![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Розставляємо крапки над літерою Ї: лінгвоцид та відродження української мови
Паралельно з російським вторгненням в Україну сьогодні ми спостерігаємо неймовірний розвиток української культури та популяризації її у світі. Теж саме стосується й української мови, як головної ознаки української ідентичності. Але так було не завжди.
Одним із найчастіших запитань серед німецькомовних відвідувачів на українському наметі в рамках фестивалів культур ще декілька років тому було власне, чи російська та українська це одна й та сама мова. „Аж ніяк“ — дипломатично відповідали ми („Українське Ательє Культури та Спорту“), ховаючи роздратування та наводячи численні приклади та беззаперечні аргументи. Сьогодні ситуація виглядає значно краще. Повномасштабне вторгнення росії в Україну примусило європейців хоча б і опосередковано зрозуміти, що різниця є. Але нумо розбиратися, що стало передумовою такої необізнаності, і як саме російська імперія сотнями років вбивала українську мову у всіх сферах життя та на всіх рівнях.
Важливо відразу сказати, що українська мова зародилася більше ніж тисячу років тому і походить від праслов’янської — спільної мови предків всіх сучасних слов’ян, яка своєю чергою має коріння у праіндоєвропе́йській мові. Український учений Василь Кобилюх до речі досліджував зв’язок між українською мовою та санскритом. У своїх роботах він висловлює думку, що українська мова сформувалася в Х-IV століттях до нашої ери й походження найважливіших українських слів слід шукати саме в санскриті. Наприклад, такі сучасні українські слова як „повітря“, „кохати“, „кінь“, „дерево“, „вогонь“ майже ідентичні словам у санскриті.
Згідно з головними дослідниками походження україн- ської мови (Шевельов, Мозер, Бевзенко), риси праукраїнсь- кої мови сформувалися протягом 6-11 століть н. е. А кінець 11-го — середину 12-го століття можна вважати початком існування української мови як системи, яка своїми рисами вже відрізнялася від інших мов.
Про наявність писемної мови вже в ті часи свідчать й численні написи та графіті на стінах Софії Київської, які датуються від другого десятиліття 11-го століття. Звісно, на теренах сучасної росії так говорити не могли, хоча б тільки, тому що ані росії, ані московського князівства тоді ще взагалі не було.
Писемна мова Київської Русі виглядала у двох формах — церковнослов’янська, яка обслуговувала потреби церкви, та давньоруська, чи давньоукраїнська, чи давньокиївська — літературна мова Русі, яка виконувала всі державні та культурні функції та якою написані перші літературні твори („Повість минулих літ“ 1116 року, „Повчання Володимира Мономаха своїм дітям“ 1117 року, „Слово о полку Ігоревим“ 1187 року).
З початком книгодрукування українська мова набула нового розвитку. І, звісно, як і будь-яка інша мова, вона розвивалась не в вакуумі й постійно збагачувалася іноземними словами. Через те, що українська абетка заснувалась на основі грецького письма, нашу мову збагатили грецизми.
У степову частину країни прийшли тюркські запозичення. А у великих містах через появу єзуїтських колегіумів та інших навчальних закладів користувалися латиною. Також в українській існувало чимало запозичень з їдишу, і цей обмін був до речі двостороннім. Окрім цього українська мова має численні запозичення з польської, німецької, угор- ської та румунської мов. Так розвивається кожна мова. Так само й в інших європейських країнах з’являлися українізми, як, наприклад романо-германське „steppe“ від українського „степ“, польська „hreczka“ чи „czeresnia“ від українських „гречка“ та „черешня“, румунська „smântână“ від „сметана“ чи угорське „csónak“ від “човен“.
Українська мова розвивалася, набувала ще більше мелодійності та гнучкості. Але такий розвиток подобався не всім. У 17-му столітті частина українських земель опи- нилася у складі російської імперії, і саме з цього моменту в історії нашої країни розпочалися штучні наративи про „один братський народ“ та „єдину мову“.
Понад 350 років російська імперія та її нащадки у вигляді СРСР та сучасної росії вели цілеспрямований лінгвоцид — знищення мови як головної ознаки етносу, адже це — головна мета усіх колонізаторів.
З початком 18-го століття за наказами російських царів та імператорів українські тексти вилучалися з церков, заборонялося книгодрукування та навчання українською. Все це супроводжувалося репресіями, переслідуваннями та розстрілами українських інтелектуалів. В 1804 році остаточно заборонялося навчання українською в усіх освітніх закладах. Утиски проти освіти — це один з головних інструментів лінгвоциду, адже саме вони впливають на майбутні покоління та позбавляють пам’яті. Не дозволялось навіть хрестити дітей українськими іменами. 1863 рік приніс українцям сумнозвісний Валуєвський циркуляр, який забо- роняв видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою. А в 1876-му році російський цар Олександр II, перебуваючи в німецькому місті Бад-Емс підписав указ, який мав на меті остаточно знищити українську мову та культуру.
