![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Люди для людей: медична опіка для постраждалих від війни
З перших днів Станіслав Онищук — підприємець, директор клініки пластичної хірургії та косметології заснував „Перший хірургічний добровольчий шпиталь“. Тут медики безкоштовно допомагають лікувати й оперувати людей, які постраждали внаслідок війни в Україні.
ДО ВІЙНИ
Косметологічну клініку започаткував ще у 2014 році. Спочатку вона була крихітною — один кабінет, в якому приймав косметолог-дерматолог. Але за кілька років кабінетів вже стало більше. Незадовго до початку повномасштабної війни ми отримали грант, мета якого — допомога в розширенні малого та середнього бізнесу. Відтак, я мав можливість консультуватися з експертом грантової програми SES, який приїхав до Івано-Франківська на місяць. Результатом насиченої роботи стала стратегія розвитку клініки пластичної хірургії на 5 років. Особливістю закладу мала стати європейська якість та українські ціни.
В кінці листопада минулого року ми відкрилися у маленькому містечку неподалік Франківська. Лікарня повністю відповідала всім німецьким стандартам щодо хірургічного відділення, структури палат, обладнання тощо. Адже з самого початку була орієнтована на європейський ринок.
ПРИЙМАТИ ВАЖЛИВІ РІШЕННЯ
24 лютого вся Україна прокинулась в диму, а в Івано-Франківську бомбили аеропорт, чорний дим було видно, напевне, з кожного куточка міста. В мене були змішані відчуття: з одного боку, досить сильна інформаційна обізнаність, оскільки відвідував спеціальні курси підготовки на випадок воєнних дій, на яких нас вчили гасити пожежі, надавати першу медичну допомогу, поводитися під час обстрілів, ми багато говорили про можливе повномасштабне вторгнення росії. А з іншого боку, складно було повірити, що це все ж таки сталося, та й досі в голові не вкладається, що в Україні війна. Ще одна думка, яка не давала мені спокою — захист своєї власної родини. Пам’ятаю, сказав підлеглим не виходити на роботу, прийшов у порожню клініку, щоб забрати важливі документи, печатки, вирішити як діяти далі. Тоді ж вирішив, що нехай клініка є косметологічного напрямку, але ми маємо хірургічну базу й поліклінічне відділення та можемо допомагати людям, які постраждали від війни. Мене дуже мотивувала думка, що перепрофілювавши заклад, пізніше, коли ми переможемо у цій війні, відчуватиму, що в цьому є і мій вклад, я зробив все, що міг. Тоді не думав про те, чи важко буде, не розумів чи вдасться зібрати колектив волонтерів, чи вистачить обладнання, фінансів, це рішення було миттєвим, та я жодного дня не пошкодував про нього.
„ЛЮДЯНИЙ“ ПРОЄКТ
Перше, що зробив — написав у соцмережі пост про створення ініціативи „Перший добровольчий хірургічний шпиталь“, а тому життєво необхідними були саме люди: хірурги, травматологи, анестезіологи, медсестри, координатори, водії тощо. Зібрати професійну команду було, напевне, моїм найважливішим і найскладнішим завданням, я дуже хвилювався чи вдасться. Люди — найголовніше, адже навіть якби ми мали нескінченну кількість грошей, чи найдорожче в світі обладнання, цей проєкт не був би таким цінним без волонтерів.Те, з яким бажанням всі приступили до реалізації, показало мені, наскільки на часі є проєкт.
Над хірургічним шпиталем сьогодні працюють як місцеві, так і внутрішні переселенці. Це були неймовірні відчуття, коли в перші дні мені дзвонили люди й самі просилися в проєкт, я одразу ж питав чи знали вони, що це волонтерство, і що ми не мали фінансування. Але вони відповідали, що в Україні війна і вони хочуть пожертвувати своїм часом, вмінням, досвідом, бо в цьому і є їхня громадянська позиція.
Хочу сказати, що цей проєкт із самого початку був дуже „людяним“ — тут працюють люди для людей, ми до кожного випадку намагаємося підійти по-різному та в залежності від ситуації.
