Українська команда видала екокомікс про наслідки війни для природи. Авторки неофіційно називають його контроверсійним артоб’єктом. Комікс має півтора десятка сторінок і виданий трьома мовами. Його сю– жет взятий із життя і викликав когнітивний дисонанс у найперших читачів.
Екокомікс складається з шести історій. Усі вони про події, які відбуваються в Україні після 24 лютого 2022. Герої мальопису — кияни 15-річний Юрко та його сестра 7-річна Мирослава. Сценарії до коміксу розробили засновниця проєкту Наталя Ярошенко та її партнерка Ірина Романуха. Дівчата зізнаються, що давно хотіли створити графічну історію, присвячену екології. Тож і обрали формат, в якому найлегше буде сприйматися серйозна тема, — мальопис.
За сюжетом діти тікають від війни й намагаються знайти безпечне місце у селах Київщини. Під час своєї подорожі вони знаходять гірки свідчення знущань з тварин росіянами в екопарках та заповідних зонах Харківщини, Херсонщини, Донеччини та Луганщини.
„Комікс народжувався довго. Спочатку ми обрали головні теми, потім продумали героїв, тобто якісь знакові для українців образи. Далі на підставі аналізу наслідків бойових дій, ми обрали місця, на прикладі яких буде висвітлена кожна з тем та вигадали чому і як діти там опинилися, — розповідає Ірина Романуха, співавторка коміксу. — Найважчим особисто для мене було втиснути у дві сторінки коміксу всю ту шкоду, яку завдає війна у конкретній сфері, адже теми дуже місткі, хочеться показати все, а ще це треба пов’язати між собою, дати героям репліки. Тобто треба не просто накидати фактів, а зробити з цього цілісну історію”.
Ілюструвала комікс Ярина Каторож. Пів року створювала його вручну, малювала аквареллю та лінерами. Ілюстраторка розповідає: „Цей стиль я не вигадувала власне для коміксу, працюю в ньому довгий час. Люблю поєднувати ніжність акварелі з чіткою лінійною графікою. Так здебільшого ілюструю книги, в цьому ж стилі створюю листівки та картини. Хотілося, щоб комікс виглядав приємно, гармонійно та привертав увагу. Не завжди легко було зосередитися на створенні красивого через новини. Частину ілюстрацій намалювала, сидячи в ванній під час повітряних тривог“.
Авторки розраховують, що коміксом зацікавляться студенти, які навчаються в Україні й мають інтерес до розслідування екоцидів. Сама керівниця проєкту Наталя Ярошенко понад рік проводить своє наукове дослідження з популяційної екології в місті Кассель (Німеччина). Країна лідирує у кількості реалізованих екологічних проєктів, тому за словами Наталі, нам є чого повчитися.
„Німці люблять щось нове, а щось нове це і є комікс. Якщо ми подивимося суто на мальопис, його графічне відображення, він є привабливим. Він яскравий, тактильно приємний, позитивний, доки ти не починаєш вчитуватися в суть. Саме це викликає когнітивний дисонанс і допомагає людям думати в зовсім іншому ключі. А все, що спонукає людей думати, йде на користь України“, — говорить Наталя.
Авторка коміксу Ірина Романуха наголошує, що комікс — це також і освітній продукт. „Можливо ті, кому не надто цікаво слухати у новинах про біль і шкоду, яку заподіяли російські загарбники українцям та українській природі, чи ті, хто не цікавляться політикою взагалі, звернуть увагу на двох дітей посеред апокаліпсису війни“.
Розповідає про комікс у віртуальному просторі й Дарина Линник: „Знаходити аудиторію не важко. Для всіх нас першим пріоритетом є боротьба з росією на всіх фронтах, включаючи, звичайно, інформаційний, тому люди та медіа з радістю підтримують нас“.
Розмірковуючи над тим, чи на часі зараз захист екології, коли беззахисними є люди в Україні, авторки екокоміксу кажуть: „Вижити — це завдання на сьогодні, на тут і зараз, а турбота про довкілля — це погляд у майбутнє, адже це те, що ми передаємо наступним поколінням. І від того, що ми їм передамо буде залежати те, чи виживе людство, як вид і якою буде якість життя наших нащадків“.
Мальопис опубліковано українською, англійською та німецькою мовами. Його можна переглянути за посиланням в шапці профілю на сторінці @enwar_mental.
Комікс є частиною проєкту „enWAR_mental“, який розповідає про вплив воєн у 21 сторіччі, досвід повоєнного відновлення, інформує про екоциди росіян в Україні. Долучитись до нього можна в соціальній мережі Інстаграм.
Проєкт „enWAR_mental“ здійснюється за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми ЄС для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Ужгород. Periferia absoluta
Коли під час знайомства я кажу, що живу в Ужгороді, у людей це завжди викликає двояку реакцію. Якщо людина з української столиці, з Києва, то ці слова викликають у неї щось середнє між подивом і співчуттям. Мовляв, як можна жити в такій провінції! Але водночас в...
Від бренду жіночого одягу Framiore та виробів для військових до текстильної лабораторії
Розмова з Наталкою Найдою, CEO Framiore та текстильної лабораторії Re:TextileGroup.Foto: framiore.com ©Наталю, розкажи як розпочинався твій шлях у бізнесі? Десь п'ятнадцять років тому зародився мій перший проєкт — майстерня шкіряних виробів SHUFLIA. Ще тоді, коли це...
Люди для людей: медична опіка для постраждалих від війни
З перших днів Станіслав Онищук — підприємець, директор клініки пластичної хірургії та косметології заснував „Перший хірургічний добровольчий шпиталь“. Тут медики безкоштовно допомагають лікувати й оперувати людей, які постраждали внаслідок війни в Україні.ДО...