Радянське керівництво лише продовжило успадковану від імперії колонізаторську руйнацію української ідентичності. За українську мову розстрілювали, катували та саджали у в’язницю. Радянська влада втручалася навіть у внутрішні механізми мови, забороняючи літери, слова, синтаксичні конструкції та граматичні форми. Натомість був розроблений новий правопис української мови, з метою штучної асиміляції її до російської. Усього дослідники налічують понад 130 офіційних заборон української мови з царських до брежнєвських часів, і досі вважається дивом, як наша мова витримала усі багаторічні переслідування.
Зі здобуттям України Незалежності мовні проблеми нікуди не поділися. Прихована русифікація та домінування російської в попкультурі тільки посилювали наративи про неповноцінність української мови. Але все змінилося з початком війни російської федерації проти України у 2014-му році. Засновуються нові культурні інституції, потужно розвивається мистецтво, українська література витісняє з книжкових полиць російську, а мовне законодавство остаточне розставляє всі крапочки над Ї.
Робимо свій внесок до захисту, а також розвитку української мови!
Попри, хоча скоріше за все всупереч усім складнощами, українська мова сьогодні стає дедалі популярнішою. Солов’їною на сьогодні розмовляють понад 40 мільйонів людей. А популярний додаток для вивчення мов Duolingo зазначив, що з початком повномасштабного російського вторгнення кількість охочих опанувати українську мову зросла на 577%. І ми в редакції Gel[:b]lau сподіваємось, що цей тренд збережеться й у післявоєнному часі, який безумовно настане. Адже українська мова не тільки багата на синоніми, але й неймовірно мелодійна. І це є доведений науковий факт, враховуючи мовну ритмомелодику — відношенню приголосних та голосних у побудові слів та слово- сполуки —, наявності суфіксів милозвучання та мелодійної літери „ї“, яка є тільки в українській абетці. Принаймні, якщо йдеться про слов’янські мови.
В березні 2022-го року Генеральна асамблея Європейської федерації національних мовних інституцій (EFNIL) надала Україні членство у мовному просторі ЄС, що за словами Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Креміня дозволить в майбутньому „сформувати стратегію законодавчого захисту української мови як майбутньої мови ЄС“.
Ви тримаєте в руках або читаєте онлайн нове видання Gel[:b]lau. Це перший німецько-український журнал такого формату. Тож ми сподіваємось, що своєю працею також робимо свій внесок до захисту, а також розвитку української мови.
Уже відомо про центри Superhumans у Львові та Дніпрі, а також про плани відкриття центру в Одесі. Чи від самого початку ви бачили цей проєкт як мережу центрів, чи потреба в розширенні виникла вже в процесі роботи?
Насправді ідея розвитку кількох центрів була закладена ще на етапі створення концепції Superhumans. Від самого початку ми розуміли, що потреби, які виникли внаслідок війни, є настільки масштабними, що один центр фізично не зможе забезпечити необхідний обсяг допомоги для всіх, хто її потребує. Спочатку ми працювали над концепцією центру воєнної травми, але паралельно аналізували й інші потреби системи охорони здоров’я України. Згодом стало очевидно, що країні необхідна розгалужена мережа спеціалізованих центрів, які зможуть надавати якісну допомогу в різних регіонах. Тому ще на початковому етапі розглядалася ідея створення кількох центрів. Серед потенційних локацій були Львів, Харків та Одеса. Згодом, з огляду на безпекову ситуацію та низку інших чинників, замість Харкова було ухвалено рішення розвивати центр у Дніпрі. Коли концепція остаточно сформувалася, ми вже чітко розуміли, що йдеться не про один заклад, а щонайменше про три великі центри. Водночас сьогодні ми працюємо й над іншими напрямами розвитку. Зокрема, розглядаються окремі спеціалізовані проєкти та нові формати допомоги, які можуть функціонувати самостійно. Ми також бачимо, що існують потреби, які наразі не охоплюються повною мірою переліком наших послуг. Щоденна робота з пацієнтами допомагає краще зрозуміти, яких саме сервісів ще бракує системі охорони здоров’я та людям, які проходять лікування й реабілітацію.
Тому сьогодні можна сказати, що розвиток мережі Superhumans триває. Ми не зупиняємося на вже реалізованих проєктах, а постійно аналізуємо нові виклики та шукаємо можливості для розширення допомоги тим, хто її потребує найбільше.
За кілька років Superhumans виріс із амбітної ідеї у проєкт національного масштабу. Що допомагає вам нести цю відповідальність і рухатися вперед?