ЯК ОРГАНІЗОВАНИЙ ПРОЦЕС
За час існування проєкту нашими послугами скористалися близько 400 людей, з них 40 — ті, які потребували спеціалізованої хірургічної, ортопедичної та травматологічної допомоги, наприклад, оперування мінно-вибухових травм чи вогнепальних поранень. Решта звернень — обробка ран, психологічні травми, загострення хронічних захворювань від стресу. Якщо не можемо допомогти — скеровуємо до вузькопрофільних спеціалістів, оскільки маємо домовленості з іншими клініками, які погодились лікувати безкоштовно.
Також, ми змогли домовитись з громадськими організаціями, які постачають нам медикаменти — лікарі видають їх за потребою тим, хто звертається. Люди приїжджають на вокзал часом без документів, коштів, одягу, де ж їм дістати необхідні ліки? Пацієнти знаходять нас через волонтерів на вокзалі в Івано-Франківську — більшість прибуває сюди, оскільки рятується від війни у безпечне місце. Також, пишуть у соцмережах, звертаються після відгуків інших. В нас є координатор, який регулює всі питання та звернення.
Якщо говорити про військових, як тільки ми створилися, розіслали інформацію про хірургічну допомогу у військові частини. Мали багато звернень, оскільки наш проєкт на певний час був єдиним в Україні.
Цей проєкт просто неймовірний, щодня надихаюсь і відчуваю як сильно ми потрібні. Бачу вдячні очі людей, яким ми допомагаємо і бачу як наші волонтери „горять“ тим, чим займаються. Кожен день в мене нові приводи для гордості. Пам’ятаю, на самому початку ми потребували життєво необхідний набір хірургічних інструментів, який коштує 1500 доларів, але жодного бюджету у нас не було. Я просто перетелефонував до продавця, пояснив ситуацію і він сказав мені, що відправить набір безкоштовно. „«Дякую» буде достатньо“ — відповів. Це було неймовірно, ніхто навіть не сподівався на подібне.
Ми мали досвід співпраці з медиками з Чехії, Норвегії, Японії та Франції.
Нещодавно з нами зв’язалася організація „Лікарі без кордонів“. Вони допомогли нам з пальним для водіїв та забезпечили ліками, які складно дістати навіть й у невоєнний час, як, наприклад, з гормональними препаратами чи анестезійними. Організація допомогла також з орендою приміщення, оскільки нам в певний момент стало „тісно“ у клініці.
Зараз ми спільно з ними організовуємо виїзні програми — лікарі-волонтери приїжджають у різні міста або притулки та надають медичну допомогу постраждалим від війни. Частина лікарів-іноземців прибула до нас через „Лікарів без кордонів“, частина просто побачила моє оголошення. Ми мали досвід співпраці з медиками з Чехії, Норвегії, Японії та Франції. Якось я запитав: „Як часто вони планують до нас приїжджати?“, нащо вони відповіли: „Доки не зникне потреба в нашій допомозі“.
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Ужгород. Periferia absoluta
Коли під час знайомства я кажу, що живу в Ужгороді, у людей це завжди викликає двояку реакцію. Якщо людина з української столиці, з Києва, то ці слова викликають у неї щось середнє між подивом і співчуттям. Мовляв, як можна жити в такій провінції! Але водночас в...
Зруйновані міфи
«Країна з глибокими тріщинами», «розривана між «Сходом» і «Заходом» або між «російськомовними та україномовними», «штучна нація» — це лише деякі зі стереотипів і колоніальних міфів про Україну, які були особливо поширені в німецьких засобах масової інформації,...
За лаштунками успіху: як побудувати бізнес в Німеччині з нуля та почати жити знову
Яскравий сонячний полудень у штутгартському кафе. Навпроти мене молодий хлопець із відкритою посмішкою і, без сумніву, творчої професії. Він виглядає настільки органічно в цьому середовищі, ніби все його життя пройшло серед мистецької спільноти Штутгарта. Це Марк...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!