Павло Гудімов: «Україна — ресурсна країна, але ми досі не навчилися себе показувати»

Чи бачили тоді прогалини в мистецькому полі, які хотіли закрити галереєю чи новим форматом?

Коли я тільки починав робити виставки в «Е-дизайні», це було, скоріше, як перевірка себе: чи мені це справді цікаво. Чи знайду я спільну мову з художниками, чи зможу зробити щось таке, що мене самого захоплює.

А вже десь у 2007 році я дуже чітко усвідомив, що хочу створити інституцію, яка збере навколо себе митців, творчих людей, кураторів, поціновувачів — тих, хто мені близький по духу. І водночас серед них я сам зможу вчитися та реалізовувати свої плани. Мене тоді дуже захоплювали нові підходи до кураторства, які я бачив у європейських інституціях. Хотілося змішувати все — у форматі тематичних виставок. Я намагався не ставити жодних «парканів» і кордонів: якщо ми говоримо про тему, то можна використовувати будь-які артефакти й матеріали.

Цей процес не зупинився досі. Я постійно в потоці створення виставок і колаборацій, але водночас знаходжу час для авторських проєктів, де через мистецтво інших художників створюю власний світ. Цього року, наприклад, була виставка «Навколо кулі». Я аналізував кулю як форму — в геометрії, як символ, як гру, як мистецький об’єкт, у тому числі в архітектурі й дизайні. І навколо цього вибудувалася інсталяція.

Зараз хочу більше уваги приділити дизайну. Думаю про створення простору, де поєднуватимуться сучасне і минуле. Такі теми рідко з’являються в галерейних просторах, бо це складний процес: пошук експонатів, дослідження, робота з матеріалом. Але в мене вже були хороші приклади таких проєктів — виставки, присвячені архітекторам, Івану Левинському, «Імпульс» про будівничого Львова. Саме вони поступово привели мене до архітектури й дизайну як окремого поля інтересу.

Я намагаюся залишатися відкритим до співпраці. Зараз готується великий проєкт на базі Національного музею історії України, куди мене запросили як куратора. Паралельно я став куратором виставки Андрія Зайденковського в Одеському національному музеї. Такі проєкти не дають «закиснути» у власному колі, відкривають нові аудиторії й підтримують відчуття живого, динамічного процесу, де мистецтво постійно виходить за межі себе.

Мені здається, ми не змогли якісно вибудувати момент входження України як повноцінного учасника світового мистецького процесу. Частково через неготовність нашої інфраструктури. Йдеться, зокрема, про відсутність інституцій на кшталт музеїв сучасного мистецтва. Дуже багато речей існувало «в серці», але не було оформлено як продукт: дослідження, книги, каталоги, архіви.

Ми — ресурсна країна з великою кількістю талановитих людей. Але це не завжди подано так, як має бути. Тому й не було великих системних виставок українських художників, які на них заслуговують. Це стосується і сучасних авторів, і класиків. Іван Марчук заслуговує на найкращі музеї світу. Андрій Сагайдаковський, багато інших художників — також. Але такі речі не робляться «з ходу». Для цього потрібні артцентри, галереї, державна участь і фінансування.

Був випадок, коли до міста Києва зверталися із пропозицією долучитися до співфінансування міжнародного проєкту, але відповіді так і не отримали. У результаті його реалізували разом із приватною інституцією, яка повністю взяла на себе витрати на транспортування, логістику та експонування. Це показує, що сьогодні багато чого тримається на приватних ініціативах.

Але якщо ми говоримо про міжнародну репрезентацію, то маємо робити це професійно й гідно. Я переконаний, що українське мистецтво буде представлене в найкращих музеях світу. Для цього потрібно запустити механізм постійної присутності українського мистецтва в міжнародному середовищі. Бо зараз ця присутність усе ще надто мала — і на рівні артринку, і на рівні музейних інституцій.

Що в тобі залишається “тобою”, навіть коли ти в образі?

Злата – це по суті і є Марко. Плюс жіночність. У моєї дрег-персони дисонанс у тому, що я намагаюся одночасно виглядати жіночно, але й, наприклад, ніколи не закриваю свої волохаті груди. Мені подобається цей шок-ефект. Мені подобається ворушити усталені уявлення людей про жіночність і мужність.

Це якось впливає на твоє власне сприйняття себе як чоловіка?

Ні, взагалі. Я знаю про людей, які почали дрег як чоловіки, але згодом це їм допомогло зрозуміти, що вони насправді трансжінки. Тож дрег був просто етапом в їхньому переході. Для мене це поки що не так. Я не знаю, що буде через 5-10-20 років, але поки що для мене це просто театральний образ, а в реальному житті я просто Марко.

Чи є у тебе взагалі чітке розмежування гендерних ролей? Чи відчуваєш ти тиск суспільства, щоб відповідати певному образу чоловіка? 

