абетки сприятиме її впровадженню на офіційному та суспільному рівнях. Окремо хочу зазначити, що ми вже видали дві книги із використанням шрифтів абетки «Рутенія». Це «Українська мода: від трипільців до покоління скла» талановитої художниці та науковиці Зінаїди Васіної, а також її англомовний переклад «Ukrainian Fashion Through the Ages: 8 Millennia BC to the Present Day». До речі, для англомовного видання була спеціально розроблена латинична версія шрифту «Рутенія» під назвою «Дідух», яку ми з гордістю використали для презентації книги на Франкфуртському книжковому ярмарку 2024 року.
Звісно, ми плануємо й надалі застосовувати шрифти абетки «Рутенія» у своїх виданнях. Тим паче, що Василь Якович подарував усі свої неймовірні шрифти українському народу, тож ними може скористатися кожен, лише вказавши у графі авторських прав назву шрифту. Особливо радує, коли наші автори самі просять використати якийсь із шрифтів «Рутенії». Адже, крім того, що вони стильні та вишукані, вони несуть у собі код нашої української ідентичності. Тож читайте книжки, пишіть «Рутенією» та любіть Україну!
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Ехо цих днів
Ідея проєкту „Ехо цих днів‟, інтерактивної інсталяції від InterAKT з пальмами від Софії Саджаков, аудіо історіями Ксенії Фукс у музичному супроводі Олександра Чорного та фотографій п’яти українських фотографів Сергія Коровайного, Іви Сідач, Оксани Парафенюк,...
Розставляємо крапки над літерою Ї: лінгвоцид та відродження української мови
Паралельно з російським вторгненням в Україну сьогодні ми спостерігаємо неймовірний розвиток української культури та популяризації її у світі. Теж саме стосується й української мови, як головної ознаки української ідентичності. Але так було не завжди....
Українська книга в Німеччині
З початком повномасштабного вторгнення росії до України 24 лютого українські активісти в Німеччині стали ще інтенсивніше займатися питанням популяризації української культури та зокрема літератури. Одним із головних просувачів української книги в ФРН є Данило...