Напевно, це досить просто. Я завжди кажу, що ніколи в житті не робила нічого цікавішого за Superhumans. Тому ти просто йдеш за потребою. Насправді цього центру взагалі не мало б існувати. Якби не було війни, його б ніколи не створили. І це був би найкращий сценарій для всіх нас. Але потреба виникла, і ми почали шукати рішення. Коли з'являється новий виклик, ти не дуже замислюєшся над тим, наскільки він великий. Ти бачиш проблему і думаєш: як її вирішити? Чи є хтось, хто може це зробити? Якщо ні, значить, будемо робити самі. Разом із командою.
Звичайно, зі зростанням проєкту зростають і виклики. Постійно збільшується команда, з'являються нові напрями роботи. Велике завдання — знаходити людей і навчати їх. Адже ми не можемо просто набрати готових фахівців саме того рівня, який нам потрібен. Тому часто беремо найкращих із тих, хто є, і разом розвиваємо їх далі.
У нас завжди більше ідей, ніж ресурсів. Є проєкти, які ми дуже хочемо реалізувати вже сьогодні, але розуміємо, що поки що для них не настав час. Тоді відкладаємо їх на майбутнє і концентруємося на тому, що є найважливішим зараз. Якщо говорити ширше, то наша мета значно більша, ніж просто створення окремих центрів. Ми хочемо допомогти змінити підходи в системі охорони здоров'я України. Перейти від моделі, яка лише реагує на проблему, до моделі, яка допомагає людині комплексно вирішувати її. Система має бути готовою відповідати на великі виклики, особливо в часи криз і катастроф. Тому бути керівником для мене — це не про посаду чи статус. Це про відповідальність бачити потребу і разом із командою шукати спосіб її закрити. А якщо говорити про супергероїв, то вони для мене щодня поруч. Це наші пацієнти. Люди, які після найважчих випробувань знаходять у собі сили починати життя заново. Саме вони надихають найбільше і нагадують, заради чого ми все це робимо.
Зараз усі українці переживають надзвичайно складний період. Постійні обстріли, тривога за близьких, втома від війни — усе це впливає на кожного з нас. Як вам вдається знаходити сили рухатися вперед, підтримувати себе і команду та не втрачати віри в те, що ви робите?
Насправді все досить просто. Я дуже чітко розумію, заради чого прокидаюся щоранку і що саме маю робити. Коли є розуміння мети, то питання «а чи варто продовжувати?» або «а що буде через місяць?» відходять на другий план. Ти просто рухаєшся вперед, тому що знаєш: це потрібно робити. Водночас я прекрасно розумію, що сама ніколи не змогла б реалізувати все те, що сьогодні робить Superhumans. У нас є величезна команда, сильні керівники напрямів, професіонали, які розділяють спільне бачення. Ми всі добре розуміємо, куди рухаємося і якої мети хочемо досягти. Звичайно, ми не можемо вплинути на все. Ми не можемо зупинити обстріли чи змінити обставини війни. Але можемо вирішувати ті завдання, які стоять перед нами. І поки ми живі, поки маємо сили працювати, ми повинні робити те, що від нас залежить. Я бачу, що люди втомилися. Це нормально. Важко жити і працювати в умовах постійного стресу та невизначеності. Але водночас у нас є вибір: зосередитися на безсиллі або на тому, що ми можемо змінити. Ми обираємо друге. Що стосується особистих ресурсів, то тут немає універсального рецепта. У кожного свої способи відновлення. Для мене це спорт, книги, прогулянки, час із близькими. Спорт особливо допомагає впоратися зі стресом, переключитися й відновити внутрішню рівновагу. Для когось це може бути творчість, подорожі, природа чи інші заняття.
Головне — знайти власний спосіб відновлюватися і не забувати про нього навіть у найскладніші періоди. Тому що попереду ще багато роботи, і для неї нам усім потрібні сили.
Фото: https://superhumans.com/, https://www.facebook.com/olga.rudneva/
Схожі статті
Пишіть «Рутенією» та любіть Україну!
Цього року на міжнародній книжковій виставці у Франкфурті я вперше дізналася про шрифт «Рутенія» Василя Яковича Чебаника, який на українському стенді презентувало видавництво «Адеф-книга». Надзвичайно красиві, наповнені змістом літери «Рутенії», абсолютно відповідають...
Ехо цих днів
Ідея проєкту „Ехо цих днів‟, інтерактивної інсталяції від InterAKT з пальмами від Софії Саджаков, аудіо історіями Ксенії Фукс у музичному супроводі Олександра Чорного та фотографій п’яти українських фотографів Сергія Коровайного, Іви Сідач, Оксани Парафенюк,...
Психофармакологія для початківців
Згідно з дослідженням Інституту Роберта Коха, приблизно третина дорослого населення розвинених країн страждає від психічних розладів. Їх лікування залежить від типу психічного захворювання, його тривалості та тяжкості. З одного боку, психотерапія допомагає активно...