У суспільстві звичайно це є, але мене це мало обходить. Якщо я відчуваю себе чоловіком, чому це означає, що я обов'язково не можу якось жіночно себе поводити. Певним чином говорити чи ходити. Якось після мого камінг-аута на роботі мій колега сказав, що він “так і знав”, бо я мовляв ходжу “як гей”. Коли я уточнив у нього, як це, він додав “так наче по хмаринках”. На що я відповів, що може це все ж таки тому, що я 10 років бальними танцями займався (сміється). Тож так, у суспільстві однозначно є це сильне протиставлення чоловічого і жіночого, але, як на мене, це все надумано і смішно.

А що ти маєш на увазі, коли кажеш, що Злата більш жіночна, ніж ти? 

По-перше, вона фарбується! Вона більш уважна до свого зовнішнього вигляду. Я як Марко не так сильно парюся своєю зовнішністю, мене навіть дивують інші чоловіки-геї, які роблять якісь ін'єкції чи процедури, щоб виглядати молодше, наприклад. Я б цього не робив. А Злата як жінка має бути перфекціоністкою, завжди виглядати ідеально – її губи мають бути нафарбовані симетрично, очі-брови також.

Тобто по суті через Злату ти на собі відчуваєш інший рівень вимог суспільства до жінок? Думаєш, це дозволяє тобі краще розуміти нас, легше знаходити спільну мову з жінками? У тебе багато подруг?

Якраз подруг у мене дуже мало, можливо дві-три. Я просто не перетинаюся з жінками зазвичай – вони не ходять у ті бари чи клуби, куди зазвичай ходжу я. І навіть коли перетинаюся, мені незручно підходити до них подружитися. Можливо саме тому, що я трохи розумію тиск, який вони відчувають. Я завжди тримаю в голові, як я маю поводитися в присутності жінки, щоб не створювати їй дискомфорт, не лякати, щоб вона не подумала, що я можу домагатися. Бо я знаю, як їм важко, до них постійно чоловіки чіпляються в барах і клубах. Тож я намагаюся якось одразу проявитися як гей, щоб вони не переживали. Можливо я сам себе занадто напрягаю цим, але це так правильно, як на мене.   

Ти майже не жив в Україні, але твоя дрег-персона Злата – українка. Чому тобі важливо було розділити з нею і цю частину своєї ідентичності?

Ми родиною переїхали у Німеччину в 2006 році, а в 2017-му отримали німецьке громадянство. Пам'ятаю, якось тут у школі мене спитали, чи я українець, чи німець. Я подумав і відповів, що я все ж українець. 

…Ти навіть українською говориш з легким німецьким акцентом.

Так, але я почав вчити українську після 2014 року. І це була Ліга Сміху – відкрила мені шлях до вивчення української. Після 2022-го мій брат та його дружина перейшли на українську в побуті. З мамою і татом я теж українською і російською спілкуюся. Я почав більше читати українською – новини, пости в соцмережах. Мені стало очевидно, що якщо я українець, то маю знати українську. У 2021 році я був в Україні – їздив на Азовське море та в Чорнобиль – і пам'ятаю дуже незручну ситуацію, коли в піцерії в Києві я не зміг зрозуміти касира. Було соромно. Я розумію, що моя українська ще дуже неідеальна, мені навіть важко говорити зараз, але все одно відчуваю, що мені це потрібно.

Мені завжди була цікава українська політика, історія, що відбувається в Україні. Тому попри німецьке громадянство я почуваю себе українцем. Тож коли я вирішив, що буду створювати свого дрег-персонажа, то знав, що це має бути також українка. Тому я Злата, українська жінка. Я роблю перформанси з українською музикою. Я намагаюся бути політично свідомим, навіть коли це не найлегший шлях. 

Злата вже регулярно бере участь у марші CSD у Штутгарті в складі української групи. Чому для тебе було важливо бути видимим саме як українцю?

Зазвичай дрег-королеви Штутгарта йдуть у колоні AIDS Hilfe. Але коли побачив, що на CSD є окрема українська група, Злата знайшла своє місце, її образ довершився. Мені важливо, щоб ЛГБТ-спільнота Штутгарта бачила й приймала українських квірів. Мені важливо, щоб новоприбулі українські біженці-квіри бачили, що тут вони можуть почуватися вільно і проявлятися, знаходити “своїх”. 

Цьогоріч одна з цілей прайду в Штутгарті привернути увагу до погіршення рівня безпеки ЛГБТ й посилення гомофобії. Чи відчуваєш ти ці тенденції?

Особисто на собі – ні, на щастя. На мене ніколи не нападали, фізично чи словесно. Але я важу 100 кг, зріст 183 см – хто мені що скаже? Але я не поводжуся на публіці так, як мені хотілося б. Наприклад, ми з моїм хлопцем не ходимо за ручки, особливо, якщо пізно ввечері вертаємося звідкись. Я свідомо обираю місця, де я знаю, що буде адекватна публіка. Наприклад цей бар, де ми зараз, – це не гей-бар у класичному розумінні, але він відомий як ЛГБТ-френдлі.  Звісно я слідкую за новинами, і зростання підтримки АФД мене тривожить. І кожного разу, коли я чую про організовані напади на місця у Штутгарті популярні серед геїв, звісно на мене це впливає.