![Gel[:b]lau](https://gelblau.net/wp-content/uploads/2022/11/gelblau-logo.jpg){kind=logo}
Українська команда видала екокомікс про наслідки війни для природи. Авторки неофіційно називають його контроверсійним артоб’єктом. Комікс має півтора десятка сторінок і виданий трьома мовами. Його сю– жет взятий із життя і викликав когнітивний дисонанс у найперших читачів.
Екокомікс складається з шести історій. Усі вони про події, які відбуваються в Україні після 24 лютого 2022. Герої мальопису — кияни 15-річний Юрко та його сестра 7-річна Мирослава. Сценарії до коміксу розробили засновниця проєкту Наталя Ярошенко та її партнерка Ірина Романуха. Дівчата зізнаються, що давно хотіли створити графічну історію, присвячену екології. Тож і обрали формат, в якому найлегше буде сприйматися серйозна тема, — мальопис.
За сюжетом діти тікають від війни й намагаються знайти безпечне місце у селах Київщини. Під час своєї подорожі вони знаходять гірки свідчення знущань з тварин росіянами в екопарках та заповідних зонах Харківщини, Херсонщини, Донеччини та Луганщини.
„Комікс народжувався довго. Спочатку ми обрали головні теми, потім продумали героїв, тобто якісь знакові для українців образи. Далі на підставі аналізу наслідків бойових дій, ми обрали місця, на прикладі яких буде висвітлена кожна з тем та вигадали чому і як діти там опинилися, — розповідає Ірина Романуха, співавторка коміксу. — Найважчим особисто для мене було втиснути у дві сторінки коміксу всю ту шкоду, яку завдає війна у конкретній сфері, адже теми дуже місткі, хочеться показати все, а ще це треба пов’язати між собою, дати героям репліки. Тобто треба не просто накидати фактів, а зробити з цього цілісну історію”.
Ілюструвала комікс Ярина Каторож. Пів року створювала його вручну, малювала аквареллю та лінерами. Ілюстраторка розповідає: „Цей стиль я не вигадувала власне для коміксу, працюю в ньому довгий час. Люблю поєднувати ніжність акварелі з чіткою лінійною графікою. Так здебільшого ілюструю книги, в цьому ж стилі створюю листівки та картини. Хотілося, щоб комікс виглядав приємно, гармонійно та привертав увагу. Не завжди легко було зосередитися на створенні красивого через новини. Частину ілюстрацій намалювала, сидячи в ванній під час повітряних тривог“.
Авторки розраховують, що коміксом зацікавляться студенти, які навчаються в Україні й мають інтерес до розслідування екоцидів. Сама керівниця проєкту Наталя Ярошенко понад рік проводить своє наукове дослідження з популяційної екології в місті Кассель (Німеччина). Країна лідирує у кількості реалізованих екологічних проєктів, тому за словами Наталі, нам є чого повчитися.
„Німці люблять щось нове, а щось нове це і є комікс. Якщо ми подивимося суто на мальопис, його графічне відображення, він є привабливим. Він яскравий, тактильно приємний, позитивний, доки ти не починаєш вчитуватися в суть. Саме це викликає когнітивний дисонанс і допомагає людям думати в зовсім іншому ключі. А все, що спонукає людей думати, йде на користь України“, — говорить Наталя.
Авторка коміксу Ірина Романуха наголошує, що комікс — це також і освітній продукт. „Можливо ті, кому не надто цікаво слухати у новинах про біль і шкоду, яку заподіяли російські загарбники українцям та українській природі, чи ті, хто не цікавляться політикою взагалі, звернуть увагу на двох дітей посеред апокаліпсису війни“.
Розповідає про комікс у віртуальному просторі й Дарина Линник: „Знаходити аудиторію не важко. Для всіх нас першим пріоритетом є боротьба з росією на всіх фронтах, включаючи, звичайно, інформаційний, тому люди та медіа з радістю підтримують нас“.
Розмірковуючи над тим, чи на часі зараз захист екології, коли беззахисними є люди в Україні, авторки екокоміксу кажуть: “Вижити — це завдання на сьогодні, на тут і зараз, а турбота про довкілля — це погляд у майбутнє, адже це те, що ми передаємо наступним поколінням. І від того, що ми їм передамо буде залежати те, чи виживе людство, як вид і якою буде якість життя наших нащадків”.
Мальопис опубліковано українською, англійською та німецькою мовами. Його можна переглянути за посиланням в шапці профілю на сторінці @enwar_mental.
Комікс є частиною проєкту „enWAR_mental“, який розповідає про вплив воєн у 21 сторіччі, досвід повоєнного відновлення, інформує про екоциди росіян в Україні. Долучитись до нього можна в соціальній мережі Інстаграм.
Проєкт „enWAR_mental“ здійснюється за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми ЄС для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства.
Периферійність і віддаленість Закарпаття, відсутність інвестицій у промисловість, занедбаність транспортної інфраструктури перетворили регіон у щось на кшталт музею під відкритим небом. Умовна цивілізація прийшла сюди пізно, а в деякі високогірні села й досі не прийшла повністю, тому люди говорять тут архаїчним діалектом, у церквах донині співають мертвою церковнослов’янською мовою, поля й виноградники обробляють примітивними засобами праці. І парадоксально, але ця відсталість у ХХІ столітті зненацька перетворилася на модну перевагу – адже тут немає промисловості, тому це екологічно чистий регіон, люди тут працюють руками й дерев’яним інструментом, тож усе навколо біо і крафт! Ідеально для мандрівників з сучасного інстаграму.
Периферійність і віддаленість регіону зненацька стали неабиякою перевагою і під час війни з росією. Те, що раніше було мінусом – мовляв, Богом забутий край! На кінці світу! Задуп’я! – раптом стало великим щастям. Адже якщо він забутий Богом, то, може, і чортом забутий, тобто сюди не долітатимуть бомби й ракети? Так, далеко від Києва, але ж це найвіддаленіша від росії українська земля!
Тому з перших годин війни сотні тисяч вимушених переселенців ринулися на Закарпаття з різних куточків України. Для когось цей край став лише проміжним пунктом для подальшої подорожі, адже поруч чотири кордони з країнами ЄС. А хтось осів тут надовше, знайшовши гостинний і зручний прихисток у скрутні часи.
Зокрема саме на Закарпатті залишилося дуже багато сімей зі сходу та півдня країни. Оскільки під час війни чоловікам заборонено виїжджати закордон, то саме на Закарпатті залишилися ті люди, які втекли від війни, але не хотіли розривати сім’ї й прощатися з рідними. Логіка зрозуміла: кордон тут за 15 хвилин, тож у разі великої небезпеки жінка з дітьми зможе швидко втекти в ЄС, а якщо такої небезпеки не буде, то сім’я може пожити тут у повному складі.
Через це під час війни Ужгород пережив щось на кшталт переродження – поки Київ, Харків і Одеса порожніли, Ужгород виріс принаймні вдвічі. У місті ще ніколи не було так людно, наші вулиці ще ніколи не бачили такої кількості авто і відповідно ми ще ніколи не нарікали на такі виснажливі корки. Населення міста збільшилося мінімум на 100 тисяч, а всього регіону – на чотириста; загалом через Закарпаття пройшли майже 3 мільйони внутрішніх переселенців, тобто втричі більше, ніж місцевого населення.
Крім великих труднощів, пов’язаних із комфортним розселенням та забезпеченням цих людей, це дало й величезні плюси. Зокрема, чимало фірм та бізнесів, які виїхали з зони бойових дій чи прифронтових міст, перереєструвалися й відновили свою діяльність в Ужгороді – відповідно, вони сплачують податки до місцевого бюджету. Та й усі переселенці також отримують фінансові виплати від держави, витрачають їх на місці, даючи можливість розвиватися ужгородському бізнесу. З економічно сонного чи навіть депресивного регіону Закарпаття під час війни перетворилося на край, що показує найбільші показники економічного зростання. А після війни частина з цих людей і бізнесів вирішить залишитися тут, перетворюючи тимчасові зміни на глибокий слід.
Під час страшної війни Закарпаття стало якщо не райським куточком, то принаймні найглибшим тилом країни. Тобто місцем, де потребуючі можуть знайти прихисток, армія – забезпечити свої потреби, економіка – відродитися й почати заробляти. Цілий регіон перетворився на ворота, через які можуть виїхати в безпечні країни біженці, а Ужгород став міжнародним хабом з отримання гуманітарної допомоги й перерозподілу її в інші регіони країни.
Так, колись затишний і провінційний Ужгород нині перетворився на Вавилон. На цю тему вже навіть чорний гумор з’явився. Мовляв, найбільше про перемогу й закінчення війни мріють саме ужгородці. Бо вони дуже хочуть, щоб місто знову стало, тихим, провінційним і сонним. Таким, яким ми його любимо.
Якщо трапилося диво і ви таки дочитали цей текст до кінця, то не полінуйтеся й таки пошукайте Ужгород на мапі. Погодьтеся зі мною, що знайти його важко, а зручно сюди доїхати – і поготів.
Але відчуйте також і одну суттєву перевагу – тут мало хто був. У Нью-Йорку й Венеції бували мільйони людей, це вже нікому не цікаво. Тож виділіться з сірої маси, здивуйте усіх навколо – приїдьте в Ужгород!
Цілком можливо, що на одній з тихих вуличок цього сонного міста ми з вами випадково зустрінемось.
Андрій Любка
Схожі статті
Ужгород. Periferia absoluta
Коли під час знайомства я кажу, що живу в Ужгороді, у людей це завжди викликає двояку реакцію. Якщо людина з української столиці, з Києва, то ці слова викликають у неї щось середнє між подивом і співчуттям. Мовляв, як можна жити в такій провінції! Але водночас в...
Від бренду жіночого одягу Framiore та виробів для військових до текстильної лабораторії
Розмова з Наталкою Найдою, CEO Framiore та текстильної лабораторії Re:TextileGroup.Foto: framiore.com ©Наталю, розкажи як розпочинався твій шлях у бізнесі? Десь п'ятнадцять років тому зародився мій перший проєкт — майстерня шкіряних виробів SHUFLIA. Ще тоді, коли це...
Люди для людей: медична опіка для постраждалих від війни
З перших днів Станіслав Онищук — підприємець, директор клініки пластичної хірургії та косметології заснував „Перший хірургічний добровольчий шпиталь“. Тут медики безкоштовно допомагають лікувати й оперувати людей, які постраждали внаслідок війни в Україні.ДО...
Підпишіться на оновлення
Отримуйте свіжі статті та не пропускайте виходи нових випусків журналів!